Біографія та особисте життя

Він терпіти не міг базікання, політиканства, демагогії. До будь-якого  питання підходив із позиції - наскільки  те чи інше рішення, захід відповідають інтересам країни, чи сприяють вони поліпшенню життя людей. Мабуть, він раніше від інших відчув фальш горбачовської «перебудови», яка починалася під гучні гасла «Більше демократії - більше соціалізму!», хоча мета у її ініціаторів, як показали подальші події, була абсолютно іншою. Можна було помітити його занепокоєність тим, що «країну повели не туди».

У республіці суворо каралися зловживання, вчинені керівниками, використання ними службового становища  в особистих, корисливих цілях. Осіб, котрі незаконно чи позачергово  одержали квартири або купили дефіцитні  товари, скомпрометували себе негідною поведінкою, рішуче знімали із займаних посад і виключали з партії. Скажу більше - тривалий час керівникам не рекомендувалося навіть купувати в особисту власність автомобілі. Одержання ж садової ділянки, а тим більше будівництво дачі, розглядалося як серйозна провина, не сумісна з перебуванням на керівному  посту. 
 
Правила тогочасної поведінки вимагали одного: виконання рішень центральних органів управління державою, найголовнішими серед яких були партійні рішення. В.Щербицький невідкладно дублював все, що приймалось центром. Рішення чергового пленуму ЦК КПРС дублювалися рішеннями пленуму з аналогічного питання ЦК Компартії України. Укази Президії Верховної Ради України слідували за відповідними Указами ВР СРСР. Щоправда, республіканські партійні з’їзди передували московським.  
Разом із тим, перший секретар ЦК КП України виявляв неабияку енергію в питаннях забезпечення виконання планів соціально-економічного розвитку України, там, де це було можливо, намагався відстоювати інтереси її народу, поєднуючи тим самим риси партократа з рисами патріота України. Він розумів час і функції, відведені йому історією, діяв так, як вимагали і партія, і власна людська позиція. 

В.Щербицькому та його оточенню бракувало конструктивності і передбачливості  в оцінці тенденцій розвитку суспільства, самостійності й принциповості  у ставленні до прорахунків політики центру. Самостійності, принципової позиції Компартія України в 70-80-ті рр. не виявляла. Її чергові з'їзди відбувалися напередодні з'їздів КПРС і зводилися до одностайного схвалення, повної підтримки внутрішньої і зовнішньої політики ЦК КПРС і Радянського уряду. При цьому рішення з'їздів КПРС схвалювались на республіканському рівні фактично “авансом”, ще до їх прийняття в Москві. 
 
Діяльність В.Щербицького, партійного і державного керівництва республіки загалом, була пристосовницькою. Але іншою в тих умовах вона і не могла бути. Той, хто висловлював непокору, до високих владних структур не добирався.

В зв’язку з цими процесами  Володимир Васильович  став поступово  втрачати віру у сенс своєї діяльності, крім того стан його здоров’я погіршувався, тож під час вересневого (1989 р.) пленуму ЦК Компартії України  В. Щербицький звернувся із заявою про  звільнення його від обов’язків першого секретаря і члена політбюро ЦК Компартії України за віком і станом здоров’я.

д) Наступники В.В. Щербицького

Володимир Антонович  Івашко

   Народився в родині  робітників на Полтавщині. У 1950-1956 рр. Був студентом  Харківського гірничого інституту. Потім працював  у вузах Харкова. Захистив дисертацію та став кандидатом наук. Після працював завідувачем  відділу науки і навчальних закладів Харківського обласного комітету КПУ.

    З 1988 року був  членом Політбюро, а в 28 вересня  1989 року його обрали першим  секретарем ЦК КПУ. 

