ідеальна держава Платона та Арістотеляи

     Центральною проблемою “Політики”  в Арістотеля є питання про  походження держави. Перший розділ  роботи мислителя ставить питання  “що таке держава”. І відразу  відповідає: “держава – це спілкування,  яке організовується для будь-якого блага.” [11, с. 343]

     За Арістотилем визначаємо таку  класифікацію державного: правильні  види   державного устрою, за  Арістотелем, - царська влада,  аристократія,  політія; неправильні – тиранія,  олігархія, демократія. Царська влада  – правління одного, що  править в і’мя загального блага;  тиранія – правління одного, що керується власною вигодою.  Аристократія – правління деяких, кращих,  що здійснюється в інтересах усіх громадян; олігархія – правління деяких заможних громадян, що думають тільки про власну вигоду. Політія – правління більшості, що обирається на підставі визначеного цензу і, що піклується про загальне благо; демократія – правління більшості,  незаможних,  в  інтересах  винятково цієї більшості. У відповідності зі своїми етичними поглядами Арістотель у правильних видах державного устрою вбачає  прояв належної чесноти, у неправильних – відсутність чеснот.

     Підводячи підсумки нашого міркування  про "середній" лад в міркуванні  Арістотеля, можна зробити висновок: політія,  "середній" державний устрій,  опорою  якого  повинні служити громадяни середнього статку, представляла для Арістотеля не тільки теоретичний інтерес. Покладаючи надії на македонського царя, Арістотель вважав, що має підстави дивитися на свій умовно зразковий  лад як на майбутнє грецьких полісів.

     Арістотель  розробляє теорію ідеальної держави, ідеального полісу, а також походження цієї ідеальної держави. Арістотель відкидає релігійне походження держави. Він пише, що людина – це істота політична, і що держава базується на природному потязі людей до спілкування та спільного життя. Саме цей потяг, на його думку, призводить до утворення родини в суспільстві. Отже, перша форма суспільного життя – родина рабовласницького суспільства. Другий етап утворення держави – селище, громада, що складаються з декількох родин. Це фактично розвинута велика родина, але її інтереси вже не обмежуються повсякденними проблемами, тому що з’являються й інші, більш вагомі потреби. І третій етап утворення держав – виникнення її з декількох селищ, чи громад. Оскільки держава за Арістотелем, є розвинуте “спілкування” селищ, а селище – розвинута родина, що роздрібнилася, форми організації родини були перенесені ним і на державу [14; с. 32-33].   

     Щодо ідеальної держави, то  теоретична побудова ідеального поліса – кінцева мета, яку ставить   перед собою Арістотель у "Політиці". Цілком виправданими були   би   пошуки ниток, що зв'язують ідеальний поліс Арістотеля з грецькими полісами IV ст. до н.е., зовнішніми і внутрішніми умовами їхнього існування. Зрозуміло, цим не вичерпується зв'язок змісту трактату Арістотеля з епохою, у якій він жив. Міркування про поліс, ідеальний поліс, займає в "Політиці" багато місця (сьома і восьма книги; до цього варто додати аналіз його попередників і сучасників у другій книзі). Тут ми знаходимо обґрунтування думки про те, що поліс є вищою формою об'єднання, що сприяє досягненню щасливого життя, тобто життя, узгодженим з всіма чеснотами; тут поняття полісу піддається розчленуванню на його найпростіші елементи. Посилаючись на природу, що несправедливо розподілила між людьми розумові здібності, Арістотель захищає одну з підвалин  античного суспільства – рабство.  Він  також  виступає  захисником  іншої підвалини античного суспільства – приватної власності, обґрунтовуючи це тим, що потреба у власності властива людині за природою.

     Розгляд різних теорій державних  устроїв Арістотель починає з  аналізу проекту Платона. Він  особливо підкреслює труднощі  здійснення цього  проекту   на практиці. Арістотель критикує  теоретичну позицію Платона – його прагнення ввести в державі повну єдність, не зважаючи на реально існуючу множинність. У "Законах" Платона Арістотель знаходить довільні твердження,  а в  деяких   випадках   непродумані положення, що загрожують  при  введенні  їх у життя тими чи іншими труднощами і небажаними результатами.

     Арістотель  відмовляється бачити  в майновій рівності ній панацею  від усіх   суспільних зол.  У такий спосіб Арістотель  приходить до висновку, що запропоновані  до нього проекти,  якщо вони  будуть реалізовані,  не забезпечать  найкращого життя громадянам держави.

