Українська химерна проза: історія народження терміна

Письменник вочевидь надає перевагу активності самовияву, сміливого втручання  в життя. Ця творча світоглядна настанова визначає поетичний лад не тільки його камерних, з невеликою кількістю героїв п'єс, а й велику прозу, в якій письменник виражає себе чи не найпитоміше.

У романах досліджуються так само значні характери, сильні особистості, іноді драматизується дія, використовуються драматургічні прийоми. Особливо це прикметно для напруженого фіналу роману «Бар'єр несумісності» (1971). Як і в більшості своїх прозових творів, письменник тут звертається до лікарського середовища. Роман досить густо населений, персонажі виписані жваво, з докладними передісторіями, своєрідними художніми біографіями, схожими іноді на «історію хвороби».

«Бар'єр несумісності» — роман багатопроблемний. Автор порушує питання і суто медичні, причому робить це на високому фаховому рівні: герої сперечаються не щодо «відпрацьованих» і розв'язаних проблем, а зачіпають найсучасніші моральні аспекти медичної практики, пов'язані з технічним прогресом. Є тут і полеміка з поширеним у 70-ті роки типом «ділової людини», представленої раціоналістом-технократом Голубом.

Роман Ю. Щербака підкреслено інтелектуальний, автор уникає ліричних пасажів і тяжіє до стриманої оповідної манери. Звичайно, як і в кожному несхематичному творі, є тут і лірика, і задушевність, але як епізодичні моменти, далекі від стилетворчих функцій. Інтелектуалізм, стриманість є загальновизнаними ознаками творчої манери Ю. Щербака, вони викликають навіть неприйняття, закиди у відірваності од національних традицій (до речі, сьогодні, коли в літературу повертаються насильно вилучені з неї твори, стає очевидніше, що такі закиди — безпідставні). Є у письменника й ліричні твори — оповідання, повість «Маленька футбольна команда» (1973), присвячена пам'яті талановитого поета Леоніда Кисельова, померлого в молоді роки.

По-науковому сухуватий заголовок  другого роману — «Причини і наслідки» (1987) — теж протистоїть «ліричним» заголовкам, як і сама фактура твору, здається, свідомо протиставлена письменником традиційній ліричній стихії. Відтворена Ю. Щербаком аналітично-«ділова» картина з життя сучасних лікарів, боротьби з небезпечною хворобою — сказом — таки далека від лірико-романтичних інтонацій. В основу твору покладена підтекстова метафора, дещо незвичайна для української літератури: клініка невиліковної хвороби сказу проектується на соціальну сферу. Витворюється романна притча, узагальнюючий сенс якої в чомусь компенсує певні прорахунки конкретно-зображувального плану («здрібненість масштабу» багатьох подій, надмірну деталізацію розповіді тощо).

До широких узагальнень роману письменник підходив і в попередніх творах, досліджуючи причини й наслідки дефіциту доброти, духовності в оповіданнях «Ювілей», «Світлі танці минулого», «Щастя» та ін.

Усі розглянуті досі твори написані, за визначенням самого письменника, «до Чорнобиля», тієї глобальної події, що різко розколола життя, історію нашого народу на дві частини, поставила людство перед реальністю апокаліптичної спокути за свою технократичну зарозумілість, за нехтування духовними основами буття.

Документальна повість «Чорнобиль» (1987) — одна з найкращих книжок про трагедію, що спіткала нашу землю. Виступаючи спочатку як кореспондент «Литературной газеты», потім —- як лікар, Ю. Щербак десятки разів побував у зоні, зустрічався з найрізноманітнішими людьми, розповіді яких стали основою повісті. Робиться важливий висновок: «З поняття фізичного, технічного, географічного Чорнобиль став категорією моральною, він назавжди увійшов у душі людей. Подібно до уповільненої ланцюгової реакції він шириться в умах і серцях людських, змушує людей порушувати, не боячись, найгостріші питання нашого життя.

А той, хто знаходить у собі мужність ставити непрості питання, вже не раб, а свідомий громадянин Вітчизни».

