Українська химерна проза: історія народження терміна

ПЛАН

1. Українська химерна проза: історія народження терміна.
2. Євген Гуцало – життєвий творчий шлях
3. Юрій Щербак
4. Василь Земляк

СПИСОК  ВИКОРИСТАНОЇ  ЛІТЕРАТУРИ

1.  Українська химерна проза: історія народження терміна. Химерна проза стала досить помітним явищем у потоці української літератури 70-80 р.р. ХХ ст. Можна окреслити умовно певні "крайні точки" цього явища: від роману О. Ільченка "Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця" 1958р., до творів В. Шевчука "Дім на горі", та "На полі смиренному" (1983р.), включаючи широкий простір справді неординарних спалахів – В. Земляка "Лебедину зграю", "Левине серце" П. Загребельного, Є. Гуцала "Позичений чоловік...", "Оглянься з осені" В. Яворівського. 
   Термін химерний досить уміло оминався літературознавцями. 
   Наприклад, у виданій збірці матеріалів V пленуму правління Спілки письменників України 12-13 квітня 1978 року "Український роман сьогодні"у ряді статей, зокрема М. Жулинського "Поглиблення аналітичності – вимога часу", йде мова про оновлення форм романного мислення, про наповнення сучасного художнього мислення міфологізованими образами і символами, про щедре використання умовних форм, як жартування, гротеск, гіпербола, а також необхідність "включення" в процесі співтворчості абстрактно-асоціативного сприймання, про руйнування традиційної схеми побудови сюжету, про іронічно-бурлескну манеру викладу. Зрештою, називаються автори – О. Ільченко, В. Земляк, П. Загребельний, Р. Федорів, В. Яворівський, проте термін химерний не вживається. 
   Крім того, простежується намагання закопати це явище у надра соцреалізму, тому його розглядають переважно як різновид філософського роману, який ніби органічно вписується в загальну картину розвитку української прози. 
   Звернімо увагу на назви окремих досліджень – "Художня умовність...", "Ідейно-естетичні функції фольклорних елементів...". Мова йде про ту ж химерність, але треба було видавати це як прояви "умовних прийомів типізації, які багато чим завдячують фольклорові". Абсолютно не заперечуючи сам принцип повернення "до джерел", все ж вловлюємо постійний острах, що непряме зображення дійсності, хоч і розкриває перед письменником широкі можливості, таїть у собі також і значну небезпеку...бо "умовні образи в таких випадках "вириваються" з-під контролю письменника, не співвідносяться з реальністю, стають самодостатніми. 
   Дисертації, які в той час захищалися, теж обходили таку термінологію. У назві це означувалось як фольклоризм або умовність. 
   Отже, можна сказати одне з відстані сьогоднішнього дня, що література у той час випереджала літературознавчу науку. Вона вимагала від критики "бути уважнішою до літературної форми, чимдалі допевнюючись, що література таки не ілюструє життя, а постійно щось у ньому відкриває . 
   З’ява химерного роману не "давала українській науці про літературу повністю зупинитися чи рухатись тільки в хибному напрямку". 
   Роман Іваничук у статті "Реальний ґрунт умовного", аналізуючи роман О. Ільченка "Козацькому роду нема переводу", В. Міняйла "Зорі і оселедці" і "Левине серце" П. Загребельного, ставить їх у контекст фольклорної течії серед розмаїття художніх течій і стилів у сучасному романі. Навіть згадуючи відомого латино-американського письменника Гарсіа Маркеса, він не використовує терміна магічний реалізм. 
   Цікаво, що у "Словнику-довіднику літературознавчих термінів" у статті про магічний реалізм читаємо: "В українському химерному романі "Марко Пекельний" О. Стороженка, "Подорож ученого доктора Леонардо та його майбутньої коханки Альчести по Слобожанській Швейцарії" М. Йогансена, "Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця" О. Ільченка, "Лебедина зграя", "Зелені Млини" В. Земляка та ін. простежується чимало рис магічного реалізму. 
   Схоже порівняння перекочувало і в "Лексикон загального та порівняльного літературознавства": "В українській літературі явище, споріднене магічному реалізмові, отримало назву химерний роман (О. Ільченко, В. Земляк, В. Шевчук). Як в одному, так і в другому випадку вживається цей термін без лапок і без застереження "так званий". 
   У своєму дослідженні "Художня умовність в українській радянській прозі" А. Кравченко зауважує, що неодноразові спроби назвати це явище інакше не дають поки що бажаного результату. При всій умовності визначення "химерний роман" увійшло в обіг сучасного українського літературознавства і критики, тому автор користується цим терміном, усвідомлюючи його незадовільність.  