     У цей час  було проголошено курс на реформування  політичної системи. Прийняли  рішення про створення правової  держави, парламентаризму, розподіл  влади. Ці рішення дали новий  поштовх вільнодумству, сприяли  формуванню нових політичних  структур. Ситуація в країні  була  досить напруженою. Але поширювалися  і деякі позитивні тенденції:  в економічній сфері – посилення  самостійності державних підприємств,  розширення приватного сектору,  госпрозрахунок та самофінансування. Але ці заходи були половинчастими, не торкалися засад командно-адміністративної системи, не допускали реформування ціноутворення та інше. Це спричинило розбалансування економіки, наростання деформації та диспропорції.

    У цей період  пожвавилася діяльність неформальних  організацій, які виникали у  різних містах республіки спершу  на основі спільних інтересів  і потреб ( музика. мистецтво, спорт), але згодом вони всі політизувалися.

Загалом діяльність цих організацій  характеризували такі особливості:

1. Стихійний процес  формування
2. Розбудова структур «знизу» під впливом  народної ініціативи.
3. Відсутність на початку чіткої регламентації діяльності.
4. Обрання лідера на основі визнання його авторитету.
5. Консолідація на основі демократичних засад

Консолідація - це вид систематизації законів, в процесі якого нормативні акти, по одному або декількох взаємозалежних питаннях, об'єднуються в новому укрупненому акті (кодексі).

   Уже в червні 1989 р. в Україні діяло більше 47 тисяч таких спілок. Найактивнішими  були Товариство української  мови ім.. Т.Шевченка, спілка «Зелений  світ» та інші. Своєю діяльністю  ці об’єднання суттєво розширили  базу демократичного руху, надали  йому національного спрямування.  На цьому і постав феномен  Народного руху України. В березні  1989р. у Львові вперше відбулася  демонстрація і перший за радянські  часи політичний страйк.

    Влада активно  протидіяла організаціям, які відчували  дефіцит масової підтримки. Тому  була необхідна компромісна форма  утворення народної опозиції  – Народний рух України став  уособленням цього компромісу  на чолі з І.Драчем.

   Процес перебудови  поглиблюється зі з’їздом рад  СРСР у 1989р. Саме тоді про  себе заявили народні фронти. Найпотужніше ідея Демократичного  фронту була підтримана у Львові, спроби створення такого об’єднання виявилися і в інших регіонах республіки.

   Таким чином монополія  КПРС повільно витіснялася реальним  плюралізмом народовладдя.

   Політичне життя  в Україні в той час було  особливо активним. Центральною  подією стали вибори до Верховної  ради України та місцевих Рад  народних депутатів, і вперше  рада почала працювати в парламентському  режимі.

   На цих виборах  Володимир Антонович теж стає  депутатом УРСР, а потім його  обирають главою Верховної Ради. Але наприкінці 1990 року складає  повноваження у зв'язку з переходом  на роботу в ЦК КПРС на  посаду заступника Генерального секретаря ЦК КПРС. Був єдиним в історії, хто займав цю посаду.

   Посаду 12го першого  Секретаря ЦК КПУ займає Гуренко Станіслав.

 

Гуренко Станіслав  Іванович

     Народився  30 травня 1936, у місті Іловайськ, Донецька область, УРСР у родині вчителів.  закінчив Київський політехнічний інститут (1958), інженер-механік.

   Був народним депутат  України 12(1) скликання з березня 1990 року (1-ї тур) до січня 1993 року (склав повноваження за власним бажанням). А також був у складі комісії з питань Чорнобильської катастрофи. Був головою комітету з питань економічної політики, управління народного господарства, а потім став 12м першим секретарем ЦК КПУ і був ним до 1го вересня 1992року.

   У цей період  комуністична партія виявляється  неспроможною ефективно діяти  в нових умовах і швидко  втрачає контроль над процесами  перебудови. Виникає глибока криза  партії. Критично мислячі комуністи  у березні 1990 року з метою демократизації партії утворили Демократичну платформу КПУ. Їх вимогою став вихід КПУ з КПРС, проведення політики в інтересах України та українського народу.

   З виникненням  багатопартійності у 1990 році Компартія  зайняла вже не передові позиції  в парламенті.

