Анализ интеграционных процессов в валютно-финансовой сфере

Комунікативна концепція інтеграції американського дослідника Карла Дойча побудована на принципі уподібнення. Це дало йому можливість припускати, що політичні та економічні процеси, зокрема, відносини між окремими державами, підпорядковуються ідентичним закономірностям, які були логічно виведені кібернетикою. К. Дойч визначив основний показник цих взаємовідносин – обсяг контактів, зв’язків і обміну між їх учасниками, на базі аналізу яких робить висновок: зростання обсягу зв’язків між учасниками призводить до зближення та об’єднання, а при певних умовах і до створення нової держави чи міждержавного об’єднання, а також виникнення «суспільства безпеки» (security community), тобто “суспільства”, в якому існує реальна впевненість у тому, що його члени не будуть вести між собою фізичної боротьби, а будуть вирішувати суперечки іншим шляхом [20].  

Дещо інакше трактують  інтеграцію представники так званої “функціональної” концепції. Зокрема, її засновник американський соціолог Талкотт Парсонс доводив, що процес інтеграції забезпечується, по-перше, взаємопроникненням цінностей і  потреб, а, по-друге,  діяльністю таких чотирьох підсистем, як: а) економічна, яка виконує функції адаптації; б) політична, котра визначає цілі й шляхи їх досягнення; в) нормативна, яка забезпечує інтеграцію; г) ціннісна, що сприяє відтворенню цілісності системи. Т. Парсонс доводив, що для поглиблення процесів економічної та політичної інтеграції потрібні спеціальні механізми, а саме – універсальна правова система, розширення прав і привілеїв учасників процесу, а також підвищення ролі “символічних посередників” і, перш за все, грошей, валюти, кредиту, фінансів. Все це призводить до поглиблення процесів інтеграції й виникнення єдиної, цілісної системи, де панують гармонійні відносини між її складовими [21]. 

Проміжне становище  між комунікативною та функціональною концепцією інтеграції займає неофункціональна концепція професора політології  Каліфорнійського університету Ернеста  Гааза. Вона увібрала в себе чимало ідей К.Дойча, Т.Парсонса та  англійського вченого Д.Мітрені. Останній, до речі, відомий своєю цікавою ідеєю “розгалуження”, згідно з якою процес інтеграції в одній сфері сприяє інтеграції в іншій. Так, наприклад, співробітництво в технічній галузі призводить до “економічного зближення, останнє, в свою чергу, до політичного” і т.д. Для Е.Гааза, Д. Мітрені та їх прибічників це єдиний “континуум”, тобто безперервний і нерозривний феномен [22].

Чимало елементів розглянутих  концепцій інтеграції увібрала у  себе й “уніфікаційна” концепція  професора соціології Колумбійського університету Емітая Етціоні. Головну  увагу він приділяє аналізу процесів інтеграції або, за його власним висловом, “уніфікації” тих економічних та політичних одиниць, які раніше мали слабкі зв’язки або не мали їх взагалі. Процесу інтеграції, на його думку, сприяють: економічна взаємозалежність; культурна гомогенність; територіальна близькість тощо.  Та найбільш ефективними засобами і методами уніфікації є силові, під якими Е.Етціоні розуміє не лише суто “примусову силу”, але й так звану “утилітарну” силу, до якої він відносить економічні, зокрема валютно-фінансові, кредитні і технічні чинники.

Успіхи чи невдача  інтеграційного процесу значною мірою залежать, по К.Дойчу, від тих передумов, які існують всередині кожної одиниці, що інтегрує, і між ними усіма. До таких передумов він відносить взаємну відповідність частин, що інтегруються, сумісність їх цінностей, взаємну відповідальність, ступінь спільної ідентичності. У найбільшій мірі всі вищезазначені передумови притаманні Західній Європі, що і дозволило її країнам досягти найвищого ступеню розвитку економічної інтеграції – створення європейського Економічного і Валютного Союзу.

