Антична філософія

Антична філософія (спершу грецька, а  потім римська) охоплює більш  ніж тисячолітній період із VI ст. до н. є. до VI ст. н. є., зародилася в стародавньогрецьких полісах (містах-державах) демократичної орієнтації і змістом, методами і метою відрізнялася від східних способів філософствування, міфологічного пояснення світу, притаманного ранній античній культурі. Формування філософського погляду на світ підготовлено стародавньогрецькою літературою, культурою (творами Гомера, Гесіода, гномічних поетів), де ставилися питання про місце і роль людини в універсумі, формувалися навички встановлення мотивів (причин) дій, а художні образи структурувалися відповідно до почуття гармонії, пропорцій та міри. Рання грецька філософія використовує фантастичні образи й метафоричну мову міфології. Але якщо для міфу образ світу й справжній світ віддільні, нічим не відрізнялись і, відповідно, порівняні, то філософія формулює як свою основну мету: прагнення до істини, чисте й безкорисливе бажання наблизитися до неї. Володіння повною і визначеною істиною, за античною традицією, вважалося можливим лише для богів. Людина ж не могла злитися із «софією», оскільки смертна, скінченна, обмежена в пізнанні. Тому людині доступне лише невпинне стремління до істини, ніколи не завершене повністю, активне, діяльне, пристрасне бажання істини, любов до мудрості, що випливає із самого поняття філософія.

 Основні етапи розвитку для  давніх греків які жили в  період античної філософії новлення  цивілізації, світ – величезне зібрання різноманітних природних і суспільних сил та процесів. Як жити у такому світі? Хто править світом? Як узгодити власні можливості з таємними й могутніми силами природи? Що є буття і які його підмурки, початок? Буття асоціювалося з численністю постійно змінюваних стихій, а свідомість – з обмеженою кількістю понять, що стримували хаотичний прояв стихій. Пошук стійкого першопочатку в змінному кругообігу явищ неосяжного Космосу – основна пізнавальна мета стародавньогрецької філософії. Тому античну філософію можна зрозуміти як учення про «перші початки і причини». За своїм методом такий історичний тип філософії прагне раціонально пояснити буття, реальність як цілісність. Для античної філософії є значущими розумні докази, логічна аргументація, риторико-дедуктивна раціональність, логос. Перехід «від міфу до логосу» створив відомий вектор розвитку і духовної культури, і цивілізації Європи.

 У розвитку античної філософії  виділяється чотири основних  етапи.

 Перший етап – охоплює  VII-V стст. до н. є. і називається досо-кратівським. Філософи ж, які жили до Сократа, так і називаються -досократики. До них належать мудреці із Мілета (так звана Мі-летська школа – Фалес, Анаксимандр, Анаксимен), Геракліт із Ефеса, Елейська школа (Парменід, Зенон), Піфагор і піфагорійці, ато-місти (Левкіпп і Демокріт). У центрі ранньої – досократівської -грецької натурфілософії стояли проблеми фізики та Космосу.

 Другий етап – приблизно  із середини V ст. до н. є. – до кінця IV ст. до н. є. – класичний. Софісти й Сократ, які вперше спробували визначити суть людини, здійснили антропологічний поворот у філософії. Філософська спадщина Платона й Арістотеля, що характеризується відкриттям надчуттєвого і органічним формулюванням основних – класичних – проблем, найповніше узагальнює і відображає досягнення класичної епохи грецької античності.

 Третій етап у розвитку  античної філософії – кінець IV—II стст. до н. є. – звичайно називають елліністичним. На відміну від попереднього, пов’язаного з виникненням значних, глибоких за змістом і універсальних за тематикою філософських систем, формуються різноманітні еклектичні конкуруючі філософські школи: перипатетики, академічна філософія (Платонівська Академія), стоїчна й епікурейська школи, скептицизм. Усі школи об’єднує одна особливість: перехід від коментування вчень Платона й Арістотеля до формування проблем етики, моралізаторською відвертістю в епоху присмерку й занепаду елліністичної культури. Тоді популярна творчість Теофраста, Карнеада, Епікура, Піррона та ін.

 Четвертий етап у розвитку  античної філософії (І ст. до  н. є. -V-VI стст. н. є.) – період, коли вирішальну роль в античності став відігравати Рим, під вплив якого потрапляє Греція. Римська філософія формується під впливом грецької, особливо елліністичної. У римській філософії виділяються три напрямки: стоїцизм (Сенека, Епіктет, Марк Аврелій), скептицизм (Секст Емпірик), епікуреїзм (Тит Лук-рецій Кар). У III—V стст. н. є. в римській філософії виникає і розвивається неоплатонізм, визначний представник якого є філософ Пло-тін. Неоплатонізм значно вплинув не тільки на ранню християнську філософію, але й на всю середньовічну релігійну філософію.

