Методи виховання у народній педагогіці

Нерідко привчання супроводжується болючими процесами, викликає невдоволення.

Привчання застосовується на всіх етапах виховного  процесу, але найбільш ефективним воно є на ранніх стадіях. Як і багато інших методів виховання, воно має  певні вимоги:

• ясне уявлення про цілі виховання у вихователя й вихованців;
• привчаючи, слід чітко й ясно формулювати правило, але не давати бюрократичних вказівок на кшталт «Будь чемним!»;
• на кожний відрізок часу має бути виділений максимальний об’єм дій, посильних для вихованців;
• слід показати, як виконується певна дія і які результати вона має;
• не можна одразу паралельно формувати всі корисні звички;
• привчання вимагає постійного контролю;
• значний педагогічний ефект має привчання, здійснюване в ігровій формі [4, с. 401].

2.3.2. Показ

Показ – виховний метод виключної сили. Його вплив ґрунтується на відомій закономірності: явища, сприйняті зором, швидко і без зусиль зберігаються у свідомості, тому що не вимагають перекодування, якого потребує будь-який мовленнєвий вплив. Показ дає конкретні зразки для наслідування і тим самим активно формує свідомість, почуття, переконання, стимулює діяльність. Наслідування також формує в дітей дії нового типу.

У механізмі  наслідування можна виділити три  етапи:

1. У результаті сприйняття конкретної дії особи у дитини виникає бажання чинити так само.
2. Утворюється з’єднуюча ланка між прикладом для наслідування і наслідувальними діями.
3. Відбувається синтез наслідувальних і самостійних дій, на які активно впливають життєві і спеціально створені виховні ситуації [7, с.128].

Дуже  часто в народній педагогіці метод показу поєднувався з методом переконання.

2.3.3. Вправа

Вправа  – спосіб залучення до діяльності – це практичний метод виховання, сутність якого полягає у багаторазовому виконанні потрібних дій, доведенні  їх до автоматизму. Результатом вправ обов’язково є утворення й усталення звичок і навичок. Історично склалися такі види вправ [13, с. 127] :

• вступні – сприяють засвоєнню нового матеріалу на основі розрізнення споріднених понять і дій;
• пробні – перші завдання на застосування щойно засвоєних умінь;
• тренувальні – набуття учнями навичок у стандартних умовах;
• творчі – за змістом і методами виконання наближаються до реальних життєвих ситуацій;

Ефективність  вправи залежить від [10, с. 254]; [11, с. 98]:

• системи вправ;
• їхнього змісту;
• доступності й посильності вправ;
• об’єму вправ;
• частоти повторень;
• контролю за виконанням і вчасної корекції;
• особистісних якостей вихованця;
• сполучення індивідуальних, групових і колективних форм вправ;
• мотивації й стимулювання вправ.

Залучення до виховного процесу методу вправи поряд з привчанням і показом є доречним на будь-якому етапі виховання.

2.3.4. Народна педагогіка про виховання ділом

• Будеш трудитися — будеш кормитися.
• Лежачого хліба ніде нема.
• На дерево дивись, як родить, а на чоловіка, як робить.
• Як ручки зароблять, так ніжки сходять.
• Хто робить кревно, той ходить певно [12, с. 205].

 

2.4. Методи виховання релігією

Група методів виховання релігією формує й обґрунтовує три наступні ідеали:

1. прагнення до схожості з Богом у Його Досконалості визначає такий ідеал виховання, як удосконалення особистості. Отже, виховний процес спрямовується на її вдосконалення.
2. прагнення до схожості з Богом в якості примноження втілюється за допомогою такого зразку виховання, як довершена сім’я. Тому ціль виховання дітей полягає в тому, щоб вони виросли довершеними особистостями, уклали шлюб і створили гармонічну сім’ю.
3. прагнення до схожості з Богом у володарюванні втілюється в третьому ідеалі виховання – довершеності влади. Це значить, що дітей слід виховувати так, щоб вони були спроможні володарювати над природою і суспільством на основі Серця.

2.4.1. Благословення

Благословення – ритуальний обряд християнства, що закликає заступництво вищих сил  у розпочатій справі, їхнє погодження на нове діло.

Благословення батьки, релігійні служителі й педагоги застосовували при будь-якому починанні дитини, адже воно вважалося потужним засобом стимуляції діяльності.

2.4.2. Повір’я

Повір’я – це переконання, що йде з давніх-давен  і міцно вкорінене у свідомості носіїв певної культури; це віра у прикмету.

Повір’я здебільшого застосовувалося як застережний засіб, спрямований  проти хибних вчинків. Слід зазначити, що саме повір’я багато в чому скеровувало  світоглядні переконання як вихователів, так і вихованців, регулювало взаємовідносини людей [2].

2.4.3. Проповідь

Проповідь – це промова релігійно-повчального змісту, що виголошується у храмі під час богослужіння. Проповідь, на відміну від переконання, не передбачає аргументації гіпотез і тверджень. Усе виголошене на проповіді має сприйматися як непохитна догма. Проте саме за відсутності доказової бази метод проповіді часто викликає опір і невдоволення з боку дитини. 

2.5. Методи виховання громадською думкою

Означена  група методів покликана регулювати й скеровувати поведінку дитини згідно прийнятих у суспільстві норм і правил.