Договір, яким було засноване  Європейське Економічне Співтовариство, передбачав створення спільного  ринку та економічного союзу, навіть якщо питання гармонізації сукупності національних політик і не були опрацьовані  певним чином. Його перші статті вказують одночасно на “створення спільного ринку”, “прогресивне зближення економічних політик країн-членів” та на “проведення спільної політики” в сільськогосподарській та транспортній галузях.

Перший етап цього амбіційного  процесу економічної інтеграції - митний союз – представлений у ст.9 Договору: “Співтовариство засноване на базі митного союзу, який поширюється на всю сукупність торговельних товарних потоків, і який ліквідує мито на експорт та імпорт та будь-які інші еквівалентні податки в межах країн-членів, а також встановлює спільний митний тариф по відношенню до третіх країн”. Статтею 9, доповненою статтями 30 та 34, забороняються кількісні обмеження імпорту та експорту між країнами-членами та будь-які еквівалентні заходи. На кінець, стаття 111 передбачає “спільну зовнішньоторговельну політику”, яка виражається у проведенні “переговорів з третіми країнами з приводу запровадження спільного митного тарифу”. Таким чином, вибір на користь митного союзу чітко сформульований у Договорі [23, с.24].

Створення митного союзу  є одночасно і вибором і  етапом подальшого шляху розвитку країн. Вибором, оскільки така форма інтеграції має більше переваг ніж зона вільної  торгівлі. Етапом, так як він відкриває  шлях до створення регіонального  ринку та економічного союзу. У Римському договорі створення митного союзу розглядається як перший етап подальшої європейської економічної інтеграції. Різні форми регіональної інтеграції загалом можна представити, як це зробив Бела Баласса, в залежності від їх рівня – найнижчому відповідає зона вільної торгівлі, а найвищому економічний союз та повна економічна інтеграція [24, c.48].

Зону вільної торгівлі утворюють країни, які вирішили відмінити  мито та кількісні обмеження (квоти) вільного руху товарів в межах  зони, і які проводять спільну  торговельну політику по відношенню до третіх країн. Прикладом такого об’єднання є Європейська Асоціація Вільної Торгівлі (ЄАВТ), заснована договором, підписаним у Стокгольмі 4січня 1960 р. між Австрією, Данією, Норвегією, Португалією, Великобританією, Швецією та Швейцарією. Пізніше (1 січня 1994 р.) вступив в силу Північноамериканський договір про вільну торгівлю (НАФТА), підписаний між США, Канадою та Мексикою.

При заснуванні митного  союзу країни-члени зменшуючи, а  згодом і зовсім ліквідуючи кількісні  та тарифні бар’єри, що перешкоджають  їх вільній торгівлі, приймають рішення  про заміну своїх незалежних торговельних політик на єдину спільну, що проявляється, зокрема, у введенні спільного митного тарифу (СМТ) для кожного імпортованого товару. Митний союз ЄЕС мав декількох попередників. Так, “Цольферайн” ( “Zollverein”, що означає “митний союз” з німецької), що об’єднав декілька десятків німецьких держав у 19 ст., та “Бенілюкс”, заснований у 1948 р., до складу якого увійшли Бельгія, Нідерланди та Люксембург, є найбільш характерними прикладами (див. додаток А). Більш нещодавнім прикладом митного союзу став МЕРКОСУР, члени якого – Аргентина, Бразилія, Парагвай та Уругвай – вирішили запровадити СМТ 1 січня 1995 р. Митний союз більше, ніж зона вільної торгівлі, сприяє посиленню інтеграційних процесів, оскільки вимагає від країн-членів розробки спільної політики, що є кроком до економічного союзу. Крім того, в зоні вільної торгівлі ліквідація мита стосується лише товарів, що виробляються в межах зони (з цього приводу визначаються правила походження) з тим, щоб не допустити експорт товару, який походить з третіх країн, в країну з найнижчим митом, а потім і вільного проникнення в інші країни (таке саме пояснення відноситься і до кількісних обмежень). В митному союзі товар обкладається митом один раз для всіх зовнішніх кордонів і зовсім не обкладається при перетині внутрішніх. Таким чином, союз забезпечує вільний рух всіх товарів в межах гомогенного митного простору, і тому представляє собою найоптимальнішу базу для реалізації спільного ринку.

