Цілі і задачі соціальної психології

Соціально-психологічні явища  — феномени, що виникають у результаті взаємодії суб’єктів комунікативного  процесу (окремих індивідів і  спільностей) у певних умовах, відтворюють  соціально-психологічну реальність, спонукають і регулюють поведінку людей, сприяють організації різних форм діяльності та спілкування, здійснюють обмін інформацією і переживаннями.

Основними соціально-психологічними явищами є: спільність, спосіб життя, стереотип, спілкування, конфлікт, настрій  тощо. Виникають і поширюються  вони внаслідок дії навмисно створюваних (чутки, різноманітні об’єднання тощо) і тих, що виникли й розвинулися стихійно (мода та ін.) механізмів. Універсальними механізмами соціально-психологічних явищ є наслідування, навіювання, зараження, переконання тощо. Соціально-психологічні явища класифікують за змістом (нормальні й деформовані), ступенем стійкості (динамічні — наприклад, різні види спілкування; динаміко-статичні — наприклад, настрої; статичні — наприклад, традиції, звичаї) та ін.

Об’єктом соціально-психологічного відображення є не все довкілля, а тільки те, що пов’язане із взаємодією людей, їх спільною діяльністю. Отже, соціально-психологічне відображення зумовлене появою якісно нового утворення — групового  суб’єкта діяльності (соціальної групи, спільності та ін.), що суттєво змінює характер регуляції між людьми, бо взаємодія між ними, їх спільна діяльність неможливі лише на основі інтерсуб’єктивних відносин. У результаті суб’єктивного відображення об’єктивної реальності виникає соціальна поведінка людей, яка завжди потребує координації, розподілу функцій, контролю, тобто повинна функціонувати на основі певних суспільно (спільно) вироблених норм. Соціальне як дія на підставі норм і цінностей реалізується через почуття, переживання, уявлення конкретних людей. Соціально-психологічне відображення є соціальним за змістом і психічним за формою та способом регуляції.

Отже, для уточнення предмета соціальної психології та її місця  в системі наукового знання принципове значення має з’ясування співвідношення соціального та індивідуального, оскільки їх інтеграція і виявлення нової  реальності є визначальною у розвитку соціальної психології як самостійної галузі знання (таблиця 3).

Таблиця 1.3 Предметна сутність соціальної психології

Предмет соціальної психології — вивчення закономірностей і  механізмів виникнення, функціонування і вияву реальності, яка формується у процесі суб’єктивного відображення людиною об’єктивних соціальних відносин і соціальних спільностей.

Це визначення охоплює  найважливіші сутнісні ознаки соціальної психології:

— особистісні механізми  регуляції соціального процесу;

— ціннісне ставлення індивіда до соціального, що дає змогу соціальній психології пояснити поведінку людини в соціальному середовищі, конкретній групі; як її поведінка, що виникла в  результаті суб’єктивного відтворення  індивідом об’єктивного світу, діяльність впливають на функціонування соціальної спільності, яким є індивідуальний внесок кожної людини у функціонування групи;

— соціально-психологічні чинники, які визначають розвиток активності особистості та групи;

— соціальні спільності, масові явища, які впливають на людину та її поведінку.

Отже, сучасне розуміння  предмета соціальної психології не обмежується  дослідженням традиційних сфер, а  розкриває механізми взаємин  на рівні «група — суспільство», «індивід — суспільство». Це свідчить, що предмет соціальної психології охоплює  дедалі ширшу соціально-психологічну реальність, пов’язану із масовою  свідомістю і масовою поведінкою людей.

Завдання соціальної психології. Розвиваючись у єдності теоретичних  і практичних аспектів, соціальна  психологія постійно поглиблює і  розширює свій предмет, паралельно розв’язуючи  конкретні соціально-психологічні проблеми, тим самим виконуючи  різноманітні теоретичні і прикладні  завдання:

— розв’язання загальних  наукових проблем, пов’язаних із формуванням  знань про соціально-психологічну реальність, поясненням процесу суб’єктивного  відображення об’єктивної дійсності, розробленням соціально-психологічних  концепцій про взаємодію між  людьми та соціальними спільностями, методологію, методи, способи соціально-психологічних  досліджень (соціально-психологічні прояви особистості, сфера спілкування, міжособистісних стосунків та групових процесів, соціально-психологічні явища у макросередовищі та ін.);

— вивчення проблем, пов’язаних зі змінами соціально-психологічної  реальності, аналізом шляхів і засобів  упливу на механізми її становлення, розвитку та функціонування;

— теоретичне осмислення місця  і ролі людини, що розвивається, у  суспільстві, яке також змінюється; виявлення конкретних соціально-психологічних  характеристик особистості, найпоширеніших її соціально-психологічних типів, комунікативних програм поведінки;

• дослідження відносин і спілкування, у тому числі в екстремальних і конфліктних умовах, а також у зв’язку з утвердженням у соціумі нової системи цінностей і форм власності;
• вироблення теоретичних основ соціально-психологічної діагностики, консультування та надання допомоги.

