Етапи переходу до економічного і валютного союзу. Введення євро

Тема 5. Етапи переходу до економічного і валютного союзу. Введення євро.

1. Римський договір 1957 р. про економічну і валютну інтеграцію. План Вернера (1969 р.).
2. «Валютна змія». Європейська валютна система. ЕКЮ.
3. Валютна інтеграція в рамках Єдиного Європейського Акту (1987 р.). План Делора.
4. Створення Економічного і валютного союзу.
5. Економічні перспективи валютного союзу. «Плюси» і «мінуси» переходу до єдиної валюти.

5.1. Римський  договір 1957 р. про економічну  і валютну інтеграцію. План Вернера  (1969 р.)

Логічною умовою створення  повноцінного економічного союзу є  перехід до союзу валютного. Єдиний ринок товарів і ресурсів припускає  єдину валюту та єдину кредитно-грошову  і валютну політику.

Римський договір припускав, що побудова “Спільного ринку” може проходити  достатньо відособлено від валютної інтеграції і містити лише прагнення  про координацію валютної політики і про співпрацю між центральними банками і фінансовими відомствами  країн-членів (ст.105).

Впродовж 1960-х рр. Комісія  ЄС і її комітети складали численні плани і проекти по координації  кон'юнктурної політики країн-членів. Напрацьовувався перший досвід подібної діяльності. У лютому 1969 р. Комісія  опублікувала меморандум про поетапний  перехід до економічного і валютного  союзу протягом 10 років ( до 1979 р.).

У листопаді 1969 р. на Гаагській конференції глав держав і урядів завдання побудови економічного і валютного союзу було прийняте до практичної розробки. За рішенням конференції Рада ЄС створила експертну групу на чолі з П’єром Вернером (прем'єр-міністр і міністр фінансів Люксембурга), яка незабаром представила програму, що здобула популярність як «План Вернера». Це була програма побудови економічного і валютного союзу в три етапи, але розрахована вже на тривалішу перспективу.

Перший етап (1971-1973 рр.) припускав:

• забезпечення ефективної координації економічної, бюджетної, кредитної і валютної політики;
• уніфікацію прямих і непрямих податків; поступове усунення перешкод на шляху руху капіталу;
• звуження діапазону коливань курсів національних валют;
• створення механізму середньострокової валютної підтримки країн в цілях врегулювання платіжного балансу.

Другий етап (1974-1979 рр.) був  націлений на створення наднаціональних  економічних, валютних і фінансових органів Співтовариства, яким були б делеговані значні суверенні права  держав-членів. В результаті належало забезпечити тіснішу і обов'язкову координацію національних політик, повністю звільнити переміщення  капіталу, стабілізувати валютні  курси, в т.ч. за рахунок фонду  валютної стабілізації.

Третій етап був запланований на першу половину 1980-х рр. Основним його завданням було тверде зафіксувати  щодо один одного паритети валют Співтовариства і тим самим підготувати умови  для переходу в майбутньому до єдиної валюти (якщо це буде визнано  доцільним).

План Вернера викликав гострі розбіжності між країнами-членами  Співтовариства. Понад усе країни побоювалися передачі суверенних повноважень  наднаціональним органам і втрати незалежності в питаннях грошового  обігу, кредитної і валютної політики.

План Вернера був приречений не невдачу не тільки через розбіжності  між країнами і природного небажання  ділитися суверенітетом, але і тому, що припав на украй несприятливий  для його реалізації історичний період. Кінець 1960-х – початок 1970-х рр. ознаменувалися загостренням валютної кризи і фактичним розпадом Бреттон-Вудськой валютної системи, повним розбалансуванням і дестабілізацією міжнародних валютних фінансових відносин. Більш того, в 1973–75 рр. світова економіка пережила економічну кризу

Все це, з одного боку, зумовило провал плану Вернера, з іншого боку, спонукало до активізації прагнення  до валютної стабільності в Європі.

5.2. «Валютна  змія». Європейська валютна система.  ЕКЮ.

У 1972 р. Рада міністрів ЄС ухвалила рішення звузити допустимі  межі курсових коливань валют країн-членів відносно однієї до іншої до «плюс-мінус» 2,25%. Для італійської ліри  був  встановлений ширший коридор: плюс-мінус 6%. Зафіксовані таким чином валютні  курси повинні були погоджено, в  зв'язці, мінятися щодо американського долара і всіх інших валют. Таке нововведення одержало назву “валютної змії”.

