Менеджмент як практична діяльність та навчальна дисципліна

Французький промисловець А.Файоль визначив такі принципи адміністративного  управління:

• Поділ праці;
• Авторитет;
• Дисципліна;
• Єдність керівництва;
• Єдність управління;
• Підпорядкування особистих інтересів загальному благу;
• Винагорода;
• Централізація;
• Ієрархія;
• Порядок;
• Справедливість;
• Стабільність персоналу;
• Ініціатива;
• Дотримання етичних норм.

Ці принципи забезпечують створення схеми структуризації й управління організацією. Взявши їх за основу, А.Гулик розробив такі функції:

1. Планування – розробка в загальних рисах того, що слід зробити, а також шляхів досягнення наміченого (мета організації);
2. Організація – встановлення формальної структури влади, за допомогою якої структурні підрозділи впорядковуються для досягнення певної мети;
3. Управління – безперервне прийняття рішень рішень і втілення їх у конкретних і загальних наказах вказівках;
4. Укомплектування – комплекс функцій із застосування та підготовки кадрів, а також створення безпечних умов праці;
5. Координація – охоплення всіх важливих обов’язків, які стосуються взаємозв’язків різноманітних сфер діяльності організації;
6. Звітна робота – інформування тих, перед ким керівник зобов’язаний звітувати про стан справ, взаємне інформування в стосунках із персоналом;
7. Складання бюджету – діяльність, пов’язана із фінансовим плануванням, бухгалтерським обліком та контролем.

Функції керівника відповідно до принципів неформальних взаємозвязкі та взаємодії груп розроблені Ч. Бернардом  такі:

1. Підтримання організаційних зв’язків
2. Забезпечення здійснення індивідуумами основних видів діяльності
3. Формулювання призначення та мети.

За сучасними теоріями вирізняють такі функції управління:

1. Планування:

• Самоперевірка – визначення нинішнього стану організації;
• Обстеження середовища
• Визначення мети
• Прогнозування можливих ситуацій
• Погодження державних дій і потреб у ресурсах;
• Оцінка запропонованих дій;
• Перегляд і коригування плану залежно від результатів контролю та зміни обставин;
• Спілкування в процесі планування.

2. Організація:

• Ототожнення і характеристика виконуваних робіт
• Розподіл роботи відповідно до обов’язків;
• Розподіл обов’язків відповідно до посад;
• Визначення посадових вимог;
• Групування посад у структури управління;
• Розподіл необхідних робіт, визначення звітності та обсягу повноважень;
• Перегляд і коригування структури організації залежно від результатів контролю та зміни обставин.

3. Комплектування кадрами:

• Визначення потреби в людських ресурсах;
• Пошук і відбір кандидатів;
• Підготовка і навчання персоналу;
• Перегляд і коригування кількості і якості людських ресурсів залежно від результатів контролю та зміни обставин;
• Спілкування в процесі комплектування кадрів.

4. Мотивація:

• Спілкування з підлеглими та роз’яснення їм мети;
• Визначення норм діяльності;
• Підготовка підлеглих відповідно до рівня виконавських стандартів;
• Справедливе заохочення і покарання працівників;
• Створення сприятливого мотиваційного середовища;
• Перегляд і коригування методів мотивації залежно від результатів контролю та зміни обставин.

5. Управління фінансами.

6. Контроль:

• Встановлення норм;
• Контроль результатів і порівняння їх з нормами;
• Коригування відхилень;
• Перегляд і коригування методів мотивації залежно від результатів контролю та зміни обставин;
• Спілкування в процесі контролю.

«Управляти це означає:

А) передбачати – вивчати  майбутнє і намічати програму дій;

Б) організовувати – будувати подвійний організм підприємства: матеріальний і соціальний;

В) розпоряджатися – приводити  в дію персонал підприємства.

Г) погоджувати – пов’язувати й об’єднувати, поєднувати всі дії і зусилля;

Д) контролювати – спостерігати, щоб усе відбувалося відповідно до встановлених правил і розпоряджень.» (Анрі Файоль).

У  роботах  сучасних  науковців майже  відсутні формулювання  таких законів.  В. Бакуменко  вважає, що  до  їх  числа  доцільно  відносити  ті, що стосуються функціонування будь-якої системи, а саме: “закон необхідного  різноманіття;  закономірність  цілісності  системи;  закономірності цілеутворення;  закономірність  ієрархічності;  закономірність комунікативності;  закономірність  історичності;  закономірність еквіфінальності;  закономірність  стабільності  організацій;  закономірність ефективності управлінських рішень та дій”. В. Козбаненко додає до  таких ще  декілька  законів:  гармонізації  інтересів суб’єкта  і об’єкта управління; відповідності засобів і методів впливу особливостям об’єкту; постійного  зростання потреб  і цілей;  слабкої ланки (унеможливлення розриву складного ланцюга зв’язків  технологічних,  функціональних тощо);  виживання,  тобто необхідності  забезпечення  зовнішньої  адаптації та  внутрішньої  інтеграції” .  У навчальному посібнику під редакцією Г. Одінцової наведено  такі:  єдність системи управління,  пропорційність суб’єкта  і об’єкта управління, поєднання централізації та децентралізації, співвідношення  керуючої  та  керованої  підсистем.

Важливість цього починання  для розвитку теорії і практики управління (у тому  числі  і  державного)  неможливо  переоцінити,  але  воно  потребує продовження. 