4.Василь Земляк (1923-1977) - Справжнє ім’я – Вацлав Вацик

 

Василь Земляк народився 1923 р. на Вінниччині в селянській родині. По батьковій лінії його рід походить із Чехії, звідки в 1874 р. в Україну  переселився прадід майбутнього  письменника. Згодом Василь Земляк згадував своє дитинство: «Я люблю Україну, вважаю себе споконвічним українцем, але ніколи не забуваю про чехів, і коли приїжджаю в рідне село, то почуваюсь майже правовірним чехом. До речі, я закінчив з відзнакою чеську семирічну школу, хоча до п’ятого класу по-чеськи не вмів розмовляти». Навчаючись у школі Василь дуже любив читати, тоді ж написав свої перші вірші, п’єси, оповідання. Закінчивши середню школу, він вступив до Харківського авіаційного училища, мріючи стати льотчиком. Але війна перервала навчання: вісімнадцятирічний юнак потрапив на фронт. Побачене й пережите він пізніше використав у своїх творах. Після війни він навчався на заочному відділі Житомирського сільськогосподарського інституту (1949-1953), працював у газеті, на кіностудії імені О. Довженка. У спогадах про Василя Земляка неодмінно підкреслюється його тонкий артистизм, делікатність, замріяність і рідкісна душевна щирість, любов до природи. Мабуть, саме тому в його творах ця тварина описана з найбільшою теплотою. Помер Василь Земляк в 1977 р., не встигнувши реалізувати свої численні творчі задуми.

Ім’я письменника привернуло увагу громадськості після появи  друком його повістей – «Рідна сторона» (1956) та «Кам’яний брід» (1957), які  він присвятив темі українського повоєнного села. До літературної спадщини Земляка також відносимо повісті  «Гнівний Стратіон» (1960), «Підполковник  Шиманський» (1966), роман-дилогію «Лебедина  зграя» (1971) і «Зелені млини» (1976), трагедію «Президент» (1974-1976), кіносценарії «Олесь Чоботар», «Новели Красного дому», «Останній патрон». Писав  також оповідання, нариси та літературно-критичні статті.

Зміст «Лебединої зграї» і  «Зелених млинів», здавалося б, зовсім неважко окреслити, взявши до уваги  зовнішньо-подієве начало дилогії. Це – перш за все втілена в  образі села Вавилон історія українського Побужжя, починаючи з пореволюційних подій, коли виникали комуни у точилася смертельна «класова» боротьба, й  кінчаючи визволенням краю навесні 1944-го від фашистських окупантів. Можна було б звести цей зміст  до висловленої наприкінці твору  думки про рідну землю й  відповідальну любов до неї: «Батьківщино моя!... Ти в кожного одна, бо хто хоче мати дві батьківщини – той залишається без жодної. Доки є ти – ми вічні. Ми вистояли завдяки тобі, найвищому з понять, яке коли-небудь сотворяли і обіймали люди. Моя вина не в тому, що, маючи можливість померти за тебе, я все ж живу. Вина в іншому: у стражданнях твоїх, у смерті мільйонів, які врятували мені життя».

Знайдений Земляком підхід до теми й до героїв, точка зору на події  більш і менш віддаленого минулого, нарешті, спосіб розповіді про Вавилон  і вавилонців по-своєму відкриті для  осмислення й переосмисленя, для  своєрідного «збільшення» змісту безпосереднього, зовні даного. Елементи умовності, фантастики, гротеску допомагають читачеві помічати в історії й історіях вавилонських не тільки пряме, а й додаткове, друге  значення, що асоціюється не просто з ідеєю, а з її філософічністю. Не випадково майже все, що відбувається у Вавилоні чи поблизу нього, знаходить  відповідний коментар в устах  доморощеного, «самодіяльного» філософа Левка Хороброго: це, так би мовити, перша спроба осмислення історії, доступна очевидцю, й перше посильне узагальнення, до якого ще доведеться повертатися  наступникам, спадкоємцям, нащадкам.

Автор, до речі, вміло «приховує» себе в романі й за цим філософом, і за оповідачем, яким щоразу виступає один із героїв (спочатку малолітній, а  потім дорослий Валах). У цьому  творі проблема оповідача взагалі  належить до винятково складних і  значущих, оскільки йдеться не про  стиль, не стільки про точку зору, як про оцінну позицію – героїв, автора, читача.

Однак події, зображені в  романі-дилогії, без будь-якої двозначності адресовані в життя, в реальність з конкретним змаганням сил, соціально, історично визначених. У «Лебединій зграї» це – бідняки, яких об’єднують у комуну, а з другого боку, на другому полюсі – багатії, колишні  власники. Мабуть, тільки Явтушок Голий  стоїть посередині, вагаючись, перебігаючи  з табору в табір залежно від  політичної погоди.

Одна з найприкметніших  ознак твору – багатство й  виразність соціально-психологічного типажу, героїв, які справді сягають  рівня типів, розмаїття живих, тонко  вималюваних характерів. Кожен із них постає перед нами як живий, думає, говорить і діє по-своєму, за велінням тільки йому притаманної «природи». А разом узяті вони й утворюють  ту цілісність, ім’я якій народ –  у конкретно-історичній соціальній його характеристиці.

