Взаємозв'язок між теорією і практикою

Взаємозв'язок  між теорією і практикою.

Тео́рія — сукупність висновків, що відображає об'єктивно існуючі відносини і зв'язки між явищами об'єктивної реальності.

Насправді, слово теорія технічний термін з давньогрецької. Він є похідним від споглядання, θεωρία, що означає «дивитися на, перегляд, бачачи», і відноситься  до споглядання або спекуляції, а  не до дії. Теорії особливо часто протиставляється «Практика» ( арістотелівське поняття, яке використовується в широкому сенсі для позначення будь-якої дії, здійсненого, на відміну від теорії, яка не є. Це значення слова «theoria» також досі використовується в богословському контексті.

Класичним прикладом відмінності  між теорією і практикою проявляється в медицині: медичні теорії і теоретизування намагаються зрозуміти причини  і характер здоров'я і хвороб, а практична сторона медицини намагається зробити людей здоровими. Ці дві речі пов'язані, але можуть бути незалежним, тому що дослідження  в області охорони здоров'я  можливі без лікування конкретних пацієнтів, і можна вилікувати пацієнта, не знаючи, як діють ліки.

У сучасній науці термін «теорія», або «наукова теорія» використовується для узагальнення емпіричних явищ, здійснене за науковим методом. Такі теорії переважно описані таким чином, що будь-який науковець, що є фахівцем у певній області науки, може зрозуміти, перевірити, і верифікувати або «фальсифікувати» їх. У сучасному науковому контексті відмінність між теорією і практикою приблизно відповідає відмінності між теоретичною наукою і технологією або прикладною науком. У науці проводиться межа між теорією і гіпотезою, тобто теорією, що не вважається задовільно випробуваною або доведеною.

Одним з важливих принципів  теорії пізнання є й те, що гносеологія  на відміну від агностицизму виходить з визнання того, що наші знання про  закони природи, перевірені досвідом, суспільно-історичною практикою, є  вірогідними знаннями, які мають  значення істини. Підґрунтя всього пізнання становить практика. Пізнання виникає на основі практики і для потреб практичної діяльності людини. Тільки в процесі практичної взаємодії із зовнішнім світом у людей складаються певні уявлення і поняття про дійсність, вони починають пізнавати її, набувають знань про неї. Зрозуміло, поза практикою і незалежно від неї не може бути дійсного, наукового пізнання світу.

Античні матеріалісти вважали, що люди пізнають предмети і явища  природи просто тому, що останні  діють на органи пасивної людини. Вони не могли засвоїти, що людина - не пасивна  істота, а істота діюча, яка змінює природу і суспільство, що між  людиною і природою існує взаємодія, вирішальна роль у якій належить людській праці, і в цій праці людина пізнає природу і її закони. Правда, в працях матеріалістів можна  було зустріти поняття "досвід", "практика", але в ці поняття вкладався  зовсім інший зміст, ніж вкладає  сучасна філософія. У них йшла мова про експеримент, про особистий індивідуальний досвід філософа. Гегель відводив практиці важливу роль у пізнанні. Але в розумінні Гегеля практика значила не більш як діяльність ідей, свідомості, тобто Гегель розумів практику тільки як духовну діяльність, "вольову діяльність ідеї".

Суб'єктивно-ідеалістична філософія  вбачала в практиці тільки психологічну діяльність, яка зумовлена розумом, волею людини. Таку волюнтаристську  точку зору на практику проводили  Берклі, Юм, і її по суті повторюють багато течій сучасного суб'єктивного ідеалізму. Так, прагматист Джеймс зводив практику до "релігійного досвіду", тобто чисто духовної діяльності. Філософський ревізіонізм розуміє під практикою універсальне, вільне, творче і самоусвідомлююче буття людини як "родової" істоти, ігноруючи при цьому соціальний характер практичної діяльності і ототожнюючи її з теоретичною діяльністю.

Дійсно, оскільки практична  діяльність має усвідомлений характер, то ідеальна основа складає її необхідний момент. Між практикою і теорією  існує внутрішня єдність. Але  це зовсім не означає, що теоретична діяльність є формою практики, причому слід зауважити, що в діалектичному взаємозв'язку теорії і практики пріоритет належить саме практичній діяльності. При цьому  теорія не зводиться до простої реєстрації фактів дійсності або її теоретичного коментування. Вона покликана випереджати  практику, виявляти об'єктивні потреби  і тенденції соціального розвитку.

Практика - це матеріальна, чуттєво-предметна, цілепокладаюча діяльність людини,, що має своїм змістом засвоєння і перетворення природних і соціальних об'єктів і становить загальну основу, рушійну силу розвитку людського суспільства і пізнання. Практика багатогранна і має різні рівні. У широкому розумінні під практикою мають на увазі усі види чуттєво-предметної діяльності людини (як виробництво, так і інші види діяльності, наприклад, педагогічну, художню, адміністративну тощо).

Структура практики містить у собі такі моменти, як потреба, мета, мотив, доцільна діяльність у вигляді її окремих актів, предмет, до якого спрямована діяльність, засоби, за допомогою яких досягається мета і, нарешті, результат діяльності.

Практика обґрунтовує  об'єктивність змісту знання, є критерієм, мірилом перевірки істинності результатів  пізнання. Практика виступає критерієм  істини тому, що вона як матеріальна  діяльність людей має позитивну  якість безпосередньої дійсності. Вона з'єднує і співвідносить об'єкт  і дію, котра здійснюється відповідно з думкою про неї. Саме в такій  дії виявляється істинність думки.