Політичні вчення Сократа

Вступ. 

1. Політична  діяльність Сократа. 

2. Політичні  ідеї Сократа. 

 Висновки. 

 Список використаних  джерел. 

 Вступ 

Вступ

    Величезний  вплив на античну і світову  філософію справив Сократ (469-399 рр. до н.е.). Сократ – перший афінський  (за народженням) філософ, сучасник Демокріта. Сократ цікавий не тільки своїм вченням, а й усім своїм життям, оскільки його життя стало втіленням його вчення.

    У  центрі філософії Сократа –  людина. Але вона ним розглядається  насамперед як моральна істота. Тому філософія Сократа – це етичний антропологізм. Інтересам Сократа були чужі як міфологія, так і метафізика.(Метафізика — це наука про речі, спосіб з'ясування світоглядних питань (сенс життя — основне питання філософії тощо), які не піддаються осягненню за допомогою експерименту та методів конкретних наук). Філософія Сократа народжувалася під двома основними девізами: "Пізнай самого себе" і "Я знаю, що я нічого не знаю". Перший девіз був написаний над входом у храм Аполлона у Дельфах. другий приписується Сократу.

Особистість Сократа, і сутність його ідей найкраще проступають у вченні найвизначнішого із учнів Сократа — Платона. Але для всіх учнів Сократа є характерним, що вони завершили ту гуманістичну реакцію, в якій починали свою діяльність софісти. У зрілі роки Сократ виявляв найбільший інтерес до етики, до інтригуючого питання про локальне розмаїття і мінливість звичаїв, про істинність існуючого права. 
 
 

1. Політична діяльність  Сократа

Обговорення моральних  та політико-правових проблем Сократ підняв на рівень логічних дефініцій і понять, закладаючи цим основи власного теоретичного дослідження в даній галузі. Моральна організація полісного життя так само неможлива без законів, як неможливі і закони поза полісом: закони, у трактуванні Сократа, і є основою полісу. Сократ, як і софісти, розрізняє природне право і право писане. Але ця відмінність не перетворює їх у протилежність, як це мало місце у трактуванні софістів. І неписані божі закони, і писані людські закони мають на меті, згідно з Сократом, одну і ту ж справедливість, яка не просто є критерієм законності, але, по суті, тотожна з нею. Сократ — переконаний прихильник такого устрою держави-полісу, при якому безумовно панують справедливі за своєю природою закони. Настійливо пропагуючи необхідність дотримання полісних законів, Сократ пов'язує з цим і однодумство громадян, без чого, на його погляд, ні будинок не може добре стояти, ні держава керуватися. При цьому, під "однодумством" він має на увазі відданість і підкорення членів полісу законам, а не уніфікацію смаків, думок і поглядів людей. 

 Принцип законності  Сократ використовував, як базисний  критерій при класифікації і  характеристиці різних форм державного  устрою і правління. Владу,  основану на волі народу і  на державних законах, він називав  царством, а владу проти волі народу і таку, що базується не на законах, а на свавіллі правителя, назвав тиранією. Якщо правління здійснюється людьми, які виконують закони, то такий устрій він називав аристократією, якщо ж влада походить від багатства — плутократією, якщо від волі всіх — демократією. Судячи з платонівського діалогу "Крітон", Сократ першим в історії європейської політичної та правової думки сформулював концепцію договірних відносин між державою і її членами (громадянами). Будь-який громадянин, що досягнув повноліття, пояснює Сократ, може, відповідно до закону, без всяких перешкод покинути державу, якщо її порядки йому не подобаються, і відправитися куди йому хочеться — або в колонію держави, або в іншу державу. Прийняття громадянства, таким чином, — добровільне. Тому ті громадяни, які залишаються в цьому полісі, як його члени, фактично погоджуються виконувати всі веління держави і її органів. Громадянин держави, який залишається, згідно з Сократом, повинен або переконанням та іншими правомірними, ненасильницькими засобами уникнути можливості несправедливих рішень і заходів законних органів полісу та посадових осіб, або виконувати їх. 

 З пануванням  розумних і справедливих законів  Сократ пов'язує саму можливість  політичної свободи. І, говорячи  про обов'язки індивіда перед полісом, він мав на увазі законні обов'язки вільних і рівних громадян в умовах розумно і справедливо упорядкованого полісу. Тільки таким шляхом може бути досягнута, на думку Сократа, свобода — "прекрасне і величне надбання як для людини, так і для держави". 

