Взаємозвязок між темпераментом та емпатією

Згідно з теорією В. Русалова, темперамент:

1. відображає формальний аспект діяльності і не залежить від її мети, значення, мотиву;
2. характеризує індивідуальну типову міру енергетичної напруги і ставлення до світу і себе;
3. універсальний і виявляється в усіх сферах життєдіяльності;
4. може проявлятися вже в дитинстві;
5. стійкий протягом тривалого періоду життя людини;
6. високо корелює з властивостями біологічних підсистем (нервової, гуморальної, тілесної та ін.);
7. передається спадково.

При створенні теорії темпераменту В. Русалов спирався на вчення П. Анохіна  про акцептор дії (функціональну  систему породження і кореляції  будь-якого поведінкового акту) і  дані нейропсихофізіології. Це дало змогу  трактувати темперамент як систему  формальних поведінкових вимірювань, що відображають фундаментальні особливості  різних блоків функціональної системи, як її розумів П. Анохін. [10, с.135].

Таким чином, можна сказати, що протягом всієї історії розвитку поглядів на темперамент, вони активно  розвивалися та вдосконалювалися, проте  єдиної думки  на визначення темпераменту не сформувалося.

До теперішнього часу основними  типами темпераменту вважаються ті ж  самі чотири,які були виділені античною наукою: сангвінічний, холеричний, флагметичний і меланхолійний.

Нагадаємо, що творцем вчення про темперамент вважається давньогрецький лікар Гіппократ (V ст. до н. е.). він стверджував, що люди розрізняються співвідношенням 4 основних «соків організму» - крові, флегми, жовтої жовчі та чорної жовчі, які входять до його складу. Виходячи з цього вчення, найзнаменитіший після Гіппократа лікар античності Клавдій Гален (II ст. до н. е.) розробив першу типологію темпераментів, яку він виклав у відомому трактаті «De temperamentum» (лат. Temperamentum – «правильна міра»). Згідно його вчення тип темпераменту залежить від переважання в організмі одного із соків. Ним були виділені темпераменти, які у наш час користуються широкою популярністю: сангвініка (від лат. sangius – «кров», флегматика (від грец. phlegma «флегма»), холерика (від грец. сhole – жовч), і меланхоліка (від грец. melas chole – «чорна жовч».[15, с. 379]

Холерик – це людина, нервова система якої визначається переважанням збудження над гальмуванням, внаслідок чого він реагує дуже швидко, часто необдумано, не встигає себе пригальмувати, стримати, проявляє нетерпимість, поривчастість, різкість рухів, запальність, нестриманість. Неурівноваженість його нервової системи передбачає циклічність у зміні його активності та бадьорості: захопившись якоюсь справою, він  пристрасно, з повною віддачею працює, але сил йому вистачає ненадовго, і, як тільки вони послаблюються, він допрацьовується до того, що йому все непосильне. З’являється роздратований стан, поганий настрій, упадок сил та в’ялість. Чергування позитивних циклів підйому настрою та енергійності з негативними циклами спаду, депресії обумовлюють нерівність поведінки та самопочуття, його підвищену можливість піддаватися появі невротичних зривів та конфліктів з людьми.

Сангвінік – людина із сильною, врівноваженою, рухливою нервовою системою, володіє швидкою реакцією, його вчинки обдуманні; життєрадісний, завдяки чому його характеризує висока боротьба з труднощами життя. Рухливість його нервової системи, обумовлює мінливість почуттів, прихильностей, інтересів, поглядів, високу пристосовуваність до нових умов. Це комунікабельна людина, легко зводиться з новими людьми і тому у нього широке коло знайомств, хоча він не відрізняється постійністю у спілкуванні. Він продуктивний діяч, але лише тоді, коли багато цікавих справ, тобто при постійному збудженні, в іншому випадку він стає нудним, в’ялим, відволікається. У стресових ситуаціях проявляє «реакцію лева», тобто активно, обдумано захищає себе, бореться за нормалізацію обстановки.

Флегматик – людина із сильною, врівноваженою, але інертною нервовою системою, внаслідок чого реагує повільно, не комунікабельний, емоції проявляються повільно (важко розсердити, розвеселити); дуже добре виконує роботу, добре бореться проти сильних і тривалих роздратувань, труднощів, проте не здатний швидко реагувати у несподіваних, нових ситуаціях. Добре запам’ятовує все засвоєне, не здатен відмовитися від вироблених навичок та стереотипів, не любить змінювати звички, розпорядок життя, друзів, важко і повільно пристосовується до нових умов. Настрій стабільний, рівний. При серйозних неприємностях флегматик залишається зовнішньо спокійним.

