Характеристика вікових та психологічних особливостей молодших школярів

Розділ 1: Характеристика вікових та психологічних особливостей молодших школярів.

   Протягом перехідного періоду  навчання іноземної мови в  загальноосвітніх навчальних закладах  буде мати різні варіанти. За  новим навчальним планом учні  починають вивчати іноземну мову з другого класу (інколи з першого), за старим – з п’ятого. Отже викладання іноземної мови має місце в початковій школі (І ступінь), основній (ІІ ступінь), старшій (ІІІ ступінь). Відштовхуючись від того, що предметом нашої уваги є початковий етап і що навчання будь – якого предмета відбувається з урахуванням вікових та психологічних особливостей, розглянемо їх докладніше.

   Поступове упровадження раннього  навчання однієї з іноземних  мов у початкових класах –  одна з характерних рис сучасної  загальноосвітньої школи.[2,с.223]

     Визначення обсягу навчального  матеріалу для початкових класів  зумовлюється базовим рівнем  володіння іноземною мовою, тобто  рівнем, достатнім для спілкування  в усній та письмовій формі  на елементарному комунікативному  рівні. Раннє навчання іноземної мови передбачає оволодіння учнями звуковою та графічною системами мови, засвоєння певної кількості найбільш уживаємих граматичних явищ, активного лексичного мінімуму.

      Раціональна організація раннього  навчання іноземної мови в початкових класах зумовлюється дією певних факторів, серед яких виділяються психо-фізіологічні особливості учнів молодшого шкільного віку, саме це ми будемо розглядати в цьому розділі нашої роботи. 

      Молодшими школярами вважають дітей віком від 6-7 до 10-11 років, які навчаються у 1—4 класах сучасної школи. Цей віковий період завершує етап дитинства. Опановуючи новий для себе вид діяльності — навчання – процес взаємодії викладання й учіння (вчителя й учня) з метою передачі та засвоєння соціального досвіду [1, с. 8], молодші школярі ще багато часу й енергії віддають грі. У цих видах діяльності розгортаються їх стосунки з ровесниками і дорослими, особистісне психічне життя і психічний розвиток, формуються психічні новоутворення, завдяки чому діти виходять на новий рівень пізнання світу і самопізнання, відкривають нові власні можливості і перспективи.[27,с.110-113]

   Головною характеристикою молодшого  школяра є прийняття і усвідомлення  своєї внутрішньої позиції, що  дає підстави вважати цей вік  зрілим дитинством.

   Психічний і особистісний розвиток  дитини у молодшому шкільному  віці зумовлюється особливістю  соціальної ситуації розвитку  — навчанням у початковій школі.  На цьому віковому етапі провідною діяльністю стає навчання, основою якого є пізнавальний інтерес і нова соціальна позиція.

     Основою для визначення молодшого шкільного віку є час навчання дітей у початкових класах. Нижня межа цього вікового періоду (6—7 років) пов'язана з переходом до навчання як систематичної та цілеспрямованої діяльності. У перші його місяці ознаки дошкільного дитинства поєднуються з ознаками школяра. Часом це поєднання є досить суперечливим, що проявляться у невідповідності можливостей дитини вимогам життя, особливо вимогам школи і батьків.

   Зростає роль другої сигнальної системи (мови) в аналізі і синтезі вражень від зовнішнього світу, утворенні тимчасових нервових зв'язків, виробленні нових дій та операцій, формуванні динамічних стереотипів. У дітей добре розвинені всі органи чуття, деякі з них мають певні особливості. Так, очі завдяки пластичності кришталика можуть швидко змінювати свою форму залежно від пози під час читання і письма. Якщо не враховувати цієї особливості органів зору молодших школярів і не стежити за їхньою поставою, це може спричинити підвищення очного тиску, нечіткість зображень на сітківці, короткозорість.

   Початок шкільного навчання знаменує собою зміну способу життя дитини. Це принципово нова соціальна ситуація розвитку особистості. Перехід до шкільного життя пов'язаний зі зміною провідної діяльності з ігрової на навчальну. Дитина починає усвідомлювати, що вона виконує суспільно важливу діяльність — вчиться — і значущість цієї діяльності оцінюють люди, які оточують її. Якщо гра дошкільника була необов'язковою і батьки могли будь-коли її припинити, з різних причин вважаючи, що дитині вже досить гратися, то навчання є обов'язковою діяльністю, до якої дорослі ставляться з особливою повагою.