   Лунали серед критиків і науковців у той час деякі голоси, що химерний роман вичерпав себе і приречений на відмирання. Однак деякі художні прорахунки авторів химерних творів не дають підстав говорити про безперспективність або умовність названого поняття. Були і досить обережні, не такі категоричні, а дипломатичні зауваження, що "все вирішує проникливість художньої думки, її совісність перед життям, її актуальність для суспільної самосвідомості і пекучість для самого письменника. Тільки це й може виправдати і врівноважити з морально-естетичним чуттям читача будь-які сюжетні та образні химерії". 
   Термін химерний з’явився у 1958 році разом із романом з народних уст О. Ільченка "Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа молодиця". На той час це був єдиний твір, у якому наскрізним, центральним елементом поетики була саме умовність. Уже з перших сторінок роману О. Ільченка читач потрапляє в химерну атмосферу, де діють Господь Бог, святий Петро, безсмертний козак Мамай, Чужа молодиця (тобто Смерть), з усіма казковими героями трапляється безліч дивних, часом фантастичних пригод. Оповідь ведеться від першої особи. Це нагадує казку, де відчувається присутність автора, іронічного сучасника, який оповідає у розважливій формі про якісь давноминулі події. Гумор і безліч його відтінків (тонка іронія, сарказм, карикатура, бурлеск і травестія, гротеск) виступають основоположними принципами. Зауважимо, що природа такого гумору – у народно-сміховій культурі, суть якої з’ясовував М. Бахтін, констатуючи, що "народний же амбівалентний сміх виражає погляд всього світу в становленні, куди входить і сам той, хто сміється". У дослідженнях тогочасної літератури часто згадувалось ім’я цього послідовного опозиціонера соціалістичного реалізму, а в мову науки про літературу входили "недостатньо вживані раніше поняття "естетика художнього слова", "художня картина світу, "теорія хронотопа", "амбівалентність мислення", "карнавалізація художньої мови". Має раціє М. Наєнко, який зауважує, що це нагадувало форму вкраплень зовсім "іншої" наукової мови в панівну соцреалістичну методологію. Очевидно, якраз остання гальмувала активний інтерес учених до таких першооснов літератури, як стиль і поетика, жанр і естетика, текст і стилістика, слово й емоція, таїна письменницької думки, секрети пошуків сенсу людського буття. Будь-які термінологічні означення ( на кшталт химерна проза), які не зовсім вписувались у соцреалістичні рамки, застерігались. 
   Після роману О.Ільченка була перерва у 13 років, а в 1971 В. Земляк ніби відроджує це явище, хоча химерною свою дилогію "Лебедина зграя" та "Зелені Млини" він не називає, це уже критики активно використовують цей термін. 
   Суть найпоказовіших рис, які дозволяють об’єднувати окремі твори у химерні полягає в особливостях оповідної манери, де завжди присутній всюдисущий, іронічний, всезнаючий оповідач, тобто бачимо тяжіння до особливостей усного мовлення, простежуємо перехрещення різних планів бачення, що зумовлює складні стилістичні ефекти – хронологічну непослідовність у викладі матеріалу, зміну тональностей – від комізму до глибокої лірики і драматизму, а то й трагізму, загальну романтичну піднесеність, композиційну розкутість, вільні комбінації з часом, власне часові маніпуляції. Наприклад, в романі О. Ільченка "Невмивака-невмирайло" козак Мамай був "таким спритним, що не брали його ні шабля, ні куля, ні неміч, не брали-таки, аж сама пані Смерть, либонь, відступилась від нього так давно, що він уже й не тямив, скільки він парубкує на світі: двісті? Триста? – хоч йому й було ввесь час сорок та й сорок – ні більше, ні менше". Оповідач В. Земляка теж живе одночасно ніби у двох часових площинах. В одній іде розповідь про події, а в другій оповідач постає своєрідним істориком і коментатором, який ці події осмислює. Зв’язок таких двох планів називають іще діалектичним ототожненням протилежностей: кінечного, яке вимірюється малою календарною міркою, і безконечного. Своєрідний хроно-синтез виступає і в інших творах. Скажімо, оповідач (він же герой) в "Ирії" В. Дрозда живе фактично у 40-і роки, але сповнений думок і прагнень покоління 70-их.  
   Український химерний роман завжди ставився у контекст інших літератур, зокрема романів Гарсіа Маркеса, Ч. Айтматова, Н. Думбадзе, Й. Друце, В. Василаке, А. Бела, Ю. Ритхеу, В. Сангі тощо. 
   Досить поширена тенденція до проявів умовності в образотворенні спонукала жваву дискусію на сторінках тодішньої преси. Усе почалося із публікації А. Аннінського "Жажду беллетризма" на сторінках "Литературной газети" у 1978 році за 1 березня, яка вилилась у ряд публікацій у цій газеті за березень-травень місяці. Частина учасників захищали белетристику, з її традиційною чіткістю соціальних мотивів і характеристик, інші ж – необхідність чи порушення норм, які склались, живильну силу міфів, легенд, притч, казок. 