Широке «представництво» персонажів, складні стосунки між  ними, численні події, не кажучи вже  про хронологічну тривалість зображеної Земляком історії Вавилона, спричиняють  щільну насиченість дилогії з  усіх поглядів цікавою «інформацією». Здається, автор невичерпний у  розповіді й може говорити про  героїв та їхні життєві пригоди нескінченно. Політ уяви, фантазії супроводить  чи не кожен з епізодів роману, повертаючи його сутність різними гранями, обставляючи  її неповторними подробицями, що дають  вірогідності зображуваному. Відтак відносини  у Вавилоні, Глинські, в цілому краї вимальовуються докладно й глибоко, в різних аспектах – від економічного до морально-етичного. Важить при цьому  подробиця, більш і менш значна. Хто знає, як сприймався б читачами «філософ» Левко Хоробрий, коли б не було в нього незмінного супутника – цапа на ім’я Фабіян. Це він не тільки в разі потреби допроваджує підпилого господаря додому, а й допомагає в розв’язанні суто філософських загадок буття.

Важливо також підкреслити, що за багатством деталей і подробиць  майже ніде не губиться значущість: різні «побіжні» описи, сцени, міркування не просто цікаві, а й важливі, змістовні  з погляду загальної ідеї твору.

Щоправда, критика закидала – і не без підстав – авторові, особливо з появою «Зелених Млинів», деякі композиційні провали та штучність  деяких сюжетних рішень. Вийшло, що він  якось поспіхом пройшов 30-ті роки з  їхнім драматизмом, зокрема у  способах та наслідках колективізації (тут панують здебільшого любовні  колізії героїв).

Діалектика життєвих змін і сталості «основ життя» - це стихія Василя Земляка. Вавилон із його глибинними традиціями перетворюється на очах у  читача, щоб під кінець роману «вичерпати себе історично і соціально» (мовиться, правда, про назву) та стати Веселими Боковеньками. Разом із тим, є й  у Вавилоні, й у Глинську щось вічне, неперехідне – як народ, що тут живе і буде жити. Левко Хоробрий, не без філософського натяку, так  підсумовує життєвий шлях: «Він оживе в синах, в онуках і правнуках, і буде сукатися його ниточка в народі, доки існуватиме любов до землі й доки житиме носій тієї любові – селянин, з усіх суспільних витворів людських, може, найскладніший і найсуперечливіший». Вірний собі автор не втримується, щоб і тут не підправити високості цих слів уже Прісиним висновком у стилі цілого роману: «Згадаєте мене, що цей диявол переживе і сам Вавилон...».

Концепція людини в творчості  Василя Земляка не замикається на національному типі чи характері, хоч  прикмети національного в його творчості  надзвичайно виразні. Це, загалом, концепція  гуманності, доброти, співчуття аж до тієї міри, за якою починається протест, спричинена необхідністю боротьба. Ось  чому герої Земляка, навіть негативні  з звичному розумінні слова, мають  у нього право на самовиправлення. Важливу роль відіграє в утвердженні  людського в людині авторська  іронія як прийом, як світоглядна опора, як спосіб пом’якшити в людині й  у житті зіткнення добра зі злом, благородної сили з властивою  багатьом слабкістю, духовної високості  з приземленими спонуками душі й  тіла.

Порівняно невеликий за обсягом  творчий доробок Василя Земляка  мав виразне звучання у літературному  процесі свого часу, неповторним  колоритом надійно прописаний на стильовій палітрі українського письменства.

 

 

 

 

 

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1.Український роман сьогодні (Матеріали 5 пленуму правління  Спілки письменників України  12-13 квітня 1976).–К.: 1979.

2.Кравченко А.Є. Художня  умовність в українській радянській  прозі. –К.: Наукова думка, 1988. –126 с.

3.Наєнко М.К. Історія  українського літературознавства. –К.: Видавничий центр "Академія", 2001.–359 с.

4.Історія української  літератури ХХст. / Під ред. В. Дончика, кн. 2.–К.: Либідь, 1995.–507 с.

5.Літературознавчий словник-довідник.–К.: 1997.–752 с.

6.Лексикон загального  та порівняльного літературознавства.–Чернівці: Золоті литаври, 2001. –633 с.

7.Штонь Г. Стиль письма  чи стиль мислення // Дніпро, 1981. –No 1. –С. 138-143

8.Новиченко K. Стильові  складники багатства сучасної  прози // Дніпро, 1981. –No7. –С. 135 -145.

9.Наєнко М.К. Історія  українського літературознавства. –К.: Видавничий центр "Академія", 2001. –359 с