У 1979 р. за сумісною ініціативою  ФРН і Франції була установлена  Європейська Валютна система (ЄВС). Ключовими моментами цієї системи  були механізми регулювання валютних курсів, валютних інтервенцій і кредитний  механізм. За винятком Великобританії, всі інші 8 країн Співтовариства взяли участь в Механізмі Валютних Курсів (МВК) в рамках ЄВС. Сутність МВК полягала у введенні фіксованих, але змінних валютних курсів. Це принципово розходилося з схваленою  в 1976р. на Ямайській конференції  системою регульованих плаваючих курсів, яка прийшла на зміну системі  фіксованих курсів Бреттон-Вудської системи.

Паритети валют-учасниць МВК фіксувалися на основі спеціальної  розрахункової одиниці ЕКЮ (Європейська  Валютна Одиниця). Вартість ЕКЮ розраховувалася  по корзині валют, що входять в  МВК, при цьому питомі ваги валют  бралися відповідно економічному потенціалу конкретної країни.

Не дивлячись на те, що ЕКЮ не мала речовинного носія  у вигляді паперових купюр  або монет і не використовувалася  в наявному обороті, вона виконувала 4 основних функції: основи механізму  валютних курсів; індикатора взаємних відхилень валютних курсів; розрахункової  одиниці, що застосовувалася в механізмах інтервенцій і кредитування; одиниці, що застосовувалася при врегулюванні заборгованості між національними  грошово-кредитними відомствами. Крім того, ЕКЮ використовувалася як розрахункова одиниця при складанні бюджету  Співтовариства, для обчислення зовнішньоторговельних  митних зборів, а також для різних платежів усередині самого Співтовариства.

5.3. Валютна  інтеграція в рамках Єдиного  Європейського Акту (1987 р.). План Делора.

Принципову і вирішальну роль в зміцненні ЄВС зіграло  підписання в 1987 р. Єдиного Європейського  Акту (ЄЄА) про створення Єдиного  Європейського Ринку (ЄЄР). Вперше в  цьому договорі була ясно позначена  мета – досягнення валютного союзу. У червні 1988р. на нараді глав держав і урядів було заявлено про валютну  інтеграцію як невід'ємну частину програми по завершенню будівництва єдиного  ринку. За ініціативою наради була створена комісія висококваліфікованих експертів  під головуванням Жака Делора для розробки шляхів і методів досягнення цієї мети. У квітні 1989р. комісія завершила свою роботу і представила документ, в якому були детально прописані всі умови, необхідні для створення економічного і валютного союзу, і був представлений триступінчатий план реалізації наміченої цілі. Ця доповідь була схвалена Європейською Радою в Мадриді в червні 1989 р. і послужила основою подальших дій.

План Делора припускав створення Європейського Валютного Союзу в три етапи. Перший етап повинен був проходити з 1990р. по 1993р., другий етап – з 1994р. по 1996р., а третій – з 1997р. по 1999р.

Перший етап почався строго відповідно до плану Делора 1 липня 1990 р. Починаючи з цієї дати, вводилася повна лібералізація руху капіталів і валютних операцій між країнами-членами, були зняті практично всі обмеження в цій області. Більш послідовно стали здійснюватися координація національних політик і взаємодія центробанків в рамках створеного Комітету керівників центральними банками.

Не дивлячись на здавалося  б загальну зацікавленість в прискоренні  валютної інтеграції реалізація першого  етапу пройшла не так швидко і  успішно, як планувалося. Позначилися  зовнішні ефекти від політичного  об'єднання Німеччини, що привело  до певної напруженості її внутрішньо економічній ситуації і введенню жорсткої грошової політики. Партнери по ЄВС не змогли вслід за Бундесбанком посилити грошову політику і були вимушені переглянути паритети своєї валюти. У вересні 1992р. була девальвована італійська ліра, вслід за нею – іспанська песета, португальський ескудо і ірландський фунт. Великобританія і Італія вивели свої валюти з ЄВС, а Швеція і Фінляндія, які ще не вступили в ЄС, відмовилися прив'язувати свою валюту до ЕКЮ. У довершенні всього, щоб уникнути девальвації французького франка, валютний коридор був розширений з 2,25% до 15% в обидві сторони від валютного паритету (2 серпня 1993р.). Тільки для взаємних курсів голландського гульдена і німецької марки коридор був залишений колишнім. Таким чином, ЄВС знаходилася в стані кризи.