   Досить цікава, широка щодо охоплення літературного матеріалу відбулась дискусія в журналі "Дніпро" за 1981 рік ( №№ 2, 4, 5, 6, 7, 8, 12). Вона стосувалася переважно українських літературних явищ. Участь у розмові взяли провідні українські науковці: В. Дончик, М. Ільницький, В. Панченко, В. Брюховецький, Л. Новиченко та ін.  
   Вартий уваги критичний, сповнений пристрастей полілог про "позу і прозу" на сторінках "Літературної України" у 1980 році (5, 19, 19 грудня). Відбувся і круглий стіл журналу "Вітчизна", де відомі літературознавці Г. Вервес, Д. Затонський, К. Шудря, Ю. Покальчук, М. Жулинський обмінялися думками про український роман у контексті світової літератури. 
   Учасники дискусії по-різному оцінювали химерну прозу. В. Дончик, наприклад, називаючи її "так званою", писав, що вона хоч і не є у сучасній українській літературі визначальною, бо там солідно представлені і інші типи стилів, такі, як аналітико-реалістичний, романтичний, ліричний, все ж вона являє собою явище досить своєрідне поруч з російською "сільською", грузинською історичною, прибалтійською "інтелектуальною. Усе ж, як зауважено було на ІХ Міжнародному з’їзді славістів у Києві в 1983 році, набуло це явище рис "значної і показової тенденції перш за все завдяки роману "Лебедина зграя" В. Земляка". 
   А. Шпиталь у статті "Проблема вибору в сучасній літературі"твердив, що сьогодні цей різновид прози вичерпав свою місію. 
   Сама проблема умовності достатньо вивчена, досліджені її загальнотеоретичні аспекти, гносеологічні корені у працях А. Михайлової "О художественной условности". – М, 1970, Т. Аскарова "Эстетическая природа художественной условности".– Фрунзе, 1966, В.А. Дмитриева "Реализм и художественная условность". – М., 1974, Скрауціс В. Умовність. Життя. Литература. – Рига, 1977, Чорної Н.І "Реалистическая условность в современной советской прозе". – Київ, 1979, А. Кравченка. "Художня умовність в українській прозі".– К., 1988. Не можна не погодитись із А. Кравченком, який констатує епізодичність аналізу, відсутність розробленого і апробованого категоріального апарату і пов’язану з цим хаотичність і довільність суджень . Справді, у більшості дискусій простежується розрив між теорією і практикою, навмисне уникання теоретичних узагальнень, плутанина понять і уявлень. 
   Найповнішу спробу вивчити химерну прозу здійснив А. Кравченко у праці "Художня умовність в українській радянській прозі". Він відштовхується від думки, що одним із центральних питань поетики химерної прози є умовність або нежиттєподібність (поняття вживаються як синоніми), бо якраз деформація реальних зв’язків є характерною для химерної прози, тому теоретичне вирішення його послугує аналізу течії в цілому. 
   Не претендуючи на вичерпність і усвідомлюючи певну схематичність своєї класифікації, все ж робиться спроба запропонувати певну структуру умовних прийомів. Виділяється концептуальна умовність, коли будь-який епізод твору співвідноситься з центральним філософським задумом, умовність характерологічна, що передбачає нежиттєподібність характерів роману, ситуаційна умовність і умовність манери розповіді, вона як правило іронічна, споріднена зі стилем народних казок. Проте і ця, в цілому найґрунтовніша праця, не дала відповіді на всі висунуті питання, автор і сам користується терміном химерний через відсутність іншого, чомусь усвідомлюючи його незадовільність, як уже зазначалось вище. 
   Витоки химерного роману сягають іще "Енеїди" І.П. Котляревського, яка утвердила в українській літературі нові принципи художнього освоєння дійсності, народний світогляд. Близькими є також "Конотопська відьма" Г. Квітки-Основ’яненка, "Марко у пеклі" О. Стороженка, "Співомовки" С. Руданського, "Лісова пісня" Лесі Українки, "Тіні забутих предків" М. Коцюбинського, "Вечори на хуторі біля Диканьки" М. Гоголя. При всій різності цих творів, співзвучності знаходимо у високому синтезі набутків народної творчості з літературними прийомами, в осмисленні фольклорного світобачення. Отже, ми можемо говорити про національні витоки, власне підґрунтя химерної прози, яка не була запозичена. Це явище являє собою синтез національних фольклорних набутків і літературної традиції. Тому найвідповіднішим даному явищу є і сам термін химерний. Штучно накладати на нього типологічно інші, як ось магічний, параболічний, або карнавальний, означає не враховувати самої національної специфіки. Так само подібні явища у грузинській, латино-американській, киргизькій літературах закорінені у свої традиції. Зіставлення тут може бути лише типологічне.

