Цілі і задачі соціальної психології

Однак повного припинення соціально-психологічних досліджень не сталося. Попри перерву в самостійному існуванні соціальної психології, розроблення  соціально-психологічної проблематики тривало у межах інших наук, зокрема загальної, педагогічної психології та психології праці. Так, Лев Виготський (1896—1934), почавши з ідеї про історичне  походження вищих психічних функцій, дійшов висновку про культурно-історичну  детермінацію їх розвитку. Цю ідею інтерпретували його гіпотези про опосередкований  характер психічних функцій та про  походження внутрішніх психічних процесів із діяльності. Культурно-історичну  теорію розробляв і Олексій Леонтьєв (1903—1979), який працював тоді у Всеукраїнській психоневрологічній академії (м. Харків). О. Леонтьєв обґрунтував загальнопсихологічну концепцію діяльності, яка стимулювала численні дослідження в різних галузях психології. З прийняттям Постанови ЦК ВКП(б) 1936 р. "О педологических извращениях в системе наркомпросов" було заборонено педологію, постраждали психотехніка і соціальна психологія, було припинено різноманітні психологічні дослідження у Всеукраїнській психоневрологічній академії, яка невдовзі перестала бути центром експериментальних досліджень. Однак проводити експерименти продовжували в Київському університеті, Українському науково-дослідному інституті педагогіки та Харківському педагогічному інституті.

Предметом спеціальних досліджень були різноманітні аспекти соціальної психології колективу. Ці розвідки стосувалися: особливостей дитячого колективу та шляхів його формування; соціально-психологічних механізмів, які зумовлюють процес виховання особистості в колективі (наслідування, змагання, особистий приклад); соціально значущих рис особистості дитини та їх вироблення в колективі; впливу взаємин у сім'ї на розвиток особистості дитини; процесу формування особистості у виробничому колективі (цех, бригада, дільниця). Дослідження базувалися передусім на вченні Макаренка про колектив і позитивно позначилися на розвитку дитячої та педагогічної психології. Сформульоване Макаренком визначення колективу стало базовим в освоєнні соціально-психологічної проблематики протягом наступних десятиліть. Проте обмеженість методичного апарату (бесіди, спостереження, аналіз документів) не могли забезпечити ефективного дослідження власне соціально-психологічних проблем.

Певної системи набували дослідження промислової проблематики в соціальній психології, зокрема  психології виробничих бригад, колективної  стаханівської праці, розвитку індивідуального  і колективного трудового змагання. Об'єктами досліджень були проблеми ініціативності, впливу оцінок учасників групи на розвиток творчості, на продуктивність праці. У процесі вивчення питань, що стосувалися підвищення продуктивності праці, психологічної і фізіологічної  основ трудової діяльності, використовували  методичні прийоми, властиві соціальній психології (тестування, анкетні опитування та ін.). Це ще раз підтверджує, що абсолютної "перерви" у розвитку вітчизняної  соціальної психології не було.

Відродження соціальної психології та її розвиток на основі соціалістичної орієнтації.

Наприкінці 50-х років XX ст. постало питання про відродження  соціальної психології, що було зумовлено  практичними потребами суспільства, пом'якшенням суспільно-політичного  клімату в країні. Розпочався цей  процес дискусією про предмет  соціальної психології, її місце в  системі наукового знання, про  методи дослідження, практичний потенціал, основні напрями розвитку та актуальні завдання. Послаблення ідеологічного контролю та адміністрування в науці сприяли реабілітації соціальної психології, яку перед тим таврували як буржуазну науку. її було визнано самостійною галуззю наукових досліджень і навчальною дисципліною.

Відродження соціальної психології завершилося у другій половині 70-х  років XX ст. В Україні було створено різноманітні центри соціально-психологічних  студій: кафедру соціальної та педагогічної психології в Київському державному університеті імені Т. Шевченка, відділи  соціальної психології в Науково-дослідному інституті філософії АН України  та Науково-дослідному інституті психології АПН України, відповідні кафедри  у вузах Харкова, Одеси, інших міст.

Сучасний розвиток вітчизняної  соціальної психології характеризується уточненням та конкретизацією предмета і об'єктів соціальної психології, активною підготовкою спеціалістів, публікацією наукових праць і  навчальних видань, організацією конференцій, кристалізацією соціально-психологічної  проблематики, відкриттям спеціальних  наукових закладів, лабораторій і  кафедр (наприклад, Інститут соціальної та політичної психології АПН України, кафедра соціальної психології в  Прикарпатському університеті імені  Василя Стефаника та ін.). Учені, що спеціалізуються  у царині соціальної психології, досліджують  різноманітні методологічні, теоретичні, прикладні проблеми, що стосуються взаємодії, спілкування людей у  різних соціальних спільнотах, регуляції  поведінки індивіда у соціальних групах, механізмів їх взаємин, взаємовпливу тощо.