Меланхолік – людина зі слабкою нервовою системою, володіє підвищеною чутливістю навіть до слабких подразників, а сильний подразник вже може викликати «зрив», «ступор», розгубленість, «стрес кролика», тому у стресових ситуаціях (екзамен, змагання, небезпека) можуть погіршитися результати діяльності меланхоліка порівняно зі спокійною, звичною ситуацією підвищена чутливість призводить до швидкої втоми і погіршення робото здатності. Незначний привід може викликати образу, сльози. Настрій дуже мінливий, але зазвичай меланхолік намагається приховати, не проявляти зовнішньо свої почуття, не розказувати про свої переживання, хоча дуже схильний піддаватися переживанням, часто сумний, невпевнений у собі, тривожний, у нього можуть виникнути невротичні розлади. Однак, володіючи високою чуттєвістю нервової системи, меланхоліки часто мають виражені художні та інтелектуальні здібності. [18, с. 289]

Класичний тип темпераменту за Г. Айзенком складається зі співвідношення у людини проявів емоційної стійкості/нестійкості  та екстраверсії/інтроверсії.

Емоційна стійкість (стабільність) – риса, яка виражає збереження організованої поведінки, ситуативної  ціле направленості у звичайних  та стресових ситуаціях. Визначаються відсутністю великої напруги, хвилювання, схильності до лідерства, комунікабельності  та ін.. емоційна нестійкість – виражає  схильність до швидкої зміни настрою (лабільність), почуття провини та хвилювання, схвильованості, депресивних реакцій, розсіяності уваги та ін. (нейротизм), що й породжує нестійкість у стресових ситуаціях. Їй частіше властиві емоційність, непристосованість до середовища, імпульсивність, нерівність у контактах з людьми, мінливість інтересів, невпевненість у собі, інтроверсія.[5, с.156]

Е. Кречмер виділяв 3 типи темпераменту: шизотимік, іксотимік та циклотимік.

Шизотимік має астенічну  тіло будову, він замкнутий, схильний до коливань емоцій, впертий, мало піддається зміні установок і поглядів,  важко пристосовується до оточення. На відміну від нього іксотимік  має атлетичну тіло будову, спокійний, мало вражаюча людина зі стриманими жестами  та мімікою, з невисокою гнучкістю  роздумів, часто дріб’язковий. Пікнічну тілобудову має циклотимік, його емоції коливаються між радістю та печаллю, він легко контактує з людьми та реалістичний у поглядах.[15, с.381].

         У психології одержала певне визнання класифікація темпераментів, заснована на урахуванні таких психологічних особливостей, які позначають термінами екстраверсія та інтроверсія (ці поняття були введені в психологію швейцарським психіатром і психологом К. Юнгом).

Екстраверсія – фенотипічна  риса особистості, яка проявляється у комунікабельності, активності, оптимізмі, схильності до лідерства, безтурботності, імпульсивності та збудливості. Частіше  сприяє хорошій адаптації до соціального  оточення.

Інтроверсія – індивідуалізм, власна система оцінок сильніша зовнішніх  суджень, емоційність, частіше – соціальна неадекватність, неконтактність з людьми; виражена інтроверсія – фактор емоційної нестійкості.[5, с.156]

Екстраверти – люди, орієнтовані  на оточуючий світ, безпосередні, активні, відкриті в емоційних проявах, люблять  рух та ризик. Для них характерна імпульсивність поведінки, комунікабельність  та соціальна адаптованість. Зазвичай, це активні, шумні люди та «душа компанії», відмінні бізнесмени та організатори, володіють зовнішньою чарівністю, прямолінійні в судженнях. Як правило, орієнтуються на зовнішню оцінку, тому можуть добре  здавати екзамени, тягнутися до нових  вражень та відчуттів, оптимістичні, добре справляються з роботою, яка  потребує швидкого прийняття рішення.

Інтроверти – люди, для  яких найбільшим інтересом є власний  внутрішній світ, для них свої теорії та оцінки реальності важливіші, ніж  сама реальність. Вони схильні до роздумів, самоаналізу, некомунікабельні, замкнуті, відчувають труднощі до соціальної адаптації та часто соціально пасивні. Зазвичай, бувають більше чутливі до зовнішніх подразників, точніше розпізнають кольори, звуки, більш обережні, акуратні та педантичні, показують найкращі результати у школі, вузі, краще справляються з монотонною роботою. Начальники, які займають високі ранги, які не потребують постійного спілкування з людьми, частіше всього інтроверти. [5, с.157].

Як було сказано вище, К.-Г. Юнг  поділяв людей на типи: екстраверт та інтроверт. Проте він також, залежно  від розвиненості мислення, емоцій, відчуттів та інтуїції розрізнив  типи екстравертів та інтровертів: екстравертний розумовий, екстравертний емоційний, екстравертний сенсорний, екстравертний інтуїтивний; інтровертний мислительний, інтровертний емоційний, інтровертний сенсорний та інтровертний інтуїтивний.

Екстравертний розумовий тип властивий суб'єктам, які приймають важливі рішення розсудливо, створюють схеми об'єктивної реальності й керуються ними у своїй поведінці, вимагаючи того самого від інших. Якщо ці схеми (формули, за Юнгом) є результатом глибокого розуміння реальності, такі люди можуть бути реформаторами і новаторами. Проте що вужча схема, то більше шансів, що представник типу перетвориться на буркотуна, а в служінні ідеалу його не зупинять жодні етичні закони. Люди цього типу емоційно бідні, вони рідко співчувають іншим, не цінують дружби, їм чужі естетичні переживання.