   Навчальна діяльність має яскраво  виражену суспільну значущість  і ставить дитину в нову  позицію стосовно дорослих і однолітків, змінює її самооцінку, перебудовує взаємини в сім'ї. У молодшому шкільному віці відбувається зміна провідної психічної саморегуляції від мимовільної до свідомо-вольової. Шкільне життя вимагає систематичного та обов'язкового виконання дитиною багатьох правил. Вона повинна вчасно приходити в школу, дотримуватися правил шкільного життя, виконувати завдання на уроці та вдома, долати труднощі в навчальній роботі тощо. Дотримання цих правил вимагає вміння регулювати свою поведінку, підпорядковувати довільну діяльність свідомо поставленим цілям[27,с. 110-113].

   Зміна соціальної ролі дитини, поява нових обов'язків позначається  на стосунках з однолітками  і вчителями. Спочатку вона  захоплена тільки навчанням, мало  вступає в контакт з однолітками  і певний час відчуває себе чужою, хоч ще недавно у дитячому садку постійно спілкувалася з ними. Стосунки молодших школярів з однолітками регламентовані переважно нормами “дорослої” моралі, тобто успішністю у навчанні, виконанням вимог дорослих. Характерною ознакою взаємин молодших школярів є те, що їхня дружба заснована, як правило, на спільності зовнішніх життєвих обставин і випадкових інтересів (сидять за однією партою, живуть в одному будинку, в одному мікрорайоні тощо)[9, с.500-516].

   Життя в школі пов'язане з особистістю вчителя. Його позиція стосовно дитини відрізняється від позиції батьків чи вихователя з дитячого садка, який певною мірою перебирав на себе функції батьків. Стосунки школяра з учителем складаються тільки в процесі навчальної діяльності, є жорстко регламентованими організацією шкільного життя, а відповідно — більш діловими і стриманішими. У зв'язку з цим дуже важливими для педагога є знання особливостей дошкільника, щоб уже в перші дні навчання допомогти йому повноцінно включитися в нове життя.

   Становлення і розвиток особистості  у молодшому шкільному віці  охоплює такі фази, як адаптація  (пристосування до нових соціальних  умов), індивідуалізація (вияв своїх  індивідуальних можливостей і  особливостей) та інтеграція (включення  у групу ровесників). Школяр потрапляє в зовсім нову для нього групу ровесників-однокласників, яка через відсутність спільно розподіленої навчальної діяльності є дифузною (взаємопроникненою). Цією групою керує педагог. Порівняно з вихователем дитячого садка він є більш референтним (авторитетним) для дітей, оскільки, використовуючи арсенал оцінок, впливає на їхні стосунки з іншими дорослими, передусім з батьками, формує ставлення дорослих до дитини та її ставлення до себе як до “іншого”. Фактором розвитку особистості молодшого школяра є не стільки навчальна діяльність, скільки ставлення дорослих до успішності, дисциплінованості, старанності дитини.

   Треба враховувати, що оцінка впливає на емоційний стан дитини, викликаючи як позитивні, так і негативні емоції, створюючи емоційний комфорт чи дискомфорт. Негативні емоції, як правило, зумовлені неаргументованою оцінкою.[4]

    Не  можна нехтувати тим, що шлях до свідомості та поведінки лежить через почуття. Міцно закріплюється в свідомості та поведінці людини  те, що вона пережила,що пропустила через свої почуття. Надбаний людиною позитивний досвід моральної поведінки також закріплюється в її свідомості та почуттях [7,с. 68-69].

   Отже, вступ дитини до школи,  перехід від сімейного виховання  до системи шкільного навчання  і виховання є важливим і складним процесом, який супроводжується суттєвими змінами в її житті й розвитку.

   Діти молодшого шкільного віку спершу надають перевагу навчанню як суспільно-корисній діяльності взагалі, потім їх приваблюють окремі види навчальної роботи (читання, письмо, малювання), пізніше вони починають самостійно перетворювати конкретно-практичні завдання на навчально-теоретичні, цікавлячись внутрішнім змістом навчальної діяльності.

   Педагогові важливо зберегти  та зміцнити інтерес дітей  до навчання. Він повинен знати, які мотиви є найзначущішими для молодшого школяра, організовувати з урахуванням цього навчання. Воно не може здійснюватися у формі тиску на дитину чи “витіснення” із її свідомості дитячих понять поняттями дорослих. Навчальна діяльність передбачає перебудову під дією педагогічного впливу ставлення дитини до навколишньої дійсності.