2. Євген Гуцало – життєвий творчий шлях

Письменник надзвичайно багатогранного й caмобутнього таланту, дивовижної працездатності, він! перебував у розпалі своїх творчих сил і ще зробив би дуже багато, якби доля виявилася щедрішою до нього. Він мав би подолати ще не один «виток спіралі», знову : й знову подивувавши нас якоюсь несподівано відкритою художньою гранню, оригінальним поворотом і у своєму естетичному світосприйнятті, жанрово-стильовому самовиявленні.

Його творча біографія саме так  мені й уявляється — як витки  спіралі, де до вже заявленого, знайомого, набутого, освоєного, закріпленого як гуцалівське нарощується нова питома якість. І при тому — Євген Гуцало неодмінно залишався самим собою.

З перших оповідань, з першої книжки «Люди серед людей» (1962) та наступних збірок «Скупана в любистку» (1965), «Олень Август» (1965), «Хустина шовку зеленого» (1966), «Запах кропу» (1969) та інших Є. Гуцало заявив себе як автор лірико-психологічної прози, акварельного письма, зосереджений не просто на внутрішньому світі людини, а на всіх його відтінках і нюансах, як поет природи, що тонко відчуває й відтворює її переміни — холодні світанки, сумні вечори, морозяні чи дощові днини, гру її кольорів, гаму запахів, як охоронець краси, добра, людськості й людяності.