 Вплив Сократа  найбільшим чином проявляється  в таких найвищих досягненнях  грецької політичної думки, як  політична філософія Платона  і політична наука Аристотеля. 

 Про політичну  сторону життя філософа ми  маємо досить повні відомості.  Сократ брав участь у трьох воєнних операціях у якості гоплита, важкоозброєного піхотинця, і виявив себе мужнім і витривалим воїном, що не губить цілковитого самовладання при відступі війська й вірним стосовно бойових соратників. 

 Сократ виявив  не тільки військову доблесть на полях боїв, але й громадянську мужність у складних перипетіях суспільно-політичного життя своєї батьківщини. Правда, у питанні про участь у політиці держави, у діяльності його установ Сократ обрав досить своєрідну позицію. Він свідомо уникав участі в державному житті, мотивуючи це принциповою розбіжністю його внутрішнього переконання щодо справедливості й законності зі спостережуваною безліччю «несправедливостей і беззаконь, які відбуваються в державі». У той же час він не вважав себе вправі ухилятися від виконання цивільних обов'язків (відвідування народних зборів, участь у суді присяжних і т.п.), що накладають на нього законами держави. 

 Всупереч  небажанню Сократа виступати  на суспільно-політичному поприщі  й займати скільки-небудь відповідальну  державну посаду на схилі віку йому довелося відігравати роль активного політичного діяча й на ділі довести, у якому ступені він здатний захищати законність і справедливість перед особою своїх співгромадян всупереч волі більшості з них. Це відбулося наприкінці Пелопоннеської війни. 

 Таким чином,  Сократ під час правління Тридцяти  тиранів, що знехтували всяку  законність і справедливість, поводився  з достоїнством незалежного громадянина,  згідно своїм поданням про  законність і справедливість. 

 Точно так  само й при демократичному ладі він виступав проти більшості, коли воно було готове в тих або інших випадках відступити від закону й законності, порушити їм же самим установлені й обов'язкові для всіх закони, замість того щоб дотримувати їх завжди й у всіх життєвих ситуаціях. Адже якщо закон і закріплену їм справедливість (тобто правову норму) можна порушувати по якомусь «особливому» випадку, те немає ніяких гарантій, що в різноманітті життєвих ситуацій вони не будуть потоптані по іншому «особливому» випадку й, стало бути, замість панування закону, права й справедливості суспільство виявиться у владі беззаконня, безправ'я й несправедливості, в обстановці анархічного свавілля, навіть якщо це й свавілля більшості. 

  Сократ був  одним з тих, хто усвідомлював  небезпечні наслідки відходу від законів, і зокрема заміни їх псефизмами. Він намагався боротися, хоча й безуспішно, проти цієї тенденції, що намітилася наприкінці V в. до н.е. У заклику додержуватися законів власне кажучи й складається те, що вважається антидемократизмом або аристократизмом Сократа. Питання це досить складне, тому розглянемо його більш докладно. 

2. Політичні  ідеї Сократа

Сократ намітив  класифікацію державних форм, виходячи з основних положень свого этико-політичного вчення. Державні форми, що згадуються Сократом, такі: монархія, тиранія, аристократія, плутократія і демократія. Монархія, з точки зору Сократа, тим відрізняється від тиранії, що спирається на законні права, а не на насильницьке захоплення влади, а тому і має моральне значення, відсутнє у тиранії. Аристократію, яка визначається як влада небагатьох обізнаних і моральних людей, Сократ віддає перевазі над усіма іншими державними формами. 

 Основу благополуччя  держави й нормального функціонування  його установ Сократ бачив  у непорушності законів, у покорі громадян законам.  

 В негативному  відношенні Сократа до порушення  законності не було по суті  справи нічого антидемократичного. Навряд чи що-небудь антидемократичне, на нашу думку, укладалося й  у сократовському розумінні «аристократії». За свідченням Ксенофонта, Сократ уважав «аристократією» (буквально—«влада кращих») тільки той державний лад, де «посадові особи вибираються з людей, що виконують закони». 

 Природно, що  в очах Сократа тиранія була  беззаконням і несправедливістю, правлінням «проти волі народу й не на підставі законів, а по сваволі правителів». 