 

Петро Миколайович  Симоненко. Стан сучасної Комуністичної  партії в Україні

    Наступником Гуренка  став П.Симоненко, він очолював  КПУ і був першим секретарем  ЦК КПУ з 1993 року.

     Він народився  у м. Донецьк на Україні у  1952 році. Навчався у Донецькому  політехнічному університеті. Народний  депутат України, член ВРУ.  Очолює КПУ, яка зараз налічує  140 тис. членів. Має свої обласні  комітети по всій Україні, а  також 594 комітети в містах  і районах республіки, 5172 первинні  партійні організації. Члени ЦК, працівники керівних органів  на місцях — майже всі з  вищою освітою, значна частина  з них має наукові ступені  й звання. Серед комуністів —  відомі діячі науки й культури. Це свідчить про певний інтелектуальний  потенціал партії. 
 
Комуністична партія виступає за соціалістичний шлях розвитку, суспільство соціальної справедливості й гуманізму, відновлення Союзу Радянських Соціалістичних Республік. Нова програма Комуністичної партії України у соціально-економічній сфері враховує потребу в корекції щодо суспільно-політичної та соціально-економічної ситуації в Україні: частково визнається право на власність, бо реально вже понад 60 відсотків власності перебуває у володінні індивідуальних юридичних осіб; наголошується на необхідності створення умов для чесної праці, незалежно від форм власності, якщо вона спрямована на розв'язання загальнонародних завдань. У загальнонародній власності залишаються базові галузі народного господарства, земля, природні ресурси, надра. Компартія виступає за об'єднання лівих сил. Лідер партії — Петро Симоненко. Своїми природними союзниками партія вважає, передусім Соціалістичну, Селянську партії, Ленінський комсомол, Всеукраїнську спілку робітників, Всеукраїнське об'єднання жінок-трудівниць, інші масові організації, які виступають за інтереси трудящих.

 

2.3 Підсумки життя

На  роки правління Щербицького випала суцільна низка ювілеїв. Феноменально відзначалися 50-річчя утворення СРСР, 60-річчя Великого Жовтня та 60-річчя Радянської влади в Україні, 30 - і 35-річчя Перемоги у Великій Вітчизняній війні, 325-річчя возз'єднання України з Росією. Ну і, зрозуміло, 1500-річчя Києва. Своєрідним апофеозом цих урочистостей став XXVI з'їзд Компартії України. Один із тодішніх пропагандистів назвав його «з'їздом овацій». І справді, по стенограмі можна підрахувати, що доповідь Щербицького, а також заключне слово і двохсторінкова промова при закритті з'їзду переривалися не тільки оплесками, але й бурхливими, тривалими оваціями ... 80 разів!

Серйозним випробуванням на міцність стала  для В. В. аварія на Чорнобильській АЕС. Тоді «закордонні голоси» поширювали чутки, ніби вище партійне начальство Україні терміново відправило своїх чад і домочадців подалі від столиці, а киян змусили виходити на першотравневу демонстрацію, коли по Хрещатику несло 15 000 мілірентген.

Про те, що відбувалося насправді, не з  чуток знає екс-мер Києва Валентин Згурський. Зазвичай, за його словами, до святкової трибуни Щербицький прибував о 9.30. Проходить час, а його все немає. Але в 9.50 машина В. В. на величезній швидкості влітає на вулицю Карла Маркса (нині Городецького). 
- І тут вперше за одинадцять років тісного спілкування з ним, - згадує Згурський, - я почув, як Щербицький вилаявся. «Он — сволочь!- І додав кілька «японських» слів російською. «Я ему, Горбачеву, говорю, что нельзя демонстрацию проводить». А он: «Я тебя из партии, из Украины выгоню! Я тебя сгною! Попробуй только проявить панику. Всему миру покажешь, что мы некомпетентны». Після цього Щербицький і всі ми пішли займати місця на трибуні.»

Як ні в чому не бувало, в Києві  пройшла першотравнева демонстрація. Щербицький стояв на трибуні зі своїми онуками для того, щоб розвіяти чутки про евакуацію сім'ї "від  Чорнобиля подалі". Але в Києві  вже було неспокійно.