Новим етапом у творчості Є. Гуцала і новим словом в українській  прозі стали його повісті з  часів війни та повоєння «Мертва зона» (1967), «Родинне вогнище» (1968), відтак «Дівчата на виданні» (1971) та опубліковані в 70-ті в журналах, але видані в книжках , пізніше — «Шкільний хліб» (1981), «Сільські вчителі», «Двоє на святі кохання» й інші. Після ранніх повістей прозаїк впевнено розробляє свій власний варіант цього жанру, де помітні посилення об'єктивно-епічного начала, пильний інтерес до народних характерів, увага до композиції й сюжету, художня ощадність розповіді. Збагачуються психологічно-філософський шар тексту й підтексту — так у «вчительських повістях», запам'ятовуються, наприклад, роздуми автора про добро і зло, про духовну свободу і примус зовнішнього чи внутрішнього обов'язку, людське щастя, хибність категоричних і однозначних суджень про життя й людину — бо вони безмежні в своїх виявах.

Ще один «виток» на шляху Гуцала-прозаїка — новелістика 70-х — початку 80-х  років, до якої він знов повернувся, віддавши данину в ті нелегкі для  літературної творчості часи публіцистичній документалістиці. Книжки оповідань  «Орлами орано» (1977), «Що ми знаємо про любов» (1979), «Полювання з гончим псом» (1980), «Мистецтво подобатись жінкам» (1985) засвідчують поєднання в Є. Гуцалові лірика й епіка, тонкого психолога й портретиста, «жанрового» художника. Тут знову ж таки, як і в більшості попередніх творів, у центрі уваги автора — люди села, що постають у своїх живих і органічних зв'язках з навколишнім світом. Певна річ, є й твори, звернені до міського життя, чимало тут героїв, що тісно пов'язані і з містом, і з селом. Головне ж — в оповіданнях уважно висвітлюється те, в чому проглядають народна традиція, національна своєрідність нашого життя. Ми легко впізнаємо своє, українське, село, яке Є. Гуцало знає напрочуд глибоко й ґрунтовно — усі оті великі й малі клопоти селян, як догляд за худобою, городом, хатою тощо. Є тут і те, що прийшло в нові часи в село — органічно, як знак XX віку, чи силоміць і штучно нав'язане: механізація, тваринницькі ферми й комплекси, кафе-забігайлівки, автобусне сполучення, велосипеди й мотоцикли, кіно, телебачення й багато іншого. Це все тло, на якому природно вибудовуються сюжетні перипетії та психологічні колізії героїв оповідань Є. Гуцала. А вони — це їздові й доярки, бригадири й агрономи, комбайнери й водії, зоотехніки й бухгалтери, учителі й городники. Старші люди — діди й баби, з їхнім невибагливим життям, діти, молодь, надто та, що поки що шукає себе, перебуває перед вибором свого шляху.

Новелістичні збірки Є. Гуцала —  це літопис подій особливих, подій духовного внутрішнього життя людини. Вони відбуваються щодня з нами — щемливі спогади, осяяння, раптові спалахи уяви, несподівані настрої, ніби незначні, випадкові діалоги, які, однак, пробуджують цілу хвилю почуттів. Оповідання, які розкривають усе це, є, мабуть, кращими в доробку прозаїка («Образ матері», «Мир тобою не зустрічались у Вавілоні», «Котилася торба», «Клен»). Є серед оповідань Є. Гуцала й твори меншою мірою медитативно-настроєві, з чіткіше вираженим зовнішнім сюжетом, подієві, більш драматичні за самою напругою розповіді. Головною віссю тут виступає якщо не факт виразно морально-етичного плану (напр., «Полювання з гончим псом», «Спадщина», «Хто ви?»), то цікавий, іноді, може, й дивакуватий, але неодмінно незвичайний, хоч і вірогідний, натуральний людський характер («Вась-Вась», «У Вовковиях», «Виїзний товариський суд», «На лиці землі»). У деяких із них, а особливо в таких творах, як «Самонавіювання», «Умовна міс-Кукурудза», «Травматизм», «Прокурорський нагляд», автор вдається до іронії, іноді й злої, а то й до шаржу.

