Шпаргалки з "Психології"

49.„Я-образ”, „Я-концепція” як ядро особистості.

Дослідження „Я-образу” набуває особливого значення в психологічній науці, оскільки ця проблема прямо пов’язується з проблемою виховання особистості як суб’єкта власної життєдіяльності.

Особистісний  розвиток пов’язується з компетентністю у власному „Я”, в основі якого – здатність приймати оптимальні рішення стосовно себе на основі глибокого самопізнання, переживання інтегрованості. Глибинне пізнання сутності свого „Я” – процес творчий, його результатом є соціальна і психологічна зрілість, відповідальність, здатність продуктивно вирішувати непрості проблеми, долати, зокрема, кризи життєвого шляху

Я-концепція — динамічна система уявлень людини про саму себе, що включає усвідомлення своїх фізичних, інтелектуальних природних властивостей; самооцінку; суб'єктивне сприйняття, що впливає на власну особистість зовнішніх факторів.

 

Поняття я-концепції  виникло у 1950 році в руслі гуманістичної  психології (феноменалістичної), представники якої (А. Маслоу, К. Роджерс і іншими), на відміну від біхевіористів  і фрейдистів, прагнули до розгляду цілісного людського Я і його особистісного самовизначення мікросоціуму.

Значний вплив  на встановлення цього поняття здійснили  також такі вчені як: Ч. Кулі, Дж. Мід  і Е. Еріксон. Однак перші теоретичні розробки в області я-концепції  належать У. Дженсон, що розділив глобальне, особистісне Я (Self) на взаємодіюче Я-усвідомлююче (І) і Я-як об'єкт (Ме).

 

50.Самооцінка та рівень домагань.

Самооцінка - це усвідомлення власної ідентичності незалежно від зовнішніх впливів. Вона складається в процесі пізнання людиною себе. За змістом самооцінка розрізняється як завищена, занижена та адекватна, саме остання сприяє розвитку людини. Завищена або занижена утруднюють цей процес. Те, як людина оцінює себе - переживання гідності, самозадоволення, самоповага, або приниження, почуття неповноцінності частково залежить від її соціального статусу, але ще більш від оцінок, які вона отримує від значимих для неї осіб (Шибутані, 1969).

Самопізнання  пов'язано із самоаналізом і самокритичністю, що дають можливість кожному глибше пізнати себе самого усвідомити духовне зростання, а також стимулювати свій розвиток. Вищий рівень саморозвитку людини включає вибір цінностей, моральних норм, образу життя, професії.

Самопізнання  виявляє потребу людини в самодостатності  і самоутвердженні. В особистісному і соціальному планах самоствердження має різні форми: на позитивному полюсі -подвиг як вищий вид соціально-ціннісного самоствердження, на негативному - правопорушення як форма асоціального вчинку. Особливо важливо самоутвердження в молоді роки -в навчанні, роботі, взаєминах між людьми. Воно асоціюється в першу чергу з самостійністю, самовідповідальністю, самоініціативою, самодостатністю.

Самосвідомість  розвивається, змінюється, збагачується протягом життя людини. У кожного  є природна схильність до самовдосконалення, яка на певному етапі розвитку особистості та впливу суспільства виступає як усвідомлення прагнення до творчого саморозвитку, самореалізації. Самовдосконалення і самовияв людини є процес постійного розвитку, сходження (С. Л. Рубінштейн).

Високий рівень самосвідомості веде до саморозвитку і самовиховання.

 

51.Розвиток особистості, його ознаки, фактори, умови та напрямки.

 

Розвиток особистості — це складний процес, в якому рівні розвит-ку постійно змінюються. Розвиток пізнавальних психічних процесів,емоцій і почуттів, волі, потреб, інтересів, ідеалів і переконань, свідомостіта самосвідомості, здібностей, темпераменту та характеру, вмінь, нави-чок і звичок перебуває у складній міжетапній взаємодії. Вищі рівні за-роджуються на попередніх етапах, але й особливості попередніх віко-вих етапів виявляються на наступних етапах.

Умови розвитку : Орієнтування - підструктура особистості, що забезпечує урахування індивідом умов життєдіяльності, необхідних, на його думку, для успішного досягнення мети.

Самоактуалізація - здатність переходити із стану можливостей до стану  діяльності.  Самоконтроль - підструктура особистості, яка супроводжує хід  досягнення суб'єктивної мети, результати власних дій, самоактуалізації і  самореалізації..Свобода.

Особистість розвивається в анатомо  – біологічному, психічному і cоціальному напрямку.