Тільки в середині травня 1986 року тривога охопила всю Україну. З Києва були евакуйовані всі  діти у віці до 14 років. Минуло кілька місяців, перш ніж у пресі почали з'являтися шокуючі і лякаючі  статті про аварію, що сталася на ЧАЕС, і про наслідки, які вона могла за собою спричинити.

Після відкриття офіційних даних  Володимира Васильовича звинувачували  у проведені демонстрації. Для  нього це був переломний момент, як казала його дружина у своїх  інтерв’ю.

Щербицький вів переговори з  Горбачовим з метою евакуації  людей з Києва, але його вговорювали  почекати. .  У Києві проводилися  демонстрації, люди виходили на вулицю з транспарантами «Щербицького геть !». Такий настрій народу справді  зламав Володимира Васильовича, він  більше не вірив у себе. З того часу у Володимира Васильовича почались проблеми зі здоров’ям .

У 1989 році він подав у відставку  за віком. Після відставки Володимир Васильович прожив недовго. 16 лютого 1990 - через п'ять місяців після відставки і за день до свого 72-річчя - Володимир Щербицький помер. Офіційна версія - від запалення легенів, хоча багато близьких до політика людей говорили про самогубство. 17 лютого він мав давати свідчення у Верховній раді УРСР про події, пов'язані з аварією на Чорнобильській АЕС.

Коли його везли на Байкове кладовище  й процесія виїхала на Хрещатик, у небо здійнялася хмара голубів  — їх спеціально випустили київські голуб’ятники, знаючи про пристрасть покійного до цих птахів. На батьківщині В. Щербицького, у м. Верхньодніпровськ йому споруджено пам’ятник.

Нагороджений 7 орденами Леніна (1958, 1968, 1971, 1973, 1977, 1983, 1988), 2 орденами Жовтневої  Революції (1978, 1982), Вітчизняної війни  I ступеня (1985), багатьма медалями. Двічі удостоєний звання Героя Соціалістичної Праці (1974, 1977). Лауреат Ленінської премії.

     Після смерті Володимира  Васильовича померла і його  мати. Залишилася дружина, донька  та онуки, які з  боку влади  не отримали ніякої допомоги, як каже Рада Гаврилівна. Залишилася  лише квартира у Києві та 60 рублів на книжці у банку,  які згодом кудись зникли. Крім  того на будинку Щербицьких  не було встановлено меморіальної  дошки, яку встановлювали всім  членам політбюро.

 

3. Висновки

Дослідивши  тему своєї роботи, я не можу з  впевненістю сказати, хто ж насправді  такий Володимир Щербицький. Без  сумніву – це видатна історична  особа. Людина свого часу, неординарний і суперечливий продукт системи, яка відійшла в минуле. Феномен В. Щербицького ще буде довго предметом гострих дискусій науковців і політиків.

Досить  довго обіймаючи високу посаду першого  секретаря ЦК КПУ, він намагався  якомога ефективніше розвивати  національну промисловість, сільське господарство, науку. У часи послаблення  московського диктату, особливо наприкінці 70-х pp., він рішуче захищав інтереси України.   

За  роки перебування В.В. Щербицького  на вищих керівних постах, економічний  потенціал УРСР зріс майже в 4 рази. Обсяги промислового виробництва збільшилися  майже в 5 разів. За цей час заготівля сільськогосподарської продукції збільшилася практично в 2 рази.  Чисельність населення України збільшилася з 43,1 мільйона в 1961 році до 52 мільйонів в 1990 році, або майже на 9 мільйонів чоловік.

Водночас  В. Щербицький не протистояв антиукраїнським  акціям Москви, не зупинив процесів русифікації, які охопили Україну. Не зовсім справедливе твердження, що він повністю йшов у фарватері московської політики. Проте вирватися з цього кола В. Щербицький так і не зумів, хоч було цілком очевидним, що він ніколи не був сліпим виконавцем чужої політичної волі, завжди мав і захищав свої погляди на те чи інше питання.