2.5.1. Покарання

Покарання стоїть на останньому місці серед  примусових заходів виховання, однак  водночас воно є найпоширенішим і  найбільш застосовуваним методом впливу. Педагогічна кара має примусити вихованця усвідомити свою помилку й виправити її. Кара вживається лише в кінцевій потребі, коли інші засоби не дали жодного результату. 
Основне призначення кари полягає в тому, щоб викликати у винуватця неприємні переживання, гіркоту вини й сорому за поганий вчинок, каяття і бажання більше не повторювати цього. У практиці народного виховання найчастіше застосовуються такі види покарань, як зауваження, осуд. Призначення покарання полягає також у тому, щоб застерегти вихованців, зорієнтувати їх на правильний вчинок. Застосовувати покарання слід помірно, лише в міру необхідності, у розумних межах. Карати має право людина мудра і авторитетна. Не можна карати за підозрою чи в пориві різкого збудження й гніву. Справжнє покарання завжди справедливе й сприймається вихованцем як заслужена міра. Покарання має випливати не з чиїхось примх, а з доброзичливого бажання виправити хибну поведінку. Не можна карати працею, образою, лайкою. У мудрого вихователя покарання ніколи не принижує гідності людини, не придушує особистості, а є навіть своєрідною формою поваги до неї. Особливо яскраво це виявляється тоді, коли вихованець відчуває, знає, вірить і розуміє, що його карають не з помсти, а для того, щоб привчити не піддаватися легким принадам, щоб сформувати з нього особистість, гідну поваги, сильну духом і характером, вольову і відповідальну, надійну й стійку. 
До найвищої кари в практиці народного виховання належить прокляття як крайній метод впливу на особистість. Це різке засудження кого-небудь, що часто свідчить про безповоротний розрив з ним і супроводжується зловісним побажанням, пророцтвом. Прокляття в народній педагогіці є виявленням різкого осуду особливо злісного й непростимого вчинку, великого обурення украй негідною поведінкою, глибокої ненависті до когось. Проклинають найчастіше того, хто вчинив злочин перед людством, рідним народом, нацією, родом, сім'єю чи дітьми, Україною. 
Щодо тілесної кари й залякування, то превалює народна думка про їх шкідливість як учням, так і вчителеві.

2.5.2. Заохочення

Заохочення  – це засіб схвалити дію, збудити  прагнення до діяльності; метод вираження  громадської позитивної оцінки поведінки  і вчинків. Заохочення здатне змінювати  віру в свої сили, викликати в  дітей бадьорість, приплив енергії, гарний настрій і готовність до подальшої роботи, забезпечувати сприятливе самопочуття дитини.

Проте значно знижується авторитет заохочувального  впливу, якщо заохочуваний цього не заслужив або якщо заохочення не підкріплюється колективною думкою [7, с. 221-223].

Різновиди заохочення:

• схвалення;
• похвала;
• подяка;
• премія;
• нагорода;

Схвалення виражається здебільшого вербальними методами. Воно затверджує правильний шлях дій і роздумів дитини.

Похвала – позитивна оцінка вчинку дитини, що супроводжується його розгорнутим аналізом.

Нагорода – різновид заохочення, застосовуваний при особливо визначних досягненнях. Нагорода носить переважно матеріальний характер.

У практиці народного виховання виділяли наступні види заохочення:

1. заохочення, пов’язане зі зміною у правах дитини;
2. заохочення, пов’язане зі зміною її обов’язків;
3. заохочення, пов’язане з певними моральними санкціями [4, с. 353].

Заохочення  у виховному процесі здійснювалося  за логікою наслідків, за традицією  або експромтом.

2.5.3. Народна педагогіка про заохочення й покарання

• Краще догана розумного, ніж похвала дурного.
• Злість – погана порадниця.
• Перед тим, як карати, полічити до ста.
• Як будеш часто називати людину свинею, то вона захрюкає.
• Перехвалене – як пересолене.
• Не вчи штурханцями, а хорошими слівцями.
• Добре дитя боїться киви, а ледаче не боїться й кия.
• Учи дітей не страшкою, а ласкою.
• Хто б’є дитину, той не виховує добру людину.
• Жорстокість породжує тупість і дурість [9, с.348].

 

3. Висновки

Дослідивши  вузлові питання роботи, можемо зробити  наступні підсумки:

1. народна педагогіка є сукупним педагогічним знанням і виховним досвідом народу, має специфічні методи впливу на особистість. Утворення й диференціювання цих методів залежить від цілей і задач виховного процесу.
2. згідно мети, ідеалів виховання методи різняться на чотири групи:

• методи духовного виховання словом: вільне спілкування, розповідь, бесіда, роз’яснення, порада, натяк, переконання, навіювання;

• виховання ділом: показ, доручення, довіра, привчання, вправа, випробування;
• виховання релігією: повір’я, благословення, проповідь, закляття, сповідь;
• методи виховання суспільною думкою: покарання, схвалення, похвала тощо.

3. Методи виховання мають такі функції:

• формування переконань, понять, суджень; знайомство дитини зі світом через:

а) наочно-практичні форми – приклад, показ;

б) словесні форми – бесіда, переконання, прохання.

• формування досвіду поведінки, організація діяльності через:

а) наочно-практичні форми – вправа, гра, привчання;

б) словесні форми – порада, наказ.

• формування оцінки й самооцінки, стимулювання через:

а) наочно-практичні форми – заохочення, покарання;

б) практичні форми – змагання.

     4. Сутність методів виховання  полягає у:

• духовній діяльності з усвідомлення життя, формування моральної позиції вихованця;
• переживанні соціально-ціннісних відносин, предметній діяльності і спілкуванні, набутті навичок і звичок;
• розвитку мотивації усвідомлених потягів, їх стимулюванні, аналізі, оцінці, корекції.

5. Результатом  виховного впливу є влаштування  й перетворення життя                          вихованця, сформованість і самореалізація його особистості.