Спільний ринок є  більш високим рівнем економічної  інтеграції, забезпечуючи в своїх  межах вільну торгівлю послугами, вільний  рух робочої сили та капіталу та вільне переміщення громадян. До ліквідації митних перешкод спільний ринок додає усунення нетарифних обмежень, що приводить, зокрема, до гармонізації санітарних та технічних норм та до гармонізації непрямого оподаткування товарів. Навіть якщо Римським договором і передбачалось створення спільного ринку, його реальне втілення стало можливим лише завдяки проекту єдиного ринку, передбаченого Єдиним Європейським Актом (1986 р.).

Економічному союзу, крім характеристик спільного ринку, властива гармонізація національних економічних, а також галузевих та кон’юнктурних  політик. Спільна сільськогосподарська політика (ССП), заснована в 1962 р., є найбільш яскравим прикладом такої гармонізованої галузевої політики в межах ЄЕС. Що стосується Економічного та Валютного Союзу, передбаченого Маастрихтським договором (1992 р.), то він сприяє посиленню координації монетарної та бюджетної кон’юнктурних політик з метою створення інтегрованої валютної зони з єдиною європейською валютою. Після ратифікації цього договору 1 листопада 1993 р. ЄЕС стало називатись Європейський Союз (ЄС). Така зміна назви відображає посилення процесу гармонізації економічних політик країн-членів, а також розвиток їх політичного союзу.

Генетичний характер еволюції поняття  “економічна інтеграція” в контексті  зовнішньоторговельної інтеграції зумовила відповідну спрямованість теоретичних досліджень ефектів інтеграції, які були здійснені Дж. Вінером (1959), Р.Г. Ліпсі (1957, 1960) та К. Ланкастером (1957) при дослідженні ефектів інтеграційного процесу в формі митного союзу (модель “3х2”: “Три країни - два товари”). Загальна модель рівноваги ефектів (квазіоптимального стану) для митного союзу була розглянута Р.Г. Ліпсі, Я. Ванеком (1965), для зон вільної торгівлі, спрямованих на одностороннє зниження мита, К.А. Купером і Б.Ф. Масселом (1965), Б. Баласою (1961, 1974) та Д. Сальваторе (1984, 1987) [23, с.35].

Оскільки відправною точкою процесу  європейської економічної інтеграції став факт створення митних союзів (див. додаток А), вважаємо за доцільне більш детально зупинитися на аналізі основних підходів до теорій митних союзів.