Досократівська антична філософія

 Слово "античний” в перекладі  з латинської означає «давній». Але у звуженому й усталеному  вживанні воно позначає початок  європейської культури та цивілізації,  греко-римський давній світ. Відповідно до "античної філософії" входять філософські здобутки цього світу. Зауважимо, що поняття "антична філософія" ширше від поняття "давньогрецька філософія", бо охоплює, крім давньогрецької, ще елліністичну, римську й олександрійську філософії. Зазначену відмінність понять чітко видно у розгляді етапів розвитку античної філософії.

^ Етапи розвитку античної філософії:

 – натурфілософський (фізичний) або рання класика (VII- V ст. до Р.Х.).

 – висока класика (V-IV ст. до. Р.Х.)

 – пізня класика або завершальний цикл античної філософії.

 До нього входять періоди:

 • елліністична філософія (ІV—1ст.до Р.Х.).

 • олександрійська філософія (І ст. до Р.Х.—V-VI ст.).,:

 • римська філософія (І—VI ст.).

Отже, на двох перших етапах розвитку поняття античної філософії збігається з поняттям давньогрецької філософії, а в подальшому історичному розвитку сюди додалися і філософські досягнення інших, культурно споріднених із Грецією регіонів. Проте і надалі грецька філософія була не простою, а основною складовою античної філософії, оскільки поставала як вихідна інтелектуальна засада та освячений традицією взірець і філософствування, і філософської поведінки.

^ Особливості античної філософії:

 – Набула автономного (щодо інших сфер суспільного життя) характеру розвитку; завдяки цьому вона вперше отримала тут свою назву.

 – Посіпала відкритою та доступною: всі вільні громадяни, окрім жінок, мали право займатися філософією

 – Терпимо ставилась до  різних ідей та позицій (окрім атеїзму)

 – Була надзвичайно пластичною, тобто здатною набувати різних форм та виявлень

 – Була надзвичайно динамічною  у розвитку (саме тому. що приймалися  різні позиції і відбувалося швидке нарощування ідей, знань проблем)

^ Умови, що сприяли появі феномену античної філософії

 – географічно-кліматичні —розміщення Волконського півострова, де починався розвиток античної філософії, на перетині трьох континентів (Європа, Азія, Африка); сприятливий клімат: наявність різноманітних природних зон (гори. долини, ріки. морські затоки), що, врешті, створювало ефект своєрідної "природної лабораторії" для випробовування людської кмітливості, розумності та активності

 – культурно-історичні — Стародавня Греція перебувала в інтенсивних контактах із давнішими цивілізаціями, зверталась до їх здобутків та вміла їх оцінити, переосмислити і використати; сама вона у цьому плані була «цивілізацією другого порядку»

 – соціальні — високий рівень розвитку соціальних стосунків та діяльності, різноманітність напрямів життєдіяльності; існування полісної (невеличкі міста-держави) форми організації життя та інтенсивні контакти між полісами; демократичний устрій життя у більшості полісів, що сприяло спілкуванню між людьми, культивуванню навичок формування ясних, виразних думок, їх аргументації та доведенню (у демократичних полісах найважливіші державні рішення приймалися на загальних зборах, де всі законні громадяни мали право висловити свою позицію)

 – відносна зрозумілість  античної міфології та її близькість до людини

 – талановитість, активність  та рухливість стародавніх греків

 Класичний характер розвитку  античної філософії виявився, зокрема,  у тому, що в ній чітко й виразно продемонстровано логіку розвитку людського мислення. Розпочинається антична філософія з появи натурфілософських ідей та шкіл у Стародавній Греції.

^ Натурфілософія - це філософське  осмислення природи ("натури" - лат.).

 Грецькою мовою слово природа  звучить як "фізис ", тому  таку філософію у Стародавній  Греції називали "фізичною ", а  філософів цього періоду —  "фізиками". Світ природи з його масштабом, розмаїтістю та міццю найперше впадає в око допитливої людини, тому й думка, що осягає буття, розпочинається з осмислення природи. Для ранньої давньогрецької думки природа поставала як "все". Із чого ж може розпочати свої дії думка, яка хоче охопити "есе"? Вона й повинна розпочати з деякого "початку", тобто з того, з чого може це "все" постати або початися: з "архе" — найпершого, або давнього.

 Отже, на першому етапі розвитку  античної філософії природа постала  як її об 'єкт, а першою проблемою  цієї філософії — проблема  пошуку вихідного початку буття  ("архе").

 Першим філософом Стародавньої Греції, за загальним визнанням, був Фалес із Мілета (місто на узбережжі Малої Азії; 624— 526 рр. до Р.Х.).

 Від нього до нас дійшло  дві тези: "Усе з води" та "Усе має душу". Філософом  Фалеса називають не лише тому, що мислитель висунув думку  про псршопочаток ("архе") світу, а насамперед тому, що він почав це обґрунтовувати, доводити, посилаючись на те, що без води немає життя, що агрегатні стани води (тверде тіло, рідина та газ) вичерпують можливі стани природної речовини. Друга теза засвідчує, що Фалес замислювався і над причинами змін та рухів, що відбуваються у природі, і шукав такі причини у внутрішній природі речей.