Бачимо в збірках 70—80-х (зокрема  в названих та ще в творах «Пісня про Варвару Сухораду», «Пісня про Максима», «Несамовитий шалений Кирик», «Пісня про Карпа Окипняка») поглиблення доскіпливого психологічного аналізу, зміцнення художньої реалістичності, достеменності авторової й особливо діалогічної мови. Бачимо — народне велелюддя, значні, непересічні й «незначні», непоказні характери, поламані долі й постаті незігнуті, з гордістю й без неї, ті, що примирилися і «обтесалися», ті, що ніяк не знайдуть притулку своїй душі, а загалом — наш український люд в злетах і падіннях.

У 80-х роках Є. Гуцало дивує читача й критику ще одним новим і несподіваним поворотом — осяжним фольклорно-міфологічним романом-трилогією «Позичений чоловік», «Приватне життя феномена», «Парад планет». У центрі цього розгорнутого сміховинно-гротескового дійства Хома Прищепа, дивак і мудрець, на всі руки майстер, «найвидатніший характерних колгоспної епохи» — талановита Гуцалова спроба народного образу, на кшталт Енея чи козака Мамая.

Химерна проза 70—80-х років, як це ми зараз чітко бачимо, приховувала  намагання письменників уникнути нав'язуваної звідусіль «робітничої» чи «колгоспної» тематики (з неодмінними ідейними атрибутами й ієрархією образів, наперед заданими «художніми» висновками) та ввести в українську прозу національні характери й національну проблематику, протягнути лінію тяглості між минулими, традиційними цінностями українського народу й сучасним життям, розгортати в умовно-алегоричній формі заборонене тоді національне «етнознавство». Як і раніше за срібним інеєм на чорній ранковій ріллі, за жайворонками над сивим житом, наша .критика (її кон'юнктурна, естетично глуха частина) не побачила глибинного національно-духовного, патріотичного пафосу, так і зараз навіть проникливі дослідники не поцінували належно цей вихід прозаїка на цілком інші ідейні й художні виміри й терени.

А проте в трилогії «Позичений чоловік» викликало справжнє подивування  й захоплення безмежне буяння українського народного слова — мабуть, тільки Є. Гуцало в нашій літературі міг відтворити отой безмір приказок, прислів'їв, повір'їв, загадок, давніх і найновіших фразеологізмів і новотворів, настільки оригінальне переплавлених, огранених, вживлених в авторову розповідь, що для цього йому, здавалося, треба було перелаштувати саму свою художню свідомість, саме художнє мислення — тобто знову ж таки бути цілковито новим, залишаючись самим собою.

З настанням нових часів, початком демократизацій-них процесів в Україні Є. Гуцало не пішов, як багато його колег-шістдесятників, у політику, але й від боротьби за незалежну українську державу, за державність української мови, від творення нової України не відсторонився — як письменник і громадянин, син своєї землі, він усім серцем і конкретним ділом підтримував національно-духовне відродження, виступав у пресі, далі працював, окрилений вільними умовами для творчості, переймаючись ширшими роздумами про свій народ, його історичну й сучасну долю.

Написані ним в останній час були твори «Блуд», «Імпровізація плоті». Написано цикл гострих і точних статей (друковані в «Літературній Україні»), про який він на врученні йому премії Антоновичів незадовго до своєї смерті сказав: « .Гріх було не задуматися над співжиттям, з дозволу сказати, російського та українського народів на українській таки землі, гріх було не .задуматися над російською ментальністю, яка не є такою сама в собі чи сама по. собі, а яка силоміць заклала в свою дуже специфічну структуру нашу українську ментальність, нашу по-своєму дуже специфічну структуру української вдачі.

Силою агресії, силою зброї, силою  патологічної брутальності й патологічного  розбою нам постійно нав'язувався культ  російського народу, нам постійно нав'язували цивілізацію брехні, пияцтва, ненависті до праці, нав'язувалася  цивілізація безгосподарності, хаосу, безперспективності, цивілізація мародерства.