У  зв’язку  з  цим,  метою  статті  є  обґрунтування  доцільності виокремлення семи законів  побудови систем управління та відносин у них, введення нової класифікації принципів за ознакою відповідності  законам.

Не  викликає  сумнівів  відповідність  закону  єдності  системи управління об’єктивним  закономірностям, що існують на практиці, а саме: внутрішні  зв’язки  між  елементами  системи  залишаються  стійкими  при зміні стану  зовнішнього середовища. Це виявляється  у  здійсненні на всіх ієрархічних  рівнях  і  у  всіх  ланках  основних  функцій  менеджменту (планування, організація, мотивація, контроль), у  виконанні етапів процесу прийняття  та  реалізації  управлінських  рішень,  використанні  методів (адміністративних,  правових,  економічних,  соціально-психологічних)  та принципів.  Це  стосується  і  закону  поєднання  централізації  та децентралізації,  сполучення  яких  характеризує  стан  відносин  між суб’єктом  і  об’єктом  управління,  що  відбиває  розподіл  повноважень  і відповідальності  у  прийнятті  рішень  стосовно  внутрішніх  відносин  і зовнішніх зносин системи .

Зміст  двох  останніх  значною  мірою  перегукується,  мова  йде  про функціонування  і  розвиток  суб’єкта  управління  з  урахуванням  змін,  які відбуваються  в  підсистемі  об’єкта.  На  практиці  вони  дійсно  дуже  тісно

пов’язані –  визначення  головних функцій  і побудова  структури  керуючої підсистеми  здійснюються  відповідно  до  мети  та  завдань  об’єкта (прикладом є системи управління  окремими  галузями,  підприємствами

різних масштабів за чисельністю  працівників та обсягів виробництва). Але 

трансформації  останнього  здебільшого  визначаються  саме  в  перебігах 

політичних  подій,  розвитку  науково-технічного  прогресу  тощо.  Таким 

чином, доцільно вести мову про існування закону тісної взаємозалежності

об’єкта  і  суб’єкта  управління. Якщо  розглядати  об’єктивні  чинники,  їхні

взаємодії,  то  визначальна  роль  у  системі  належить  керованій  її  частині,

призначення керуючої полягає  у створенні умов для  її функціонування та

розвитку.  Але  соціальний  статус  суб’єкта  управління (органу  влади, людини-керівника),  особистісні  якості,  можливість  розпорядження  певними ресурсами створюють  умови, коли саме він стає головним.

Дослідження  свідчать,  що  до  цього  переліку  доцільно  додати  ще

декілька  законів,  що  стосуються  функціонування  і  розвитку  систем управління будь-якими соціальними утвореннями, а саме: розподілу праці,

відповідності повноважень  і відповідальності, цілеспрямованості  побудови

і функціонування системи  та виключної ролі творчої активності людини в організації якісної і ефективної роботи системи управління.

1.4. Внутрішньофірмовий  менеджмент та його складові.

Економічний  механізм  управління  ґрунтується  на  системі  економічних  законів,  принципів, методів управління  і таких  важелів виробництва, як ціна, прибуток, фонди стимулювання, розвиток відносин власності та ін.

Можна виділити наступні механізми  внутрішньофірмового менеджменту:

-  організаційний  механізм  керівництва, до  якого  можна  віднести:  функції  управління; організаційні  структури  управління;  кадри  управління;  управлінські  рішення;  техніка  і  технологія управління;  наукова  організація  управлінської  праці;  правові  основи  управління;  ірраціональні фактори управління та ін.

-  економічний  механізм,  який  значно  впливає  на  формування  і  функціонування  складових організаційного механізму.  У практичній діяльності вони  невіддільні один від одного  і реалізуються у формі загального  управління підприємством, управління  виробництвом, управління персоналом [5].

У період докорінної зміни  економічного базису постсоціалістичних країн, розширення масштабів і  частоти  технологічних,  організаційних  та  інших  нововведень  переваги  мають  ті  підприємства, керівництво  яких  здатне швидше  критично  оцінити  стан  справ  і  прорахунки,  відійти  від  багатьох стереотипів  ефективного  управління  в  минулому  і  сформувати  нове  бачення  майбутнього  своїх організацій  і  їхнього  персоналу.  Для  розуміння  і  вірного  вибору  шляхів  подальшого  розвитку економіки  важливе  значення  має  вивчення  світової  економічної  спадщини  в  управлінні комерційними підприємствами.

Ефективність  функціонування  системи  управління  ТНК  забезпечується  внутриішньофірмовим менеджментом  ТНК,  під  яким  пропонується  розуміти  концепції  управління  складовими внутрішнього  середовища  ТНК,  основним  змістом  яких  є  комплекс  наукових  принципів  і  методів координації, розподілу  та використання ресурсів ТНК з метою  досягнення тактичних та стратегічних цілей компанії. Також необхідно  зазначити, що в сучасних умовах розвитку глобальних економічних структур  формується  нова  стадія  внутрішньофірмового  менеджменту -  глобальний внутрішньофірмовий  менеджмент,  як  система  наукових  принципів  і  методів  внутрішньофірмового  менеджменту,  яка  передбачає  глобальний  підхід  до формування філософії,  бачення, місії,  стратегії  компанії, політики інтеграції та координації  її ресурсів і можливостей з метою  охоплення глобальних ринків та отримання  ефектів глобального синергізму.