   В процесі навчальної діяльності розвиваються основні психологічні новоутворення молодшого шкільного віку: довільність психічних процесів, внутрішній план дій, уміння організовувати навчальну діяльність, рефлексія.

У цьому  віці центром психічного розвитку дитини стає формування довільності всіх психічних  процесів (пам'яті, уваги, мислення, організації  діяльності). їх інтелектуалізація, внутрішнє  опосередкування відбуваються завдяки первинному засвоєнню системи понять. Довільність виявляється в умінні свідомо ставити цілі, шукати і знаходити засоби їх досягнення, долати труднощі та перешкоди. Протягом усього молодшого шкільного віку дитина вчиться керувати своєю поведінкою, психічними процесами, адже вимоги до неї з перших днів перебування у школі передбачають досить високий рівень довільності. Тому молодший школяр долає свої бажання і здатен керувати своєю поведінкою на основі заданих зразків, що сприяє розвитку довільності як особливої властивості психічних процесів і поведінки.

   У молодшому шкільному віці формуються такі важливі особистісні утворення, як почуття соціальної і психологічної компетенції (за несприятливого розвитку — соціальної і психологічної неповноцінності, неспроможності), а також почуття диференціації своїх можливостей. Стимулювання компетентності в цей період є важливим фактором формування особистості.

   У молодшому шкільному віці всі ці новоутворення ще недостатньо сформовані, однак завдяки їм психіка дитини досягає необхідного для навчання в середній школі рівня розвитку.

   Особистість молодшого школяра  характеризується специфічними  особливостями спонукальної сфери.  У цьому віці потреби особистості  розвиваються на основі тих,  що сформувалися в дошкільному дитинстві. Передусім зберігається потреба у грі. Тому в перші дні перебування дитини у школі важливими засобами пробудження інтересу до навчання, полегшення складної навчальної діяльності є створення ігрових ситуацій, використання дидактичних ігор на уроці.

   Ігрова діяльність має велике  значення для розвитку спонукальної  сфери учня, в тому числі й  для розвитку свідомого бажання  вчитися. Саме у грі відбувається  перехід від мотивів як досвідомих, афективно забарвлених, безпосередніх  бажань до спонукань як узагальнених, тобто найбільш усвідомлених, намірів. Жодній діяльності не властиве таке емоційно захоплене входження дитини в життя дорослих, як грі, в якій вона добровільно підкоряється різним вимогам.

   Іноді у молодших школярів (особливо у першому класі) сильнішими залишаються ігрові мотиви. Це виявляється, зокрема, у відволіканні, неуважності їх під час виконання завдань, зосередженості у грі. Для формування у них навчальної мотивації необхідна спеціальна педагогічна робота. Особлива увага вчителя повинна бути спрямована на пробудження у дитини почуття гордості за себе як школяра, переживання безпосередньої емоційної привабливості школи, розвиток вміння учитися, пізнавальних інтересів, прагнення оволодіти навчальними навичками не гірше, ніж однолітки.

   Складніше, коли у молодшого  школяра яскраво виражені негативне  ставлення до школи та небажання  вчитися, активний опір навчанню. Найчастіше це буває, якщо дошкільник  не був привчений обмежувати  свої бажання, долати труднощі. Оскільки школа вимагає від учня постійного долання перешкод, то в нього виникає активна протидія навчанню. Небажання вчитися проявляють також діти, в яких сім'я сформувала страх перед школою або легковажне ставлення до навчання у ній. Зіткнення з реальністю у цих випадках породжує сильне розчарування, негативне ставлення до школи.

   Важливе значення для мотивації  учіння має дієвість внутрішньої  позиції школяра. Наприкінці молодшого шкільного віку, а часто і раніше, мотиваційна функція внутрішньої позиції вичерпується, втрачає свою спонукальну силу. Тому виконання обов'язків школяра все менше приваблює дитину. Це спричинене тим, що напочатку молодшого шкільного віку дитина виконує шкільні обов'язки подібно до того, як раніше виконувала правила гри. Бажання бути на рівні вимог, які пред'являє їй позиція школяра, дуже сильне. Однак воно стає значно слабшим, якщо учень звикає до цієї позиції, внаслідок чого пов'язані з нею переживання втрачають свій позитивний емоційний заряд. Це зумовлює необхідність сформувати у молодшого школяра вищий рівень довільності, який відповідав би особливостям навчальної діяльності як повсякденного обов'язку дитини, який постійно ускладнюється.