Які б завдання не розв’язувала соціальна психологія, вона повинна  коректно ставитися як до набутків вітчизняної науки і практики, так і до теоретичних та прикладних надбань зарубіжних учених.

1.3 Становлення і розвиток вітчизняної соціальної психології

Тривалий час вітчизняна соціальна психологія розвивалася  як складова науки спершу колишньої  Російської імперії, пізніше — Радянського  Союзу, зазнаючи відповідних політичних та ідеологічних впливів. Самодостатній  її розвиток помітний з останнього десятиліття XX ст. В зародженні та розвитку цієї науки виокремлюють такі етапи:

• зародження соціально-психологічних ідей у суспільних та природничих науках;
• соціальної психології від філософії, психології та соціології і перетворення її на самостійну галузь знання (кінець XIX ст. — початок 30-х років XX ст.);
• стагнація соціальної психології (друга половина 30-х — 50-ті роки XX ст.);

• відродження соціальної психології та її розвиток на основі соціалістичної орієнтації (друга половина 50-х — кінець 90-х років XX ст.);
• розвиток сучасної вітчизняної соціальної психології на основі нової соціально-економічної парадигми.

Зародження соціально-психологічних  ідей у суспільних та природничих науках.

Йому передував період зародження соціально-психологічної  проблематики у надрах суспільних і  природничих наук. Наукові напрацювання філософів, політичних і громадських  діячів збагатили соціальну психологію.

Відмежування соціальної психології від філософії, психології та соціології і перетворення її на самостійну галузь знання.

У 20-ті — 30-ті роки XX ст. пошук  вітчизняною соціальною психологією  власного шляху відбувався як у дискусіях  з основними школами зарубіжної науки, так і в процесі засвоєння  та застосування марксистських ідей. Хоч авторами публікацій у 20-ті роки були представники різних наук (психологи  В. Артемов, Б. Бєляєв, невропатолог і  психіатр В. Бехтєрев, психолог і філософ Г. Челпанов, юрист М. Рейснер, філолог Л. Войтоловський та ін.), домінували соціологічний і психологічний підходи до явищ соціальної психології.

Дискусія про відношення марксизму і психології, що тривала  тоді, торкалася і соціальної психології, зокрема її предмета, теоретичних  і методологічних основ, співвідношення індивідуальної і соціальної психології, соціології і соціальної психології. Особливо активним у цій дискусії був Г. Челпанов, який обстоював необхідність існування соціальної психології поряд із психологією індивідуальною, експериментальною. За його твердженнями, соціальна психологія має вивчати суспільно-детерміновані психічні явища, тісно пов'язуючись із теорією марксизму, що необов'язково для емпіричної психології, оскільки її він вважав природничонауковою. Формально така позиція засвідчувала визнання соціальної психології як самостійної науки. Багато дослідників, виступаючи за цілковиту перебудову системи психологічного знання, заперечували Г. Челпанову. Наприклад, В. Бехтєрев висунув ідею "колективної рефлексології", включивши до її предмета поведінку колективів, поведінку особистості в колективі, умови виникнення соціальних об'єднань, особливості їх діяльності, стосунки індивідів у них. Усі проблеми колективів він тлумачив як співвідношення зовнішніх впливів із руховими та міміко-соматичними реакціями індивідів. Соціально-психологічний підхід забезпечувався при цьому об'єднанням принципів рефлексології (механізми об'єднання людей у колективи) і соціології (особливості колективів та їх відносини із суспільством). На цій підставі предметом колективної рефлексології було проголошено вивчення виникнення, розвитку і діяльності зібрань, що діють як ціле завдяки взаємному спілкуванню індивідів, які до них належать.

Учасники дискусії переважно  орієнтувалися на марксистську методологію  дослідження суспільних явищ. Однак  механічне поєднання положень марксизму  з панівними на той час у  психології теоріями не відповідало  завданням розвитку соціальної психології. Тому результати дискусії для соціальної психології виявилися досить драматичними. Суб'єктивне бажання створити марксистську соціальну психологію не було реалізованим з багатьох причин, передусім через  нечітке розуміння її предмета. Загалом  соціальну психологію у 20-ті роки характеризувала  практична спрямованість. Тому цей  період у її розвитку вважають експериментальним.

