Антична філософія

 На думку філософа, кожна  людина народжується зі своєю душею. У однієї вона відлунює золотом, у іншої сріблом, у третьої — мідним дзвоном. Останнє й визначає місце людини у соціальній структурі суспільства. Перехід людини з однієї соціальної верстви до іншої є справою небажаною, хоча й можливою. Безпідставний перехід, коли, скажімо, ремісник забажає володарювати, а правитель — зробитися воїном, — це згубність для держави, вважав Платон і обґрунтовував систему виховання, яка, по суті, підтримує й обстоює той стан речей, що склався в суспільстві.

 Головну причину руйнації  звичаїв Платон вбачав у «власницьких потягах людей». Філософ констатує факт наявності багатих та бідних, прагне знайти засади більш-менш узгодженого їх взаєможиття та соціальної злагоди. Шлях до цього Платон вбачає у злагоді панівних верств населення, особливо воїнів та пра­вителів. Для забезпечення цього мислитель пропонує зрівняти власність вищих верств населення, «усуспільнити» (зробити «спільною») її для такої категорії людей, як воїни. Злагода вищих класів, на думку Платона, зробить протиріччя між ними неістотними. Це ж саме, у свою чергу, станс застереженням від непокори з боку нижчих класів, що й забезпечить жадану соці­альну гармонію.

 Ідея «усуспільнення» власності  дає підстави для твердження, що теорія «ідеальної держави» Платона у загальних рисах збігається з деякими рисами сучасного соціалізму та комунізму. Так, зокрема, вважає німецький філософ Роберт фон Пельман. Проте, як переконливо довів В. Ф. Асмус, така точка зору є помилковою, оскільки теорія наукового соціалізму та комунізму виводить необхідність соціалізму тільки з точно визначених історичних умов у розвитку способу виробництва та зумовлених ним суспільних відносин. Нічого подібного немає (і, звичайно, не могло бути) в платонівській теорії «комунізму». Як підкреслює Г. Ф. Александров, положення Платона про те, щоб власність у межах однієї касти людей була спільною, поширюється тільки на вищі верстви суспільства, тобто на правителів та воїнів, і мало на меті припинити чвари серед землевласників, воїнів, правителів, згуртувати ці верстви суспільства, знищити рабовласницьку демократію й тим самим зробити касту рабовласників — аристократів здатною до боротьби проти народу.

 У кожній державі, на думку  Платона, є дві держави: держава  бідних та держава багатих.  Між ними завжди виникають  су­перечки та конфлікти. Запобігти  цьому може лише держава з  оптимально налагодженим механізмом  управління. Саме тут філософ  і пропонує людству теорію  «ідеальної держави», проект «найкращої»  державної системи, низка положень  якого — про поділ праці  відповідно до потреб та природних  задатків, розмір держави, роль законів та виховання, силу мудрості в державному управлінні тощо — не втратили свого значення і в наш час.

 Нелегко зрозуміти, чому Платон  разом з критикою таких форм  державного устрою, як монархія  та аристократія, різко засуджує демократію. Особливо якщо згадати, що в Греції вже існувала могутня традиція демократичних переконань: філософ Емпедокл, софіст Горгій, драматург Евріпід, філософ Демокріт, історик Геродот! Не зважати на цю традицію «Платон-філософ» не міг навіть за наявності «Платона-аристократа» царського походження. Отже, були інші причини, які, на жаль, залишилися поза увагою маститих знавців та інтерпретаторів Платона.

 Залишаючи аналіз цих причин  для спеціального розгляду, все ж висловимо думку щодо головної з них: у «демократії» — того типу, в якому вона стверджувалась у наявній історичній реаль­ності — Платон геніально розгледів загрозу «тоталітаризму». Він розгадав таємницю переходу від «добра» до «зла» в державних справах, таємницю того, як «всевладдя натовпу» (особливо без­законне та насильницьке) поступово, але неухильно вичерпує свій початково демократичний потенціал і рихтує суспільну по­требу твердої влади, «сильної руки», диктаторського режиму. Понад те, Платон перебрав на себе відповідальність обґрунтувати шляхи уникнення цього. Загрозі переростання лжедемократії на тоталітаризм Платон протиставляв людський розум, аристо­кратизм духу, морально-естетичне виховання.

 Як слушно зазначає О. Ф.  Лосєв, незважаючи на те, що  Платон обґрунтовував суспільну  нерівність, його концепція все  ж таки мала надзвичайно мало  спільного з рабовласницькою  арис­тократією. Землероби та ремісники у нього не раби, а вільні, фі­лософи та воїни — не аристократи, а носії та провідники в життя загального ідеалу вічної мудрості.

 «Утопія» Платона продиктована, з одного боку, органічним неприйняттям  усіх відомих йому форм організації  державного життя як «ілюзійно-суспільних»,  аз іншого — внутрішнім праг­ненням  пошуку таких форм «організованого  суспільства», які звеличують людину  та людяність і в яких кожен, як громадянин,

зможе займатися своєю справою  з надією на «справедливість» під захистом «законів» (Див.: Лосев А. Ф. Платон / Философская энциклопедия: В 5-ти т. — М., 1967. — Т. А. — С. 266).

 Платона багато хто вважає  якимось грецьким романтиком, що  зітхає про невідомий та туманний, дивний та прекрасний край, що  прагне «в далечінь від людей  та землі, — писав відомий російський мислитель М. Г. Чернишевський. — Платон був зовсім не таким... Він не був марним мрійником, думав не про зоряні світи, а про землю, не про примари, а про людину. І насамперед Платон думав про те, що людина повинна бути громадянином держави» (Чернышевский И. Г. Избранные философские сочинения: В 2-х т. — М., 1992. — Т. 1. — С. 307).

 Звичайно, пошуки Платоном ідеалу  «організованого суспільства »  мали конкретно-історичний характер. Людство ще не мало досвіду функціонування класичного «Римського права», універ­сальних соціальних зв'язків «капіталістичного» типу, тріумфу та трагедії «соціалістичних революцій» та переходу «пролетарських демократій» у тоталітаризм і деспотію тощо. Саме тому не варто говорити про обмеженість чи наївність філософа. З появою соціальної концепції Платона інтелектуальна скарбниця людства стала багатшою на «цілого Платона», якого треба сприймати та вивчати таким, яким він був у контексті свого історично суперечливого часу, а не лише з позицій соціального досвіду XX сторіччя.