     На початку дослідження видів  державних устроїв Арістотель  піддає розгляду питання про  державу взагалі. У першу чергу  він аналізує  поняття  громадянина,  час від часу звертаючись до  практики грецьких полісів. Свій  висновок  Арістотель формулює так: "існує кілька різновидів громадянина.... громадянином переважно є той, хто володіє сукупністю громадянських прав". [29, с. 83] Етична точка зору, що грає велику роль у побудовах Арістотеля, спонукає  його  відразу ж перейти до питання про співвідношення чесноти справжнього громадянина з чеснотами просто гарної  людини.

      Дві останні книги “Політики”  вміщують у собі переказ проекту  ідеального державного устрою, за  яким громадяни мають абсолютно щасливе життя. Цей твір не був новизною в часи Арістотеля: в Арістотеля були послідовники, теорії яких опрацьовані у другій книзі “Політики”. Як бачимо, зі слів Арістотеля, а також з добре нам вже відомого Платона, творці цих проектів не досить піклувалися про практичне втілення своїх пропозицій в життя.

     Передумовами створення ідеального, найкращого, зразкового полісу, за  Арістотелем є певна кількість  населення, певні розміри території,  зручне розташування відносно  моря. З числа повноправних громадян виключалися ремісники та торгівці, так як стиль життя і тих, і інших, стверджує Арістотель, не сприяє розвитку чеснот, а щасливим життя може бути лише життя у відповідності до чеснот. Організація землеволодіння повинна забезпечити громадян їжею та в той же час – можливістю дружньо надавати свою власність на використання іншим громадянам. Всьому громадянському населенню варто брати участь в усіх сесітіях, тобто у суспільних трапезах [8; с. 114-115].

     Особливе  значення в “Політиці” надається  шлюбним законам, які повинні бути спрямовані на те, щоб народжувалися нормальні, здорові фізично діти. В останній книзі детально описуються методи виховання дітей – майбутніх громадян. Погляди Арістотеля стосовно цього питання тісно пов’язані з його   ідеалами суспільного устрою.

      Ідеальний державний устрій, що  описується в “Політиці”, в цілому  близький до того, який у попередньому  викладенні називається аристократичним.  За Арістотелем, громадяни в  такому полісі ведуть такий  образ життя, що сприяє розвитку  чеснот та, відповідно, такий, що забезпечує державі щасливе життя. 

      Серед усіх здобутків Арістотеля  треба виділити і те, що він  почав спробу всебічної розробки  науки про політику. Термін “політика”  походить від грецького слова  “поліс”, що означає “місто-держава”. Тому ті народи, що не прилучилися до життя в “місті-державі”, залишаються ніби поза межами грецької політики як науки про державу.

     Політика як наука в Арістотеля  тісно зв’язана з етикою. Наукове розуміння політики припускає розвинуті уявлення про моральність, знання етики. Метою політики є виховання прекрасних якостей громадян, досягнення справедливості і загального блага. Таким чином, під політикою Арістотель розумів управління суспільством через державу як особливий апарат, а також управління самою державою. Безсумнівно, що політику як науку, Арістотель вважав найбільш практично застосованим знанням, що забезпечує досягнення “суспільної користі”. 

Отже, як бачимо термін «політика» в дечому було підвернено трансформації у  наш час, але принципи етичного, морального державного управління досі актуальні.

РОЗДІЛ IV

  ПОРІВНЯЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА  МОДЕЛЕЙ ІДЕАЛЬНОЇ  ДЕРЖАВИ ПЛАТОНА  Й АРІСТОТЕЛЯ

Порівнюючи  погляди двох видатних філософів, можна  стверджувати, що система поглядів, викладених в Арістотеля більш розгорнута та доведена до кінця, ніж у Платона.

 В  працях Арістотеля (на відміну  від Платона) погляди на державу  не закінчуються на побудові  якогось найкращого державного  ладу, він розглядає основні принципи  функціонування держави, описуючи  при цьому декілька типів як позитивних, так і негативних, на його погляд політичних систем. 

     Виходячи з усього сказаного  та проаналізованого вище, можна  сказати, що проект Платона,  описаний у “Державі” цілком  утопічний і нездійсненний на  практиці. Неможливо зробити державу абсолютно єдиною, тобто усуспільнити усю власність, скасувати інститут родини і т. д., не можна змусити правителя віддати свого сина в землероби, якщо він не виявиться здатним для несення тягаря влади. Так само не можна змусити вельмож добровільно розступитися і звести на трон безрідного орача тільки тому, що він за своєю природою створений для керування державою. Усе це було б можливо, якби держава була побудована на засадах справедливості [11; с. 346].