Предметом наукового пошуку є особливості поведінки людей  на етапі соціально-економічної, політичної трансформації суспільства. Пожвавилися  дослідження в галузі історії  соціальної психології, комунікативного  потенціалу особистості, міжгрупової взаємодії, лідерства і керівництва, психології спілкування, соціальної психології управління, соціальної психології організацій, масової комунікації, масових явищ, соціально-психологічного тренінгу, соціально-психологічного прогнозування. Динамічними стали міжнародні зв'язки вітчизняних соціальних психологів.

Набувають неабиякої актуальності соціально-психологічні дослідження  проблем, пов'язаних з переорієнтацією  мислення особистості, формуванням  у нових умовах навичок взаємодії  індивіда із соціумом, що постійно змінюється, самоактуалізацією особистості, запобіганням невдачам, стресам, хвилюванням в екстремальних умовах, розв'язанням конфліктів тощо. Не може вона бути осторонь процесу переходу на всіх рівнях взаємодії (міжособистісних, міжнаціональних, міждержавних) від домінанти конфронтації до домінанти діалогу, від пріоритету сили до пріоритету переконання.

Потребують відповідного осмислення реальність, пов'язана з  поняттями "моральний", "духовний", такі соціально-психологічні феномени, як совість, довіра, заздрість та ін. Результатом цього може стати  нова теорія соціальної психології, яка  охоплюватиме не якесь одне з відносин системи "індивід — група —  суспільство", а всю систему. Відповідно, активізується вивчення взаємин "суспільство  — індивід", "група — суспільство", про що свідчить зростання кількості  досліджень у галузі прав людини, різноманітних  меншин, етики управління і бізнесу (взаємини "підприємці — суспільство", "керівник — організація"), взаємної відповідальності суспільства і  особистості, суспільства та різних соціальних груп, спільностей, соціальної психології релігії.

Предметом вивчення соціальної психології стануть великі соціальні  групи (етнічні, релігійні та ін.), кроскультурні, порівняльні проблеми. Вітчизняна соціальна психологія має глибше збагнути надбання світової соціальної психології. Йдеться про дослідження таких соціально-психологічних феноменів, як соціальна ситуація, соціальний стереотип, соціальний конфлікт, соціальна справедливість, соціальний ритуал. Неабияке значення має вивчення резервних можливостей міждисциплінарних зв'язків соціальної психології.

РОЗДІЛ 2

МЕТОДОЛОГІЯ І  МЕТОДИ СОЦІАЛЬНОЇ ПСИХОЛОГІЇ

Терміном "методологія" сучасне наукове знання позначає рівні наукового підходу:

• загальна методологія (загальний філософський підхід і спосіб пізнання явищ дійсності);
• спеціальна методологія (сукупність методологічних принципів, які застосовуються в конкретній галузі знання);
• сукупність конкретних методів і методичних прийомів.

Соціально-психологічне дослідження, послуговуючись як загальною, так і  спеціальною методологією, повинно  дотримуватися таких принципів  — загальних вихідних положень, котрі обумовлюють взаємодію  дослідника із соціально-психологічними реаліями світу:

• принцип історизму. Забезпечує вивчення соціально-психологічної реальності з точки зору її виникнення, етапів і механізмів розвитку, становлення та формування, сучасного і майбутнього станів;
• принцип об'єктивності. Означає вивчення об'єктивних закономірностей розвитку соціально-психологічних явищ у сукупності фактів і подій — суперечливих, багатогранних, позитивних, негативних, типових, нетипових; забезпечує взаємозв'язок об'єктивного та суб'єктивного;
• принцип системності. Передбачає виокремлення певної системної властивості, яка об'єднує елементи системи в єдине ціле, систему зв'язків, структуру, враховуючи при цьому зв'язки і відносини із середовищем. Застосування в соціальній психології цього принципу передбачає такий підхід до соціально-психологічних проявів особистості, сфери спілкування та групових процесів, за якого окремі елементи предмета пізнання і дослідження розглядаються як такі, що взаємодіють, взаємозумовлюються, взаємопов'язані, тобто є елементами єдиного цілого;
• принцип розвитку. Налаштовує на дослідження соціально-психологічних явищ в їх становленні та формуванні. Його застосування має особливе значення під час прогнозування механізмів, моделювання структури соціально-психологічної реальності, шляхів оптимізації міжособистісних стосунків, при вивченні соціокультурної, етнопсихологічної програми поведінки індивідів у групі, складових комунікативного потенціалу особистості;
• принцип гуманізму. Є етичним аспектом соціально-психологічного відображення, визнає і характеризує людину, групового суб'єкта діяльності в сфері спілкування та групових процесів як найвищу цінність;
• принцип активності і творчої діяльності. Вказує на активний взаємозв'язок людей у процесі спільної діяльності, обумовлений актом виявлення творчої діяльності кожного;
• принцип зворотного зв'язку у сфері взаємодії та групових процесів. Означає, що соціально-нормативна регуляція може існувати лише тоді, коли партнери отримуватимуть інформацію про ефект міжособистісних відносин, тобто коли відбувається оцінка дій та вчинків співрозмовників.

