Інформаційних революцій у контексті управлінської діяльності

       Людський чинник в управлінні  пов'язаний зі спонуками людини до певних цілей та їх досягнення. У цьому контексті важливим є з'ясування основних складових діяльності: мотиву, мети, планування діяльності, перероблення поточної інформації, оперативного образу (концептуальної моделі), прийняття рішення, дії, перевірки результатів і корекції дій. При цьому мотив тлумачать як стійку особистісну властивість, яка зсередини спонукає людину до певних дій. Потреби й цілі – основні складові мотиваційної сфери особистості [5, c. 201].

    В управлінській діяльності загальна мета є тим чинником, що об'єднує  людей, стимулює їх до праці, інтегрує групу в єдине ціле. Загальний  план сприяє її організації в часі та просторі, забезпечує зв'язок між діями, координує взаємозв'язки. Управлінська діяльність постає як умова доцільної взаємодії людини з предметним світом. А управління як системне утворення поєднує в собі такі структурні компоненти: мету, управлінську діяльність, управлінський процес, учасників управлінського процесу, взаємини, засоби й умови досягнення мети, соціокультурне та етнопсихологічне середовище, результат [19, c. 143].

    Ефективність управлінської діяльності залежить і від того, наскільки чітко сформульовані цілі організації. Це задає певну спрямованість розвитку організаційної системи, сприяє оптимізації індивідуального та колективного управління. Найраціональнішим є формування цілей з погляду не тільки здійснення діяльності, а й отримання результатів. Для отримання ефективних результатів важливе значення має правильне прийняття управлінських рішень.

    У розширеному розумінні прийняття  рішень ототожнюється з усім процесом управління. Розширене розуміння  охоплює не тільки процес прийняття рішень, але і його виконання та контроль результатів його реалізації. Але це не відповідає уявленню, що кінцевим результатом прийняття рішення є саме рішення [18, c. 101].

    У вузькому розумінні прийняття рішень розглядається лише як вибір кращого рішення з чисельних альтернатив. У процесі аналізу вузького розуміння необхідно враховувати, що альтернативні варіанти не виникають самі собою. Процес прийняття рішень складається не тільки з вибору кращого варіанту, але й з пошуку альтернатив, встановлення критеріїв оцінки, вибору способу оцінки альтернатив тощо.

    Зважаючи  на це можна запропонувати таке визначення категорії “прийняття управлінського рішення ”: прийняття рішення  – це процес, який починається з  констатації виникнення проблемної ситуації та завершується вибором рішення, тобто вибором дії, яка спрямована на усунення проблемної ситуації [9, c. 82].

    На  процес прийняття управлінських  рішень впливає безліч різноманітних  факторів. До найважливіших з-поміж  них належать такі:

1. Ступінь ризику – природньо, що завжди існує імовірність прийняття неправильного рішення, яке може несприятливо впливати на організацію. Ризик – фактор, який керівники враховують свідомо, або підсвідомо, при прийнятті рішення, оскільки він пов’язаний із зростанням відповідальності.
2. Час, який відводиться керівникові для прийняття рішення. На практиці більшість керівників не мають можливості проаналізувати усі можливі альтернативи, відчуваючи дефіцит часу.
3. Ступінь підтримки керівника колективом – цей фактор враховує те, що нових керівників сприймають не відразу. Якщо порозуміння і підтримки інших посадових осіб і підлеглих не вистачає, то проблему слід усувати за рахунок своїх особистих рис, які повинні сприяти виконанню прийнятих рішень.
4. Особисті якості керівника – один з найбільш важливих факторів. Незалежно від того, як керівники приймають рішення і відповідають за них, вони повинні мати здібності до того, щоб приймати вірні рішення.
5. Політика організації – у даному випадку враховується суб’єктивний фактор при прийнятті рішення. Статус, влада, престиж, легкість виконання – усе це може вплинути на прийняття того, чи іншого рішення [23, c. 114].

    Кінцевим  результатом прийняття рішення  є саме управлінське рішення, яке  постає, як первісний, базовий елемент  процесу управління, що забезпечує функціонування організації за рахунок взаємозв’язку формальних та неформальних, інтелектуальних та організаційно-практичних аспектів менеджменту.

    Управлінське  рішення є інструментом впливу на об’єкт управління та окремі його підсистеми, важливою ланкою формування та реалізації відношень управління в організації; складає основу реалізації кожної функції менеджменту [15, c. 25].

    В  управлінській діяльності виділяють три основні моделі прийняття рішень:

1. класична модель;
2. поведінкова модель;
3. ірраціональна модель [1, c. 16].

    Накопичення інформації про проблему означає  збирання й обробку різноманітних  відомостей щодо проблеми, яка розглядається. Якість вирішення проблеми залежить від якості інформації про неї. Якість інформаційних матеріалів у свою чергу оцінюється за допомогою таких критеріїв:

    1) об’єктивність – це інтегральний  критерій, який поєднує у собі  наступні часткові критерії: повноти інформації (визначається наявністю відомостей, включаючи суперечливі, які необхідні та достатні для прийняття рішення); точності інформації (ступінь відповідності інформації оригіналу); несуперечливості інформації (окремі частини однієї і тієї самої інформації не мають суперечити одна одній); переконливості інформації (доведеність інформації, яка примушує вірити у її достовірність);

    2) лаконічність – це стислість  та чіткість викладення інформації (досягається за рахунок високої  згорнутості інформації без втрати її необхідної повноти);

    3) актуальність – це відповідність  інформації об’єктивним інформаційним  потребам;

    4) своєчасність – це здатність задовольняти інформаційну потребу у прийнятний для виконання строк;

    5) комунікативність – це властивість  інформації бути зрозумілою для  того, кому вона адресована [4, c. 78]. 