Анатомо – біологічний напрямок включає в себе розвиток біологічних  систем організму – кістково –  м’язевої, дихальної, серцево –  судинної, кровоносної, та інших.

Під психічним напрямком розвитку ми розуміємо розвиток пам'яті, здатності  виконувати різні мислительні операції ( аналіз, синтез, узагальнення та інші ), швидкість проходження психічних  реакцій.

Під соціальним напрямком розвитку розуміємо соціалізацію людини, її взаємоз'вязки з колективом, суспільством, сім'єю.

Напрямки і фактори розвитку взаємопов'язані між собою: людина повинна розвиватися одночасово на всі боки (по можливості рівномірно) з врахуванням всіх факторів.

Фактор – це умова, причина будь – якого процесу. Розвиток має свої фактори , основну роль серед яких відіграють : біологічний (спадковість), середовище, діяльність, навчання, саморозвиток, активність особистості. Провідну роль сеерд цих всіх факторів відіграє виховання.

1. Біологічний – людина біологічна істота і належить до класу ссавців. По спадковості людині передаються :

• Загальнолюдські якості ( будова скелету, мозку, здатність до розвитку другої сигнальної системи, здатність  до прямоходіння);

• Індивідуальні якості (темперамент, морфологічні ознаки, особистсісний тип установки.).

2. Середовище – буває біологічне  і соціальне. Основною характеристикою  біологічного середовища є його  фізичні дані, що включають повітря,  воду, їжу, оточуючу природу. Тобто,  біологічне середовище включає  оптимальний рівень розвитку організму відповідно до кліматичних умов.

Соціальне средовище визначає формування особистості не само по собі, а в  залежності від того, як складаються  відношення цієї особистості з оточуючими її людьми. Взаємовідношення особистості  з середовищем характеризуються не впливом зовнішніх умов на особистість, а відношенням особистості до цих умов.

3. Діяльність - існує наступна класифікація  діяльності :ігрова, навчально –  пізнавальна, творча праця особистості,  художньо-естетична, спортивна.

4. Навчання – дозволяє розвивати  особистість в приватних і  державних школах.

5. Саморозвиток особистості.

6. Виховання – це провідний  фактор розвитку особистості.  Тому, що: - по – перше, він дає  змогу знівелювати всі негативні  впливи інших факторів; - по – друге, виховання, на відмінну від інших факторів цілеспрямоване, тому результати його передбачувальні.

 

52.Діяльність та її структура.

Діяльність-активна взаємодія людини з оточуючим середовищем, завдяки чому вона досягає свідомопоставлених цілей ,які виникли в наслідок прояву у неї певної потреби

складових діяльності:

1) «мотив —  діяльність»: без мотиву діяльності  не буває; немотивована діяльність  — це діяльність із суб'єктивно  й об'єктивно прихованим мотивом; 

2) «ціль —дія»:  людська діяльність не існує інакше, як у формі дій. Якщо з діяльності умовно вичленувати дії, то від діяльності взагалі нічого не залишиться;

3) «задана —операція»: задача — це локальна ціль; способи, якими вона здійснюється, називаються операціями;

4) «операція  — функціонально-фізіологічна система»: в процесі оволодіння людиною діями, знаряддями (засобами), операціями формуються специфічні функціональні системи — мозкові структурні новоутворення, в яких закришені зовнішні (рухові) й внутрішні (розумові, наприклад, логічні) операції.

 

53.Види і типи діяльності.

 

Діяльність-активна взаємодія людини з оточуючим середовищем, завдяки чому вона досягає свідомопоставлених цілей ,які виникли в наслідок прояву у неї певної потреби .

Види  діяльності: спілкування ( полягає в обміні інформацією між людьми) , гра (діяльність в умовних ситуаціях, що спрямовується на відтвор. і засвоєння сусп. досвіду ,за фіксованого в засобах і способах здійснення предметних дій) ,навчання (ставлять мету, визнач. принципи ,зміст , форми й методи навч, роботи )  ,праця (спрям. На освоєння й перетворення природних й соціальних сил з метою задовол.  потреб ,в результаті створ. матер. й духовні цінності).

Типи діяльності :  духовно-пізнавальна: дослідження теоретичні, прикладні, практичні перетворювальна : предметна :люди-природа ,матеріальні цінності ; соціальна :люди-люди, управління ,освіта, лікування ; ціннісно-орієнтаційна  або духовно-оцінна :пізнавання світу з позицій добра і зла ;споживча :матеріальне , духовне ;комунікативна ;художньо-творча : пізнання світу в художніх образах.        

