Концепції суспільного договору

   Руссо встановлює  прямий  зв'язок появи  самолюбного розумного Я, що  жагуче відстоює свою відособленість, з виникненням  приватної власності.   Для  Руссо  очевидно,  що сучасна людина знаходиться в  розладі із собою,  що у своєму  дійсному  існуванні  вона не є тим,  чим повинна  бути по своєї суті; вона не дорівнює сама собі,  тому що  існує  нерівність між  людьми.  Необхідність  встановлення  рівності Руссо висуває як політичну  вимога часу й  обґрунтовує її  результатами дослідження походження і ступенем поглиблення нерівності,  розкриттям закономірностей його розвитку й історичних тенденцій до самоврядування.

   Для Руссо,  на відміну,  наприклад  від  Гольбаха, субстратом загальної  волі є народ.  Народ вирішує  питання  про  корисність законів,  про  відповідність їхній загальній  волі,  вирішує голосуванням, бути чи не бути цим законам.  Особливість  поглядів  Руссо,  з якими не погоджувалися потім ніхто з  просвітників,  полягала у тому,  що всяка постанова, хоча б сама корисна  і розумна, що  наказує будь-що населенню, яке не бере участі в її обговоренні і голосуванні,  буде не  законом,  а буде  наказом.  Для того,  щоб загальна воля стала  законом, немає необхідності в одноголосності, але необхідно, щоб усі громадяни  мали можливість подати свої голоси.  З іншого боку, Руссо незмінно дотримується розуміння загальної волі як чогось нерозривного, певної єдності,  цілісності,  відмінної  від  суми  декількох  воль: "Часто існує чимале розходження  між волею  всіх  і  загальною  волею. Остання дотримується тільки загальних інтересів, перша - інтересів  частки". Сфери дії тієї чи інший  строго розмежовані: "Подібно цьому, як окрема воля не може представляти волю загальну,  так і загальна  воля,  в  свою чергу, змінює свою природу,  якщо вона спрямована до окремої мети, і не може як загальна виносити рішення  ні у відношенні якої-небудь  людини, ні  у  відношенні  якого-небудь  факту".

    Для людини як політичної істоти  голос  приватного інтересу в суспільному  житті повинен замовкнути.  Вирішення  проблеми без зовнішнього примусу  повинне полягати в подоланні  розбрату в душі кожного індивіда через перемогу однієї зі сторін особистості  над іншою її стороною - перемогу  суспільного  над партикулярним  у кожній свідомості.  Лише забувши  про себе, людина знаходить себе, знаходить як суспільна істота своє загальне Я, протилежне окремому Я. 
 

2. Форма державного правління

    Залежно від того, ким здійснюється державна влада (однією особою чи колегіальним виборним органом), визначається форма  державного правління. Відповідно —  держави поділяються на монархії і республіки.

    Монархія (гр. monarchia — єдиновладдя) — це форма державного правління, за якої державна влада повністю або частково зосереджена в руках однієї особи — монарха, передається у спадок по кровній лінії.

    Монарх  — одноособовий глава держави, що здійснює владу за власним правом, а не у порядку делегування  повноважень від народу. У різних країнах монарх має неоднакові назви: король (Іспанія, Великобританія), султан (Малайзія), емір (ОАЕ), великий герцог (Люксембург), князь (Ліхтенштейн).

    Для монархії характерні такі ознаки: 

    — монарх персоніфікує владу, виступає при  здійсненні внутрішньої і зовнішньої політики як глава держави;

    — монарх здійснює одноособове правління, тобто може прийняти до свого розгляду будь-яке питання

    — монарх, як правило, є головнокомандуючим збройних сил;

    — влада монарха оголошується священною  і має у більшості випадків релігійний характер;

    — владні повноваження монарха поширюються  на всі сфери суспільного життя;

    — наявність персональної власності, що забезпечує сім'ю монарха та передається  у спадок;

    — влада монарха є спадковою, безстроковою, формально незалежною, але обмеженою  територією держави;

    — монарх не несе юридичної відповідальності перед підданими за прийняті рішення.

    Монархія, як форма державного правління, пройшла  ряд етапів розвитку: рабовласницька, станово-представницька, абсолютна, конституційна (обмежена).

    Залежно від наявності вищих державних  органів влади та розподілу повноважень  між ними монархії поділяються на абсолютні і обмежені.

    Абсолютна монархія — це форма державного правління, при якій влада монарха є необмеженою, монарх очолює всі гілки державної влади, має виключні повноваження щодо її здійснення. Наприклад, абсолютними монархіями є Бруней, Катар, Оман, Саудівська Аравія, Ватикан. (Дві останні є теократичними: в руках духівництва одночасно зосереджена духовна і світська влада).

    Обмежена  монархія — це форма державного правління, при якій влада монарха є обмеженою парламентом або конституцією. Сформувалась в результаті еволюції абсолютної монархії, коли влада монарха була обмежена і визначалась конституцією, де, крім того, закріплювався порядок престолонаслідування. Наприклад, обмеженими монархіями є: Бельгія, Великобританія, Іспанія.

    Абсолютні монархії поділяють на деспотичні і теократичні. Для деспотичної монархії характерною є нічим і ніким необмежена свавільна влада монарха, який у своїх діях спирається на верхівку військової аристократії. Основні ознаки теократичної монархії — поєднання монархом найвищої духовної і світської влади, обожнювання монарха, джерелом влади якого є воля Бога, а основним джерелом права в державі — релігійні норми.