Екстравертний емоційний тип схильний "правильно" емоційно оцінювати все те, що його оточує. Такі люди люблять партнерів, які відповідають певним критеріям (наприклад, посідають певне соціальне становище), їхні почуття завжди здаються нещирими, поведінка - вдаваною.

Екстравертний сенсорний тип властивий людям, які визначають цінність об'єктів за силою відчуття: що воно сильніше, то більша цінність об'єкта. Вони шукають насолоди і задоволення. Оточення сприймає їх як життєрадісних естетів, якщо їхні відчуття не надто домінують над рештою функцій, у протилежному разі вони стають неприємними у спілкуванні.

Екстравертний інтуїтивний тип чутливий до нового і незвичайного, легко і бурхливо захоплюється новим об'єктом, може заразити своїм ентузіазмом і надихнути інших, але щойно об'єкт прихильності перестає бути цікавим, без жалю забуває про нього і переключається на новий. Етичні засади його ніколи не турбують. Людей такого типу вважають легковажними авантюристами.

Інтровертний розумовий тип характеризується мисленням, яке не відтворює реальної дійсності, а доводить її неясний образ до зрозумілої і чітко сформульованої ідеї. Через це така людина схильна підлаштовувати факти під ідею або взагалі ігнорувати їх. Вона створює теорії задля теорій. На відміну від екстравертного розумового типу вона прагне не до розширення знань про світ, а до поглиблення їх.

Інтровертний емоційний тип виглядає зовні спокійним, навіть індиферентним. Його емоції часто непомітні, хоча всередині може все кипіти. Емоційну стриманість сприймають як прояв холодності.

Інтровертний сенсорний тип, на відміну від екстравертного сенсорного типу, орієнтується не на об'єкти, що викликають інтенсивні відчуття, а на інтенсивність відчуттів, спричинених об'єктами. Тому щойно відчуття виникає, об'єкт для такої людини втрачає цінність. Представники цього типу незрозумілі і непривабливі для оточення.

Інтровертний інтуїтивний тип породжує, за Юнгом, фантастів і художників, а при відхиленні від норми - містиків. Продукти їхньої творчості для оточення незрозумілі.

Ухил у бік негативних характеристик цих типів, очевидно, пов’язаний з тим, що джерелом створення типології був клінічний досвід її автора. [10, с.120].

2. Розвиток поглядів на визначення емпатії. Поняття емпатії. 

Емпатія – якість людини, її здатність проникати за допомогою почуттів у душевні переживання інших людей, співпереживати їм, розділяти їх переживання. [4, с.147]

Емпатія (грец. рathos – сильне та глибоке почуття, близьке до страждання, з префіксом «ете», що означає направленість всередину). Емпатія означає таке духовне єднання особистості, коли одна людина настільки проникається переживаннями іншого, що одночасно ототожнюється з ним, ніби розчиняється у ньому. Ця емоційна особливість людини грає велику роль у спілкуванні людей, у сприйнятті ними одне одного, встановленню взаєморозуміння між ними. Л. Н. Толстой вважав, наприклад, що краща людина живе своїми думками та чужими почуттями, а гірший – своїми почуттями та чужими думками. Посередині письменник розподіляв все різноманіття людських душ.

Треба відмітити, що виділення  емпатії у якості особливого психологічного феномену було тривалим, важким і до сьогоднішнього дня його розуміння не співпадає у різних вчених та різних психологічних школах. Першопочатково цей феномен обговорювався у рамках філософії, особливо – етики та естетики. Тому і позначався етичним поняттям «емпатія» (Сміт, 1895; Спенсер, 1876; Шопенгауер, 1896), або естетичним поняттям «вчуття» (Ліппс, 1907). А. Сміт розумів емпатію як можливість співпереживати іншому. Г. Спенсер визначав емпатію як можливість співпереживати людям, проявляти зацікавленість у їхній долі. Він виділяв два типи емпатії: інстинктивну (емоційне зараження та інтелектуальну (співпереживальну). Для А. Шопенгауера емпатія – це співпереживання до всіх істот, породжене усвідомленням спільності їх природи та походження. Для нього співпереживання є властивістю самого життя. У процесі співпереживання людина забуває про відмінності між собою та іншими.

Інший напрямок у вивченні емпатії розробляв Т. Липпс. Для нього вчуття – це специфічний вид пізнання істинності предмета чи об’єкта. Суб’єкт усвідомлює себе та свої переживання через вміст предмета чи об’єкта, проектуючи у нього своє «Я». Вчуття в іншу людину засноване на бажанні виявляти у ньому такі ж переживання, які є самого суб’єкта. Спостерігаючи за мімікою чужого обличчя, суб’єкт інстинктивно наслідує його, що викликає відповідну цій міміці емоцію. Таким чином, вчуття відбувається шляхом наслідування (імітація експресії іншої людини). Не можна не помітити сильний вплив на ці погляди Т. Липпса теорії У. Джемса – Г. Ланге про механізми походження емоцій. З. Фрейд (1925) припускав, що співучасть в емоційному стані іншого здійснюється за допомогою двох механізмів – зараження та наслідування.