 

 

54.Спільна діяльність. Становлення спільної діяльності в онтогенезі.

Міжособистісна  спільність передбачає взаємозв'язок з іншими людьми, а конкретним змістом  цього взаємозв'язку є співвідношення індивідуального вкладу кожного з учасників у спільну справу. Зазвичай виокремлюють три моделі спільної діяльності:

• спільно-індивідуальна (кожен учасник робить свою частку загальної справи незалежно від  інших);

• спільно-послідовна (загальне завдання виконується послідовно кожним);

• спиьно-взаемопов 'язана (має місце одночасна взаємодія кожного учасника з усіма іншими).

основні ознаки спільної діяльності:

• наявність  загальних цілей для учасників  взаємодії (спільна діяльність, як і  інша форма кооперації, породжується необхідністю досягнення таких цілей, котрі недоступні окремій людині або досяжні частково; спільна діяльність є доцільною в тому разі, коли заздалегідь ставляться усвідомлювані цілі);

• учасники спільної діяльності, окрім індивідуальних мотивів, повинні мати спонуку працювати разом, тобто слід сформувати загальну мотивацію для досягнення мети;

• необхідне  розділення єдиного процесу досягнення колективної мети на певні складові, тобто на окремі, але функціонально  пов'язані сукупності дій, операцій та їх розподіл між учасниками взаємодії;

• об'єднання (або  суміщення) індивідуальних діяльностей, яке розуміється як утворення  цілісності спільної діяльності і як сприяння виникненню взаємозв'язків  і взаємозалежи остей між учасниками цієї діяльності;

• погоджене, координоване виконання розподілених і об'єднаних індивідуальних діяльностей усіх учасників;

• необхідність в управлінні (включаючи самоуправління) — потреба, внутрішньо притаманна спільній діяльності;

• наявність  єдиного завершального результату, загального для учасників спільної діяльності;

• єдине просторово-часове функціонування учасників взаємодії.

55.Поняття та функції спілкування в життєдіяльності людини

 

Спілкування.- багатоплановий складний процес встановлення контактів між людьми в результаті якого здійснюється вплив однієї людини на іншу ,обмін інформацією ,вироблення загальної стратегії взаємодії ,сприйняття, розуміння іншої людини   У спілкуванні реалізується потреба однієї людини в іншій. У процесі спілкування виділ. 2 фактори (за Лірі):а)домінування\підлеглість,б)дружелюбність/агресивністі 

три основні  класи таких функцій: інформаційно-комунікативну, регулятивно-комунікативну та афективно-комунікативну.

Інформаційно-комунікативна  функція спілкування охоплює все, що має відношення до передачі та прийому інформації людиною. Йдеться не лише про готову інформацію, а також й про інформацію, яка створюється.

Регулятивно-комунікативна  функція спілкування забезпечує не лише пізнання, а й регуляцію поведінки суб'єктів спілкування. З цією функцією пов'язані і способи впливу людей одне на одного: переконання, навіювання, наслідування, зараження, тощо.

Афективно-комунікативна  функція спілкування відноситься до емоційної сфери особистості, визначає її ставлення до явищ навколишнього світу.

56.Сторони та види спілкування.

Спілкування не розглядається в одній системі координат. Це багатомірний процес. Відповідно, види спілкування описують це явище з різних сторін:

• залежно від  специфіки суб'єктів (особистість  чи група) виділяють міжособистісне, міжгрупове, міжсоціумне спілкування, а також спілкування між особистістю і групою;

• за кількісними  характеристиками суб'єктів спілкування  можна розрізнити: самоспілкування, міжособистісне спілкування та масові комунікації;

• за характером спілкування може бути опосередкованим  та безпосереднім, діалогічним та монологічним;

• за цільовою спрямованістю розрізняють: анонімне, рольове, неформальне спілкування.

Види:

Міжособистісні  стосунки та їх оптимізація.

Соціально-психологічна установка та соціальна перцепція.

Психологічний вплив на іншу людину в процесі взаємодії.

Соціальна група: поняття, класифікація, структура.

Статус і  роль людини в групі: поняття, види, взаємозв’язок.

Соціально-психологічні фактори ефективності спільної діяльності.

Самопочуття людини в групі, соціально-психологічна атмосфера та клімат.

Конфлікт: сутність, структура, класифікація.

 

57.Види конфліктів та шляхи їх розв’язання.

Для досить повної характеристики поведінки суб'єкта діяльності у конфліктній ситуації існує двомірна модель регулювання конфлікту, що має дві основні стратегії поведінки: кооперацію та наполегливість (настирливість).