 Майже з  повною впевненістю можна сказати,  що Сократ був прихильником  помірної демократії, аналогічної  тієї, котра встановилася в Афінах  при Периклі. Непряме підтвердження  цьому ми знаходимо у відозвах Сократа про Перикла як видатного громадянина й державного діяча, про проявлення до нього любові співгромадян і про його славу «кращого радника» батьківщини. Супротивник крайньої демократії й анархічного свавілля, Перикл правив «помірковано»: він прагнув сполучати принципи волі й рівності з верховенством закону й законності, народовладдя з «покорою особам, улученим владою тепер».

 Зважаючи  на все, Сократ призначав вирішальну  роль не стільки формі правління  (за винятком тиранії, що він засуджував), скільки строгому дотриманню законів і вмілому керівництву державою.  У зв'язку із цим зрозуміла наполегливість Сократа, що говорило про необхідність кваліфікованого керівництва державою. Це чи було не основною його вимогою до держави й державного правління. Проводячи аналогію між державним діячем і керманичем на кораблі, він уважав, що державою повинен керувати лише той, хто знаючий в області керування, подібно тому як кораблем може управляти лише той, хто має необхідні знання, досвідом і навичками кораблеводіння. 

 Сократ критикував  практику вибору посадових осіб  по жеребу. Ця критика з античних  часів і до наших днів висувалася  й висувається як головний  довід на користь тези про  «антидемократизм» Сократа. 

. У часи Сократа  релігійні мотиви виборів по жеребі були в значній мірі ослаблені, але підсилилися мотиви політичного характеру: крайні демократи бачили в жеребі гарантію рівноправності, а в процедурі заміщення посад шляхом виборів - ознака олігархії. Тому в числі обвинувачень, виставлених проти Сократа, фігурувало й обвинувачення наступного роду: «Сократ учив своїх співрозмовників нехтувати встановлені закони; він говорив, що нерозумно посадових осіб у державі вибирати за допомогою бобів, тоді як ніхто не хоче мати обраного за допомогою бобів кермового.

 Отже, Сократ - супротивник демократії (рівноправності), «антидемократ Сократ не висував  ніякої особливої програми (або  моделі, як прийнято нині говорити) державної перебудови, а лише  рекомендував проводити вибори  на відповідальні державні посади, так само як у стратеги, шляхом голосування, тобто не пропонував нічого іншого, крім ідеї про доцільність заміни жереба голосуванням. Існуючу практику заміщення багатьох відповідальних державних посад, наприклад Ради п'ятисот, по жеребі він знаходив безглуздої. 

  Сократ вимагав  ясного визначення демократії  і її завдань. Цим він ставив  співгромадян у скрутний стан, приводив їх у розпач і нерідко  викликав невдоволення й роздратування. 

 У своїх  поглядах на державне керівництво  Сократ вийшов за межі своєї епохи. Тому філософ не був зрозумілий багатьма співгромадянами й навіть викликав до себе ворожнечу, незважаючи на те що ні в якому злочині (карному, військовому, культово-релігійному або державно-політичному) він ніколи не був винний. 

 Сократ у  певному відношенні здійнявся також вище забобонів свого століття відносно рабства. Для нього, як ми вважаємо, рабство було категорією винятково моральної, а не юридичної або расової. За свідченням Ксенофонта, він уважав рабами тих людей, які не знають «прекрасного, доброго, справедливого». До числа рабських натур філософ відносив нездержливих і взагалі невладних над своїми низинними інстинктами: «...нездержливі перебувають у самім кепському рабстві...». 

 Поважаючи  фізичну працю, Сократ дотримувався  переконання, що «у людей більше моральності» і справедливості тоді, коли вони зайняті «корисною працею», а не тоді, коли ведуть дозвільний спосіб життя. Він визнавав, що воля й щастя укладаються в діяльному житті, а не в тім, щоб тільки «є й спати» і нічого не робити. Сократ, якому під загрозою страти довелося відстоювати законність і справедливість як при тиранії, так і при крайній демократії, був супротивником тієї й іншої форми правління. Крайня демократія, за словами Сократа, ратуючи за необмежену волю, підготовляє «нестаток у тиранії». 

 Залишаючись  осторонь від особистої участі  в політичному житті Афін, Сократ  разом з тим вважав своїм  обов'язком чесно виконувати обов'язку  громадянина й строго дотримувати  законів.  Поява софістів на  філософському обрії супроводжувалося чіткою постановкою питання про ролі суб'єкта (людини) у процесі пізнання. Тим самим софісти уперше висунули гносеологічну проблему вірогідності людських знань і можливості об'єктивних істин. .