Художні порівняння

   Середньовічна література породила безсмертні шедев-ри-символи. Серед них «Лейлі і Меджнун» Нізамі. Численні фольклорні варіанти, усні перекази і обробки сюжету в арабській  літературі про чистоту і трагічність  кохання юних Лейлі і Меджнуна, що в перекладі означає «одержимий», привернули увагу азербайджанського  поета. З цим твором — шедевром східної літератури — перегукується трагедія В. Шекспіра «Ромео і Джульетта». Про паралелізм, універсальність та іносказання в символі писав відомий український скульптор Олександр Архи-пенко, за словами якого символіка — найскладніша і найважливіша з усіх психофізіологічних дій та реакцій. «Кожне вимовлене слово,— писав він,— кожний жест або міміка, кожна написана літера або цифра — все це символи. Музика, мистецтво і релігія грунтуються на символіці». У своїй власній творчій практиці скульптор надавав виняткового значення символові як носієві думки і почуття, спонуки до інтелектуальної творчості, до освоєння художньої мови. Символ — це іносказання, непрямий спосіб висловлення смислу, який потрібно донести до реципієнта. Тому так важливі тут паралелі. «Якщо символ,— підтверджує цю ідею О. Архипенко,— у художньому творі немає ніяких паралелей ані з чим, він перетворюється на свавілля думки» 30. Позбавлення твору мистецтва його символічності як ключового творчого елементу, паралельності співставлень, асоціативності призводить, на думку автора, до анархічної тенденції в мистецтві.

   Алегорія (іносказання) становить також один із засобів художньої виразності в образотворенні. Вона супроводжує розвиток мистецтва протягом багатьох віків, з того моменту, коли уявлення про неоднозначність зображуваного входило шляхом перенесення смислу з одного

   30 Архипенко Олександр. Теоретичні нотатки // Хроніка — 2000. Укр. культурологічний альманах. 1993. № 7. С 224.

   предмета  чи явища на інший. Алегорія має свої особливості, хоч і є елементом  більш загальної системи художньої  мови та образності, а якоюсь мірою  служить різновидом художнього символу. «Голуб миру» Пабло Пікассо — це і символ, і алегорія. Перша ознака алегоризму в мистецтві полягає в тому, що у ньому поєднано два плани — абстраговане поняття, ідея та конкретний предмет в його однозначності, своєрідній емблемності: лотос, наприклад,— алегоричний символ влади для індійського епосу й індійської семантики значень. В алегорії уособлюється явище або ідея — і тоді перед нами постануть агнець, голуб, змія, сокіл, лотос — символи чистоти миру, мудрості, влади, краси тощо.

   Алегоричним називав Шеллінг «те зображення, в якому особливе означає всезагальне  чи в якому всезагальне споглядається  за допомогою особливого»31. Для продовження  даного визначення в найзагальнішому  тлумаченні алегорії як тотожності особливого у всезагальному необхідно відзначити таку його рису, як поєднання абстрактної  ідеї чи поняття з конкретним явищем. В алегорії не вимагається, щоб поняття  було повністю втілене в образі або  зрощене з ним. Предметність в  зображенні умовна, оскільки вона повинна  означати інше — переведення її в площину всезагальних абстрактних  суджень. Якщо породжена в лоні міфології  алегорія певний час залишалась однаковою  мірою всезагальним поняттям та його уособленням (сили і стихії природи, людські пристрасті, музи), то в кінцевому  підсумку вона набула властивостей умовно-демонстративного іносказання. Тут йдеться не про аналогії чи уподібнення згідно з властивостями метафори і певним допущенням зближення предметів.

   В алегорії поняття залишається таким, що має тенденцію до абстрактного самоствердження, але воно може читатися в нашій свідомості через зовнішнє конкретне одухотворення чи «опредметнення». Міфологія, релігія, фольклор, різні притчеві жанри (казки, байки, апокрифи, билини) звернені до алегоричних персоніфікацій.

   У ставленні до алегорії — не лише данина минулому чи моралістичні сентенції  в живих уособленнях, а й визнання високої поезії, довіри до свободи і духовних прагнень того, хто спілкується мовою мистецтва.

   31 Шеллинг Ф.-В.-И. Философия искусства // История эстетики. Памятники мировой эстетической мысли. Т. 3. С. 158.

   В алегорії може бути і глибокий художньо-філософський сенс. Один з шанованих багатьма митцями алегоричних персонажів давньогрецької міфології Псіхея (образ  душі) послужив сюжетною основою картини  Рафаеля «Поклоніння перед красою Псіхеї». В цій картині не лише символіка поклоніння перед благом краси, а й передчуття драматизму, колізій, адже Псіхеї, за «Метаморфозами» Апулея, заздрила навіть богиня Афродіта. Звертання до алегорії відмічені поетичною символікою втілення образу долі, сильних і чистих людських почуттів, як, скажімо, в «Тополі» Т. Г. Шевченка та «Лісовій пісні» Лесі Українки. Навіть своєрідний раціоналістичний дух алегорії, якщо він належить великому талантові митця, набуває ліричного іносказання, в чому ми переконуємося, дивлячись картину «Три царівни підземного царства» В. Васнецова, де уособлюються скарби земних надр — золото, коштовне каміння, вугілля. Однак вони є і символами людської краси, гордої незалежності.

   Хоч алегорія правічна в художній самосвідомості людства, вона не може бути забутою, оскільки залишаються безсмертними «Прикутий  Прометей» Есхіла, «Божественна комедія» Данте, «Лебедине озеро» П. Чайковсько-го. Алегорія Добра і Зла, темного  і світлого — двох кольорів душі людської. Два алегоричних образи буття — Ерос і Танатос. В алегорії як динамічній частині художньо-образної системи мистецтва — естетичний феномен Всеєдиного.