Це лише схематичний літопис  літературного життя Євгена Гуцала, лише пунктири етапів його неспинної  творчої еволюції, за якою — велика кількість чудових творів, різні жанри, форми, стильові видозміни, безліч характерів, сюжетів, зафіксованих ним психологічних, емоційних, настроєвих миттєвостей нашого життя. За цим — думи, почування, вболівання, нові підходи, пошуки, експерименти нашого незабутнього, видатного майстра прози.

Подвижництво — іншого означення, співмірного тому, що зробив у літературі Євген Гуцало, не віднайти.

3. Народився Юрій Щербак 12 жовтня 1934 р. в Києві. Після семирічки закінчив фельдшерське училище. Нелегко звикав до людських страждань, знаків війни на тілах і душах фронтовиків, що переповнювали тодішні лікарні. Закінчення училища з відзнакою дало право без іспитів вступити до медичного інституту. Потім — кандидатська, а згодом докторська дисертації, будні лікаря-вченого, поєднані з літературною, громадською діяльністю, участю в демократизаційних процесах; зрештою — посада міністра охорони навколишнього середовища в уряді суверенної України, потім — від'їзд надзвичайним і повноважним послом України спершу до Ізраїлю, а тоді — до США.

Шлях Ю. Щербака в літературі почався з поезії та публіцистики. Перші помітні публікації припадають на початок 60-х років, знаменне для нашої літератури десятиліття, коли дебютувала ціла хвиля талановитих українських поетів, прозаїків.

Після повісті про медиків «Як на війні» (1966) проза на тривалий час стає головним жанром у його творчості. Ліричними, химерними інтонаціями сповнена «Хроніка міста Ярополя» (1968) — повість, досить характерна як для творчості Ю. Щербака, так і для становлення химерної прози в українській літературі 70—80-х років. Вдало стилізована оповідь од першої особи, де переплетені різноманітні мовні пласти — від літописної епічності до гумористично-побутових пасажів, — знайомить читача з життям невеликого затишного містечка Ярополя.

Можливості химерної прози, прийоми  художньої умовності дають змогу  письменникові вільно пов'язувати  різнопланові події, легко зміщувати часові площини, уникати описовості, без якої рідко обходиться епопея великого обсягу. Художній час «Хроніки...» максимально спресований.

Увага літератури в 60-ті роки зосередилась на проблемі окремої людини, особистості. Долі, біографії видатних людей, діячів культури сучасного й минулого приваблюють  Ю. Щербака як реальне втілення їхнього  сходження по щаблях досконалості. Їм присвячує письменник ряд п'єс, що збагатили досить обмежений репертуар українських театрів. Образ геніального вченого постає у п'єсі «Наближення» (1984). Невиліковно хворий академік Лунін віддає всі сили на здійснення грандіозного проекту керівництва народним господарством.

Три іпостасі образу Лесі Українки відкриваються  у п'єсі «Сподіватись» (1979). Ніжне юне створіння, що вперше знайомиться з красою світу, його поетичною сутністю; змучена хворобою зріла жінка, що бореться зі своїми стражданнями; і, нарешті, — підсумок нелегкого життєвого шляху, геніальна поетеса, уособлення самої Поезії. Письменник використовує складний прийом умовної сповіді героїні, причому свідомо акцентує не лише «сповідь у славі», а й у тих сферах людського життя, страждання, болю, що залишаються традиційно недоторканими в розмові про генія, приреченого на саме возвеличення.

Чимало критичних нападок зазнала  через це інша п'єса Ю. Щербака — «Стіна» (1983), присвячена життю Тараса Шевченка.

«Стіна» замислювалась автором як моноп'єса — сповідь княжни Варвари Рєпніної. Рєпніна — людина неординарна, артистична, проте неспроможна подолати мур традицій і закостенілого побуту, самоствердитись. Ця ідея, що визначає внутрішній конфлікт образу, — центральна для п'єси, і ширше — одна з головних у творчості й життєвій позиції письменника. Як боротися зі стіною людської неволі, які обирати для цього засоби?