     Загалом Арістотель критикував працю Птатона. Він уміло довів неспроможність платонівської держави: “Корінну помилку проекту Платона треба вбачати в неправильності його основної передумови. Варто вимагати відносної, а не абсолютної єдності як родини, так і держави: держава при постійному підсиленні єдності перестає бути державою. Адже за своєю природою держава є сукупністю елементів, що її складають. Якщо ж вона прагне до єдності, то в такому випадку з держави утвориться родина, а з родини – окрема людина!” [13, с. 432]. Арістотель критикує Платона за те, що останній стверджував, що “у зразково організованій державі дружини повинні бути спільними, діти – теж, та й усе їхнє виховання повинне бути спільним.” З цим не можна не погодитись. Якщо ми простежимо розвиток цієї “ідеально організованої держави”, то можна буде побачити, що діти, які не знають своїх батьків, і їх розпусні батьки стануть не ближче, але навпаки далі один від одного. Позбавлені батьківського виховання діти не будуть виховані в шануванні старших, а дорослі, що позбавлені родини, будуть виявляти безсоромність. Усі будуть жити за принципом: “Я – людина – мірило всіх речей”, – за  принципом морального релятивізму софістів, проти яких так боровся сам Платон. Ми також погоджуємося з Арістотелем, що виступав проти пропозиції Платона усуспільнити всю власність. “До того, що складає предмет володіння дуже великого числа людей, додається менша турбота. Люди піклуються більше про те, що належить особисто їм; менше піклуються вони про те, що є спільним. Крім усього іншого, люди виявляють недбалість по відношенню до інших.” Знов ж таки Платон домігся того, чого зовсім не хотів. “Держава” Платона, яка побудована на протиріччях, являє собою зразок утопічного проекту [18; с. 47].

     Праця “Політика” містить в  собі не тільки критику Платона й інших проектів. Погляд на ідеальну державу в Арістотеля менш утопічний, ніж платонівський, але не тому, що він описував державний лад, який міг би бути втілений на практиці, а тому, що він більш обережний ніж Платон. Якщо Платон описував всі сторони життя у своїй ідеальній державі дуже детально, то Арістотель обмежується лише загальними зауваженнями типу: “як було б добре, якби було так.” У його трактаті безліч сполучень “повинно бути”, “повинні бути” тощо. Проте ніде немає вказівки, як зробити так, щоб все це здійснилося в житті. Деколи ця умоглядність Арістотеля доходить до абсурду. Територія повинна бути “важко доступна для вторгнення, але мати зручні виходи”; громадяни за природою “повинні бути розумними та мужніми” і т.д. тоді виникає запитання: що робити правителю, якщо його держава знаходиться в легкодоступній території або, що ж робити, якщо піддані цієї держави не є “сильними та мужніми”? на це відповіді так і не знаходимо. “Політика” Арістотеля – це лише рецепт, що виписаний на прекрасні ліки, які здатні вилікувати усі хвороби та пороки хворого суспільства. Але найголовніший недолік полягає в тому, що подібних ліків взагалі немає, так само, як і немає ідеальної держави.     

     Та маємо зазначити, що ідеальна  держава все ж таки не була  побудована. Чому? В дечому відповідь на це запитання дає Арістотель :

“Людина за своєю природою є істотою політичною, а той, хто в силу своєї природи, а не внаслідок випадкових обставин живе поза державою, - або недорозвинена  в моральному сенсі істота, або  надлюдина.” А надлюдина, в розумінні філософа, скоріше всього це мудрець, порівняний з цією людиною. Цей мудрець самодостатній, і щоб не трапилося, сприймає все як належне у стані відмови від мирських благ. Образ одержує поширення й у християнстві у вигляді праведників та святих [14; с. 33].

Отже, праці  мислителів Давньої Греції слугують фундаментом для подальшого дослідження  проблеми «ідеальної держави». Надалі в історії вчень про державу  і право ми спостерігаємо інші концепції прийнятних державних  устроїв. Але, нажаль, всі подібні ідеї залишаються утопіями чи теоретичними моделями.

ВИСНОВКИ

     Державотворчі процеси є безупинними,  а принципи зміни державних  устроїв, проблеми їх функціонування  зостаються побібними протягом  тисячоліть. Саме тому дослідження фундаментальних праць про «ідельну державу» є актуальним.