Психологія того часу виявляла різні способи наблизитися до соціально-психологічної проблематики. Йдеться, передусім, про психотехніку, в межах якої інтенсивно розроблялися соціально-психологічні аспекти управління, проблеми професійної придатності, стомлюваності, аварійності, травматизму, гуманізації техніки у системі "людина — машина". Соціально-психологічні дослідження психології праці торкалися проблем керівництва трудовими колективами, змагання, конфлікту, безробіття.

Становлення на початку XX ст. наукової організації праці, розв'язання проблем підготовки кваліфікованих керівників, вивчення психологічних  аспектів соціальної поведінки та взаємин  у спільній діяльності, пошук шляхів її оптимізації сприяли поширенню  соціально-психологічних досліджень в організованій спільноті. Розвиток цьому процесу дала Перша всеросійська ініціативна конференція з наукової організації праці й виробництва, яка була присвячена проблемам організації  праці, фізіології і психології праці, ставлення до концепції наукового управління Ф. Тейлора тощо.

У той час відомий учений Олександр Богданов (1873— 1928) розробив Концепцію загальної організаційної науки (тектології), покликаної розв'язувати завдання триєдиної організації — людей, ідей та речей. Соціально-психологічні аспекти наукового управління відобразилися в діяльності теоретика і практика менеджменту, директора Центрального інституту праці Олексія Гастєва (1882—1941). Значний інтерес виявляли до них учені Всеукраїнського інституту праці (м. Харків) на чолі з професором Федором Дунаєвським, який відомий і як автор концепції "адміністративної місткості", здатності безпосередньо керувати певною кількістю людей. На його думку, якість керівництва залежить від обдарованості керівника, його характерологічних рис. Для забезпечення її оптимального рівня необхідні ретельний добір, ефективна підготовка персоналу, раціональні методи планування і стимулювання праці.

Представник концепції людських відносин Микола Вітке вважав, що в системі управління потрібно дбати про раціоналізацію трудового процесу, що здійснюється окремою людиною у взаємодії з речовими чинниками виробництва, і раціоналізацію взаємодії людини з людиною. Він також зазначав, що розвиток виробництва вимагає вдосконалення системи управління. Вітке чітко виокремлював управління людьми і речами, акцентуючи на управлінні людьми як учасниками єдиного трудового процесу. Суттєвим доробком його школи є рекомендації щодо стилів керівництва, етики взаємин керівників з підлеглими, логіки дій керівників.

На 30-ті роки XX ст. припадає пік  розвитку соціально-психологічних  досліджень у прикладних галузях, особливо в педології (сукупність концепцій  про розвиток дитини) і психотехніці. Активно, зокрема, проводилися дослідження  з проблем взаємин колективу  й особистості, чинників формування і функціонування дитячих колективів, психологічних проблем безпритульності  та ін. Особливий внесок у розвиток прикладних аспектів соціальної психології зробив видатний педагог Антон Макаренко (1888—1989), вчення якого про колектив, стадії його розвитку, формування взаємин, типологію конфліктів, шляхи їх розв'язання дотепер не втратило своєї актуальності. Його педагогічна праця полягала у перевихованні неповнолітніх  правопорушників. Це стало основою  для розробки теорії і методики виховання  в колективі. Головну його мету Макаренко  вбачав у формуванні колективіста, проголошуючи пріоритет колективу  над особистістю. Погляди педагога відповідали тогочасній ідеології, відповідно впливаючи на педагогіку і соціальну психологію.

Стагнація соціальної психології.

Розвиток соціальної психології майже припинився наприкінці 30-х  років XX ст. Це було спричинено ізоляцією  вітчизняної науки від західної, посиленням ідеологічного контролю над наукою, забороною рефлексології, педології, психотехніки. Крім того, у 30-ті роки панувала думка, що всі психічні явища (від відчуттів до характеру) за своєю суттю є соціальними, тому спеціальна наука — соціальна  психологія — не потрібна, її проблеми можуть бути розв'язані у річищі загальної психології. Вважалося  також, що соціальна психологія і  деякі інші науки (кібернетика, генетика), які інтенсивно розвивалися на Заході, за своїми методологічними принципами не відповідають завданням існуючої системи. Така точка зору існувала до кінця 50-х років. У цей період були помітні намагання обґрунтувати непотрібність соціальної психології (оскільки всі психічні явища соціально детерміновані), немає необхідності виокремлювати соціально-психологічні феномени та науку, яка їх вивчає, що зумовлювало незатребуваність результатів соціально-психологічних досліджень. Огульній критиці піддавалася тоді західна соціальна психологія. Усе це супроводжувалося загальним ідеологічним тиском на науку.