 Учень Фалеса —Анаксімандр (610—546 рр. до Р.Х.), стверджував, що "архе" саме по собі не схоже ні на що; це — "апейрон", невизначене та безмежне. Думка Анаксімандра була проникливою, але вона не могла задовольнити людей того часу через неможливість пересвідчитись у реальному існуванні "апейрона".

 Третій представник мілетської  школи Анаксімен (585—525 рр. до Р.Х.) синтезував ідеї своїх учителів: початок буття має бути досить  невизначений, але доступний для  сприйняття, необхідний для життя  і рухливий. На думку Анаксімена, саме таким є повітря, яке він і визначив як першопочаток усього.

Діячі мілетської школи висловлювали продуктивні ідеї і у сфері  інших питань, наприклад Фалес  був видатним математиком та астрономом. І все ж головний їх здобуток —  розроблення ідей про світобудову, таке розроблення, що виявляє рух людської думки від конкретного через абстрактне до поглибленого усвідомлення реаільності.

 До того ж мілетці підготували ідейний грунт для появи дуже сміливої і дуже продуктивної для науки та філософії тези про те, що "все подібне до числа або пропорції". Ця теза вводила в науку математичне обчислення, а належить вона Піфагору (570—бл. 500 рр. до Р.Х.). Як Піфагор прийшов до ідеї числа як вихідного виміру всього, що існує? Якщо виходити з міркувань його попередників і вважати, що "все" є щось "одне", то тоді світ ("есе") стає однорідним, тобто постає в одній якості; у такому разі відмінності між речами вже не якісні, та", а кількісні, усе можна виміряти числом.

 Піфагор уперше визначив умови застосування для пізнання математичного обчислення, а також відокремив думку від наочного, адже число, хоч воно й пов'язане з речами, є невидиме само по собі, тобто абстрактне. Піфагор визначив також числове співвідношення музичних тонів, ввів в обіг такі поняття, як "космос", "гармонія", "філософія". Давні джерела переповідають, що саме Піфагор уперше назвав себе не мудрим, а любителем та шукачем мудрості (філософом).

 Високий рівень абстрактності вчення Піфагора змушував грецьких філософів шукати зв'язків між абстракціями і життям. Сучасник Піфагора — Геракліт Ефеський (544—483 рр. до Р.Х.) використав ідеї своїх попередників для побудови цілісної філософської концепції, що поєднувала високий рівень абстрактних міркувань із наочністю.

Оскільки до Геракліта вже були створені філософські вчення, відмінні між собою, то він вважав за необхідне  в розумінні світобудови перенести акцент із питання «Що?» (Що є світ? Що є початком світу?) на питання «Як?» (Як слід мислити, щоб мати достовірні знання?).

 Питання «Що?» і «Як?» від  часів Геракліта Ефеського стають  основними питаннями пізнання (у тому числі й наукового), що перебувають в органічній єдності між собою.

 На думку Геракліта, світ слід розуміти як потік, що весь час тече: "Усе тече, усе змінюється". Розгортаючи свої думки, Геракліт дає відповідь на запитання, що саме тече, як тече, куди тече. У течії, у становленні перебувають чотири світові стихії: вогонь, повітря, вода і земля. Вони переходять одна в одну, але не хаотично, а мірами, і загалом виходить, що світовий кругообіг здійснюється через виміряний рух від протилежного до протилежного: від рухомого, світлого, гарячого вогню — до інертної, темної, вологої землі і навпаки. Енергію усьому рухові дає вогонь як найперша і найдинамічніша стихія: "Весь цей Космос... є нічим іншим, як вогнем, що мірами спалахує та мірами згасає". Оскільки світовий рух відбувається не хаотично, то це свідчить про наявність єдиного світового закону — "логосу ". «Логос» — це слово, мовлення, хід думки, і, отже, — розумний порядок. Саме логос визначає міри поєднання протилежностей у світі: "Війна — всьому батько".

^ Будова світу (За Гераклітом Ефеським)

 Закон світового руху – Логос (Рух “мірами” від протилежного до протилежного)

 Земля (статична, холодна, волога) – Вода – Повітря – Вогонь (світли, рухливий, гарячий, сухий) – Повітря – Вода – Земля

^ Отже, Геракліт є засновником  діалектичного мислення, мислення, яке намагається різноманітність сущого звести да певної його внутрішньої енергетики.

 У реальному світі логос проявляє себе у вигляді блискавки — особливої дії особливого вогню (згадаймо, що Зевс керує світом за допомогою блискавки). Геракліт пояснював дією вогняної стихії усе, у т. ч. душу людини (особливий, сухий і чистий вогонь) і роботу інтелекту (просвітлення, "спалахи" при усвідомленні й т. ін.).