Ці принципи ґрунтуються  на розумінні природи соціально-психологічного відображення як явища соціального  за змістом і психічного за формою та способом регуляції.

Конкретні методи (метод  дослідження — спосіб, шлях одержання  необхідної інформації про соціально-психологічну реальність) в соціальній психології спрямовані на вивчення соціально-психологічних  проявів особистості у міжособистісних  відносинах, групових процесах та ін. Сукупність наукових методів збирання, оброблення й аналізу соціально-психологічних  фактів дає змогу реалізувати  цілі та завдання соціально-психологічного дослідження. Основними джерелами інформації про соціально-психологічні явища є параметри реальних вчинків і поведінки особистості й групи, особливості індивідуальної та групової свідомості, характеристики продуктів матеріальної і духовної діяльності учасників комунікативного процесу, ситуації соціальної взаємодії та ін. Отримана у процесі дослідження соціально-психологічна інформація повинна бути якісною, тобто відповідати вимогам надійності (стабільність результатів при повторних експериментах різних дослідників), обґрунтованості (придатність методу досліджувати саме ті якості об'єкта, котрі вивчаються), точності (чутливість використаних методик до вимірювання досліджуваних якостей).

До головних методів соціально-психологічного дослідження належать: метод спостереження, метод опитування, метод тестування, метод групової оцінки особистості, метод експерименту, метод вивчення документів, метод соціометрії.

2.1 Метод спостереження

Спостереження в соціальній психології - метод збору інформації шляхом безпосереднього, цілеспрямованого й систематичного відчуття й реєстрації соціально-психологічних явищ (фактів поводження й діяльності) у природних  або лабораторних умовах.

Метод спостереження може використатися як один із центральних, самостійних методів дослідження. Класичні приклади - вивчення життя  бурлаків Н. Андерсона, роботи У. Уайта по вивченню життя емігрантів, робота В.Б. Ольшанського по дослідженню ціннісних орієнтації молодих робітників.

Метод спостереження здійснюється також з метою збору первинного матеріалу дослідження, а також  для контролю отриманих емпіричних даних.

Класифікація спостереження  виконується на різних підставах. Залежно  від ступеня стандартизації техніки  спостереження прийнято виділяти два  основні різновиди цього методу: стандартизоване й не стандартизоване спостереження.

Стандартизована техніка  припускає наявність розробленого списку ознак, які спостерігаються, визначення умов і ситуацій спостереження, інструкції для спостерігача, однакових  кодифікаторів для реєстрації спостережуваних  явищ. Збір даних при цьому припускає  наступну їхню обробку й аналіз за допомогою прийомів математичної статистики.

Найбільш відомими схемами  спостереження є методики ІPA, СИМЛОГ Р. Бейлза, схема спостереження за лідерством Л. Картера, фіксації невербального поводження П. Екмана.

Не стандартизована техніка  спостереження визначає лише загальність  напрямку спостереження, де результат  фіксують у вільній формі, безпосередньо  в момент сприйняття або по пам'яті. Дані цієї техніки звичайно представлені у вільній формі, можлива також  й їхня систематизація за допомогою  формальних процедур.

Залежно від ролі спостерігача в досліджуваній ситуації розрізняють  включене і не включене (просте) спостереження.

Включене спостереження  припускає взаємодія спостерігача з досліджуваною групою як повноправного  її члена. Дослідник імітує своє входження  в соціальне середовище, адаптується  до нього й спостерігає події  в ньому як би "зсередини".

Існують різні види включеного спостереження залежно від ступеня  інформованості членів досліджуваної  групи по цілях і завданнях дослідника. Не включене спостереження реєструє події "з боку", без взаємодії й установлення відносин з досліджуваною особою або групою.