    Обмежені  монархії поділяються на дуалістичні (представницькі) і парламентарні, конституційні. Основними рисами дуалістичної монархії є наступні: подвійність (дуалізм) вищих органів державної влади: глава держави — монарх, здійснює найвищу виконавчу владу, а парламент — законодавчу; монарх має право розпуску парламенту, його рішення мають силу закону, монарх займає центральне місце у механізмі держави, формує уряд, який відповідає перед парламентом і монархом. Така монархія характерна для держав, де зустрічаються елементи феодальних відносин. Прикладом дуалістичної монархії може бути Марокко, Йорданія, Кувейт.

    Парламентарна монархія характеризується особливим порядком управління: існуванням представницького органу державної влади — парламенту, з дорадчими повноваженнями; уряд формується парламентом і йому підзвітний; монарх здійснює владу через міністрів, він позбавлений законодавчих повноважень; не несе юридичної і політичної відповідальності за свої дії як глава держави та глава виконавчої влади. Відповідальність несе уряд (міністри), посередництвом яких діє монарх. Це підтверджує існування інституту контрасигнатури: акти монарха мають силу лише після затвердження їх главою або іншими членами уряду. Прикладом парламентарної монархії є Нідерланди.

    За  умов конституційної монархії влада монарха обмежена конституцією, у якій закріплено принцип розподілу державної влади на законодавчу, виконавчу, судову та правовий статус органів державної влади, у тому числі і монарха. Фактично монарх поступається частиною повноважень парламентові, який обрано народом; уряд формується з представників партій, що отримали більшість на виборах; лідер партії, яка отримала більшість на виборах, стає главою уряду (такими, наприклад, є Бельгія, Великобританія, Норвегія). 

    Республіка (лат. respublica, від res publica — суспільна справа) — це форма державного правління, за якої державна влада здійснюється представницькими органами (парламентом, президентом), що обираються населенням на певний термін.

    Парламент (фр. parler — розмовляти) — загальнодержавний  представницький орган державної  влади, основним завданням якого  є вираз волі народу шляхом видання  нормативно-правових актів, що регулюють найважливіші суспільні відносини, та здійснення контролю за виконавчою владою.

    Президент — глава держави, який втілює національну  єдність, наступність державної  влади, є гарантом національної незалежності та територіальної цілісності держави.

    Для республіки характерні наступні ознаки:

    — народ — єдине джерело влади, яка здійснюється ним безпосередньо  або за дорученням представницькими органами державної влади — вищими виборними органами влади: парламентом  і президентом, котрі обираються населенням на певний термін;

    — здійснення влади на підставі принципу її розподілу на законодавчу, виконавчу, судову;

    — наявність складної структури вищих  державних органів влади та чітке  законодавче визначення їх повноважень;

    — одноособове або колегіальне  прийняття рішень;

    — наявність у всіх вищих державних  органів державно-владних повноважень;

    — юридична відповідальність представників  державної влади за свої дії (прийняті рішення), шляхом застосування до них  спеціальної процедури: відклику народного  депутата, відставки уряду, вияву  недовіри — імпічменту президента;

    — можливість дострокового припинення повноважень  представників державної влади.

    Сьогодні  у світі республіка є домінуючою формою державного правління.

    Залежно від обсягу державно-владних повноважень  президента і парламенту республіки поділяються на президентські, парламентські  та змішані.

    Парламентська республіка — форма державного правління, при якій державна влада здійснюється за умови верховенства парламенту. Ознаки парламентської республіки:

    — парламент формує уряд з представників  партій, які отримали більшість на виборах;

    — президент обирається парламентом  з числа його членів (або спеціальною  колегією), є главою держави, але  не може бути главою уряду та здійснювати  контроль над ним;

    — президент здійснює свої конституційні  повноваження лише за згодою уряду (існує  інститут контрасигнатури); має право  вето на закони парламенту;

    — уряд — найвищий орган виконавчої влади, формується з членів парламенту, несе політичну відповідальність перед  ним; діє протягом терміну повноважень  парламенту.

    Прикладом парламентської республіки є Італія, Австрія, Словаччина тощо.

    Президентська республіка — форма державного правління, за якої державна влада здійснюється шляхом надання президенту великого кола повноважень.

    Ознаки  президентської республіки:

    — президент — глава держави, обирається народом і є главою уряду, який йому підзвітний;

    — парламент не може відправляти у  відставку міністрів, а президент  не може розпускати парламент;

    — президент не підзвітний парламенту, але має право відкладального вето щодо актів парламенту;

    — посади прем'єр-міністра у президентській республіці може не бути, його повноваження виконує президент; відповідно, у  таких республіках може не бути уряду  як колегіального органу, його заміняє  кабінет президента; у протилежному випадку президент призначає  прем'єр-міністра, затверджує уряд з  представників партії, яка перемогла  на виборах;

    — уряд несе відповідальність перед президентом  і діє протягом терміну президентських повноважень.

    Прикладом президентської республіки є США, Росія, Бразилія, Мексика.

    Змішана республіка (напівпарламентська, напівпрезидентська) - форма державного правління, яка поєднує ознаки президентської і парламентської республік, а саме: як і у президентській республіці главу держави обирає народ шляхом прямих виборів або колегія виборців, повноваження президента ширші і вагоміші, ніж у парламентській республіці (можливість втручання у законотворчий процес, як суб'єкта законодавчої ініціативи, право вето на акти парламенту; право видавати нормативно-правові акти); свої повноваження президент здійснює безпосередньо (у напівпрезидентських республіках) або через уряд (у напівпарламентських республіках); президент призначає прем'єр-міністра (главу уряду) лише за згодою парламенту; президент, як правило, є головнокомандуючим збройних сил, визначає військову доктрину держави, є окремим органом державної влади; уряд несе подвійну відповідальність — перед президентом і парламентом, які можуть виявити йому недовіру і відправити у відставку. У більшості змішаних республік використовується інститут контрасигнатури, коли частина актів президента має бути контрасигнована главою уряду, який несе за них відповідальність перед парламентом.