.Суб'єкти і об'єкти політики

Відповідно виокремлюються три типи суб'єктів політики. Перший тип називають паройкіальним (від грецьк. «пара» — навколо та «ойкос» — дім, господарство). Цей тип суб'єктів політики живе безпосередньо інтересами найближчого оточення. У його представників украй обмежене або взагалі відсутнє усвідомлення політичної системи як чіткого та спеціалізованого утворення.

 Другий тип — це  суб'єкт-підданий, для якого характерним  є свідоме виконання наказу, обов'язку. Представники цього типу можуть  усвідомлювати значення багатьох управлінських ролей, проте не володіють конкретним знанням того, як вони можуть впливати на політичну систему.

 Нарешті, третій тип  політичних суб'єктів — це  учасник, або партисипант (від франц. participant — учасник). Це найактивніший і найсвідоміший суб'єкт політики, що формує низку спеціальних ставлень до політичних інститутів, а також до тих ролей, які він здатен у них відігравати[3, 304].

У російській та українській  політологічній літературі набула поширення  класифікація суб'єктів політики за характером і місцем, яке вони посідають  у суспільній структурі. За цією ознакою  виокремлюються три групи суб'єктів  політики: соціальні, інституціональні та функціональні.

Соціальними суб'єктами політики є індивіди й різноманітні соціальні  спільності. Існує п'ять основних груп таких спільностей: соціально-класові, етнічні, демографічні, професійні, територіальні. Головною їх особливістю є те, що вони сформувалися в процесі історичного  розвитку об'єктивно, тобто незалежно  від свідомості та волі людей.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Розділ 4. Еліта, її роль в суспільстві

 

У XX ст. у політичній науці  гостро постала проблема груп, які  керують. У межах їх вивчення з'явилися  такі теорії: теорія еліт, біля витоків  якої стояли видатні політологи В. Парето й Г. Моска, а також теорія бюрократії, яку вперше всебічно проаналізував М. Вебер. Еліта і бюрократія — дві основні соціальні групи, які концентрують у своїх руках владу і виступають суб'єктами політики. Джерело їхньої сили і впливу полягає в тому, що вони певною мірою є стійкими і стабільними групами.

 Виділяють різні типи  еліт. За змістом діяльності й  функцій виокремлюють такі види  еліт: адміністративна (об'єднує  вищих державних чиновників), партійна, військова, ідеологічна та ін.

 Правляча еліта як  суб'єкт політики — це та  частина еліти, яка прийшла  до державного владарювання шляхом  виборів. Співвідношення між правлячою  елітою і адміністративною в різних країнах різне.

 Крім того, є еліти  закриті і відкриті. Еліта закритого  типу неохоче допускає у свої  ряди нових членів, утверджує  жорсткі критерії відбору. І  хоча вона може проіснувати  досить значний час, згодом  все ж втрачає політичну підтримку  і вироджується. Еліта відкритого  типу інтенсивно оновлюється,  вміло пристосовується до політичної системи.

 При всій згуртованості  й цілісності еліти всередині  неї точиться постійна боротьба  за розподіл влади між окремими  групами. Для еліти характерні  конкуренція тенденцій, що персоніфікуються  в окремих керівниках та їхньому  оточенні, наприклад, між "радикалами" і "консерваторами", "шуліками" і "голубами", "хрестоносцями"  і "прагматиками", між представниками  різних поколінь, кланів і корпоративних  груп. Як суб'єкт політики еліта  виконує такі функції: приймає  рішення з найважливіших питань, визначає цілі, орієнтири і пріоритети  в політиці, виробляє стратегію  і тактику, створює ідеологічні  концепції, що обслуговують її політичний курс, консолідує навколо себе політичні сили, керує політичними структурами й організаціями.

 Посередником між елітою  і суспільством виступає така  соціальна група, як бюрократія. Бюрократія має подвійну природу,  що яскраво виражено у двох  найбільш відомих концепціях  бюрократії. Так, згідно з теорією  М. Вебера, бюрократія втілює найбільш  ефективні і раціональні способи  управління. Вона компетентна, кваліфікована,  побудована на принципі ієрархії, має чітко визначені права  й обов'язки, а отже, найбільш дисциплінована  і законослухняна, одержує фіксовану  платню і не володіє тими  ресурсами, якими розпоряджається,  що сприяє зменшенню корупції[4].

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ВИСНОВОК

 

Отже, суб'єкти політики активні  за своєю природою. Рушійною силою  такої активності, цілеспрямованої  політичної діяльності є наявність  політичного (у сукупності й у  залежності з іншими) інтересу. Обсяг  активності, обумовлений спроможністю суб'єкту, впливати на поводження людей (взаємодіяти з іншими суб'єктами політики), підкоряти політичні дії  розробленим цілям, викликати зміни  в політичному середовищі. Суб’єктність у політиці визначається залежністю між об'єктивними можливостями діяти, які обмежуються структурою політичних сил і досягнутим рівнем зрілості суб'єкта, зрілістю політичного середовища і т.п. і суб'єктивними можливостями (знаннями, уміннями діяти, послідовністю  діяльності, мотивацією, емоційним  станом, волею і т.п.).

 Різні суб'єкти політики мають неоднакові динамічні якості. Одні з них є консервативними, змінюються вкрай повільно й неохоче, наприклад нація, церква, держава, партія. Інші, навпаки, схильні до гнучкого реагування на ситуації і наділені підвищеним динамізмом — індивіди, виборці, масові рухи популістського характеру тощо.

Суб'єктом політики є кожний соціум, здатний творити політику. Суб'єкти політики мають свої особливі функції, дії яких регулюються правовими відношеннями і нормами.

Суб'єкти політики також  визначають, хто є головною дійовою  особою, хто другорядною, а хто  й масою, натовпом, пасивним об'єктом  маніпулювання.

З'ясовано, що об'єкти політики — явища політичної сфери в їх різноманітних проявах і зв'язках з усім громадянським суспільством. На них спрямована діяльність суб'єктів політики. Об'єкт політики дає уявлення всього того, на що суб'єкт політики спрямовує свою перетворюючу або руйнівну політичну діяльність.

 

СПАСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

 

1. Політологія: підручник / Ю.М.Розенфельд, Л.М.Герасіна, Н.П.Осипова, М.І.Панов, О.М.Сахань, О.В.Ставицька - Харків, Право, 2001.
2. Політологія (теорія та історія політичної науки) / Шляхтун П.П. К.: Либідь, 2002.- 576-582 c.
3. Політологія: Підручник / І.С. Дзюбко, К.М. Левківський, В.П. Андрущенко та ін.; За заг. ред. І.С. Дзюбка, К.М. Левківського. – К.: Вища шк , 1998. – 304-310 с.
4. Лукашевич М. П., Туленков М. В. Спеціальні та галузеві соціологічні теорії. — К, 1999.
5. Мандибура В. Соціальна політика держави та її структурні складові // Україна: аспекти праці. — 2000. — № 7.