Неокласична теорія міжнародної  торгівлі розглядала вільну торгівлю як оптимальну ситуацію, як генератора максимального рівня добробуту. Вона доводить, що ліквідація перешкод для торгівлі сприяє найефективнішому розподілу наявних ресурсів, і як наслідок, найбільшому зростанню світового виробництва. Ця теорія широко представлена аналізом Е.Хекшера та Б.Оліна, який доповнив П.Самуельсон, сформувавши теорему ХОС (Хекшера-Оліна-Самуельсона). Теорема ХОС вказує на те, що розбіжності в порівняльних витратах (або в відносних рівнях продуктивності) між країнами, виявлені Д.Рікардо в 1808 р. і які представляють одне з джерел розвитку міжнародної торгівлі, є наслідком різниці в рівнях забезпеченості країн факторами виробництва, які, в свою чергу, породжуються відносною рідкісністю цих факторів. Тому кожна країна прагне спеціалізуватися на випуску тих товарів, виробництво яких потребує більше таких факторів, якими країна краще забезпечена, а тобто які є відносно дешевшими. Ця гіпотеза, сформульована Е.Хекшером (1919 р.) та доповнена Б.Оліном (1933 р.), і відома під назвою “закону розподілу факторів виробництва, дозволяє зрозуміти, чому одна країна, така як, наприклад, ФРН, яка має достатню кількість машин та устаткування, але недостатню кількість робочої сили, має порівняльну перевагу і спеціалізується на виробництві капіталомістких товарів, тоді як Китай, відносно дешевим фактором якого є низькооплачувана робоча сила, експортує більше трудомісткі товари, такі як текстиль та збірні матеріали. З точки зору закону розподілу факторів виробництва кожна країна, яка приймає режим вільної торгівлі, починає перерозподіл ресурсів на користь найбільш рентабельних експортно-орієнтованих виробництв, і в ущерб менш рентабельним, продукцію яких вона збирається імпортувати. Така ефективна реалокація ресурсів в залежності від порівняльних переваг, якщо вона охоплює сукупність країн, дозволяє досягнути оптимальної ситуації на світовому рівні. Як відмічає М.Бйі (М.Byé) [25, с.79], більша частина ліберальних економістів довгий час погоджувались з ідеєю створення митних союзів за умови, що країни не прийматимуть надто високий спільний митний тариф (СМТ):  ліквідуючи митні перешкоди для торгівлі, країни так чи інакше наближаються до оптимальної ситуації вільної торгівлі, сприяючи, таким чином, зростанню загального добробуту.

Починаючи з 50-х років  в достовірності цього аналізу  почали сумніватися теоретики митних союзів, які вважали недоречним систематичне і постійне сприяння створенню митних союзів. Вони вказували на те, що ліквідація внутрірегіональної дискримінації у поєднанні з постійною дискримінацією по відношенню до третіх країн (СМТ) може призвести як до покращення, так і до погіршення загальносвітового добробуту. Таким чином, митний союз необов’язково сприяє встановленню ситуації, близької до оптимальної, а є лише ситуацією “другого найкращого” (second best), тобто оптимумом “другого рівня” або “квазіоптимумом”.

Теоретичні моделі митних союзів загалом перейняли допущення  неокласичної теорії міжнародної торгівлі, які включають припущення базової неокласичної моделі та деякі специфічні. Наведемо лише декілька найбільш важливих:

• Припущення “вартості-корисності”: вартість товару визначається його корисністю, яка представляє рівень задоволення, який отримує споживач від володіння цим товаром, з врахуванням його здатності задовольняти індивідуальну потребу.
• Припущення “чистої та досконалої конкуренції”: ринки в кожній країні характеризуються наявністю “чистої та досконалої конкуренції”. Зокрема, не існує жодної перешкоди для вільного руху товарів та факторів виробництва.
• Припущення “повної мобільності товарів та іммобільності факторів на міжнародному рівні”: забезпечується вільний рух товарів, але не допускається передача факторів виробництва з однієї країни в іншу.
• Припущення “нагромадження наявних факторів”: в кожній країні існує заданий рівень пропозиції факторів виробництва (капіталу, робочої сили, землі). Ні збільшення, ні зменшення цього рівня не передбачається.
• Припущення “спадної продуктивності масштабу”: підприємства працюють в умовах спадної продуктивності масштабу або, що є еквівалентним, зростаючої вартості одиниці продукції. Підприємству буде невигідно мати великі обсяги виробництва, оскільки, переступивши певний пороговий рівень виробництва, загальна вартість одиниці продукції зростатиме, що призведе до не економії на масштабах виробництва (випадок постійної прибутковості масштабу розглядається у деяких варіантах статичної теорії митних союзів).
• Припущення “невзаємозалежності ринків”: загалом аналіз здійснюється за умов часткової рівноваги, тобто розглядається лише один ринок, специфічного товару, та “за інших рівних умов” на інших ринках. Зокрема, ціни та кількість товару вважаються змінними величинами, тоді як на інших ринках – незмінними і які, до того ж, не мають ніякого можливого впливу на зміни перших.