2. Методи  та форми державно-управлінської діяльності

    В державному управлінні важливого значення набувають форми управлінської діяльності.

    Розрізняють такі форми державно-управлінської діяльності:

1. правові;
2. організаційні;
3. організаційно-правові [14, c. 90].

    За  посередництвом правових форм фіксуються управлінські рішення і дії, що мають юридичний зміст (установлення та застосування норм права).

    Організаційні форми пов'язані зі здійсненням  певних колективних або індивідуальних дій (оперативно-організаційні, матеріально-технічні операції).

    На  відміну від правової форми, де виражене одностороннє волевиявлення уповноваженого на реалізацію компетенції органу державної влади, в організаційних формах більше представлені різні погляди і підходи, обговорення і дискусії, компроміси і узгодження. В управлінській практиці використовуються такі організаційні форми, як сесії, засідання, наради, конференції, оперативки тощо [27, c. 65].

    Організаційно-правові  форми констатують той факт, що в органах державної влади  більшість правових форм є юридично коректними тільки у випадку їх прийняття через встановлені організаційні форми. Так, організаційні процедури діють відповідно до регламентів при прийнятті правових актів органами державної влади.

    Різні науковці по-різному трактуються методи управлінської діяльності. В цілому їх можна визначити як спосіб впливу суб'єкта управління на поведінку об'єкта управління для досягнення поставленої мети [12, c. 79].

    Методи  державного управління можна класифікувати  за змістом, спрямованістю, організаційними  формами, характером впливу тощо. За змістом їх розглядають з позицій відображення вимог законів управління, специфіки управлінських відносин, принципів управління, об'єктивних закономірностей, у розкритті яких реалізується метод. За цим підходом визначають такі групи методів:

1. організаційно-розпорядчі (адміністративні), серед яких виділяють регламентаційні, розпорядчі та дисциплінарні;
2. економічні, включаючи індикативне планування та розробку цільових державних програм, державне регулювання, грошово-кредитну та фінансову, антимонопольну політику, ціноутворення, податкову політику, економічне стимулювання;
3. правові методи: переконання і примус та субординація і координація;
4. соціально-психологічні, до яких можна віднести соціальне прогнозування та планування, моральне стимулювання, створення сприятливого морально-психологічного клімату в колективі тощо    [17, c. 56].

    За  спрямованістю впливу методи управління розглядаються залежно від джерела  керівного впливу та за об'єктом  управління. Відповідно розрізняють  три групи методів:

1. орієнтовані на загальнодержавний рівень;
2. орієнтовані на галузевий, регіональний рівень, рівень підприємства, організації, установи;
3. орієнтовані на окремого працівника [28, c. 198].

    За  організаційними формами методи управління реалізуються у різних видах  і розрізняються в залежності від:

1. типу впливу (акт, норма);
2. способу здійснення впливу (одноособовий, колективний чи колегіальний);
3. часової характеристики впливу (разові та періодичні, тактичні та стратегічні, довгострокові та короткострокові);
4. особливості впливу (виправляти результати або запобігати, втручатися чи вичікувати) [6, c. 29].

    За  характером розрізняють прямий чи непрямий управлінський вплив.

    Прямий  вплив (постановка завдання, наказ, розпорядження  тощо) передбачає його конкретний результат.

    Непрямий – створення сукупності умов для досягнення кінцевих результатів.

    Багатогранність методів управлінської діяльності обумовлює виділення певних специфічних  принципів їх використання в управлінні [9, c. 93]. 

3. Інформаційні  відносини (комунікація) і управлінська діяльність

    Інформація  в управлінні – це відповідним  чином задокументовані або публічно оголошені відомості про події  та явища, що відбуваються у суспільстві, державі та навколишньому природному середовищі і які використовуються в управлінській діяльності (управлінському процесі, управлінських відносинах) [29, c. 76].

    Як  загальний стандарт, на загальному (абстрактному) юридичному рівні визначення категорії "інформація" дається  у ст. 1 Закону України "Про інформацію". Інформація – це документовані або публічно оголошені відомості про події та явища, що відбуваються у суспільстві, державі та навколишньому природному середовищі.

    Важливе теоретичне і практичне значення для вивчення сутності соціальної інформації як інформаційного ресурсу має її класифікація за критеріями (ознаками). З метою організації стратегічного, тактичного та оперативного управління інформація може бути класифікована за такими ознаками:

1. за напрямом руху: вихідна — потік інформації від суб'єкта до об'єкта управління і вхідна — потік від об'єкта до суб'єкта;
2. за ознакою щодо середовища формування: на зовнішню і внутрішню (зовнішньосистемну і внутрішньосистемну);
3. за характером даних щодо змісту процесу управління: на директивну і описову;
4. за джерелом виникнення: на первинну і похідну;
5. за способом вираження і фіксації: на усну і документальну;
6. за ступенем стабільності: на постійну, змінну, періодичну і разову;
7. за призначенням щодо процесу управління: на планову, звітну, облікову, контрольну;
8. за підлеглістю до підсистем керованої системи: на технічну, економічну, соціальну, організаційну, правову тощо;
9. за належністю до сфер діяльності та функцій управління: на конструкторську, технологічну, фінансову, бухгалтерську, оперативно-виробничу;
10. за певним терміном: на інформацію про минулі, поточні та майбутні події (прогностична інформація);
11. за ступенем визначеності інформації: на детерміновану і ймовірну [3, c. 99].