Другий етап. Не дивлячись на явну кризу і дебати, що знов посилилися, щодо подальшої долі ЄВС, з 1 січня 1994р. країни-члени приступили до здійснення другого етапу побудови валютного союзу. Принципове значення мало створення Європейського валютного інституту як попередника Європейського Центрального банку. Завдання ЄВІ полягало в тому, щоб сприяти формуванню умов для переходу до третьої стадії створення валютного союзу, зокрема сприяти конвергенції (зближенню) основних макроекономічних показників країн-членів.

Для того, щоб бути допущеною  до ЄВС до кінця 1997р., економіка країни повинна була відповідати наступним  вимогам:

1) цінова стабільність (індекс  роздрібних цін не повинен  більш ніж на 1,5 процентних пунктів  перевищувати середній показник, розрахований для трьох країн  з найменшим рівнем інфляції);

2) кредитна стабільність (середня номінальна довгострокова ставка відсотка не повинна перевищувати більш ніж на 2 процентних пунктів показники трьох країн з найменшим рівнем інфляції);

3) валютна стабільність (участь в Європейській Валютній системі на умовах нормального коридору і незмінність валютного курсу на протязі не менше 2 років);

4) бюджетна стабільність (бюджетний дефіцит не повинен перевищувати 3% ВВП, а державний борг – 60% ВВП. Виключення передбачені лише для випадків тимчасових надмірних дефіцитів і випадків скорочення надмірних дефіцитів і величини боргу “задовільними” темпами);

5) стабільність платіжного  балансу.

Також наголошувалося, що повинні  зближувати показники трудомісткості продукції, цінові показники, що відмінні від індексу роздрібних цін.

Встановлені критерії були достатньо жорсткі. У 1992 р. тільки Франція  і Люксембург відповідали всім п'яти  критеріям, Данія відповідала чотирьом, Німеччина, Нідерланди, Ірландія і Бельгія  – трьом, Великобританія – двом, Іспанія – тільки одному.

Різний рівень готовності країн до валютної інтеграції і згадувані  вище проблеми усередині Європейської валютної системи послужили основою  для обговорення питання про  те, що терміни другого і третього етапів валютної інтеграції повинні  бути оцінені не так оптимістично. На порядок денний встав сценарій з реалістичнішими термінами: завершення другого періоду не до 1997р., а до 1999р. Це питання було розглянуте в  грудні 1995р. в Мадриді на Європейській Раді глав держав і урядів. Рада ухвалила рішення про перехід з 1 січня 1999р. до третього періоду – завершенню будівництва валютного союзу  і введенню єдиної грошової одиниці  – євро. Рішення розповсюджувалося  на ті країни, які будуть до цього  терміну готові до вступу до валютного  союзу.

5.4. Створення  економічного і валютного союзу.

У січні 1997р. Європейський валютний інститут представив доповідь “Єдина валютна політика на третьому етапі”, в якому деталізував стратегію  і інструменти політики Європейського  Центрального банку. Далі події розвивалися  достатньо швидко.

У березні 1998 р. Комісія і  ЄВІ опублікували доповідь про відповідність  країн-членів Маастрихтськім критеріям  конвергенції. У травні 1998р. були визначені  країни-учасниці Економічного і валютного  союзу (ЕВС). На початку це були 11 з 15 країн-членів Європейського Союзу  – Австрія, Бельгія, Нідерланди, Люксембург, Франція, Німеччина, Фінляндія, Ірландія, Італія, Португалія та Іспанія. З 1 січня 2001 р. до них приєдналася і Греція. Були зафіксовані обмінні курси  національних валют по відношенню до євро і між собою. У червні 1998р. були установлені Європейська система  центральних банків і Європейський центральний банк як її основа. У  тому ж році починається виробництво  євро у формі банкнот і монет  для майбутнього обміну.

З 31 грудня 1998р. по 3 січня 1999р. проходив так званий конверсійний уїк-енд. За декілька святкових днів була виконана гігантська за обсягом і значущості робота: внутрішній державний борг кожної з країн-учасниць ЕВС був  деномінований в євро, фондові  біржі цих країн також перейшли на операції в євро.

1998р. ознаменував собою  першу фазу реального переходу  до євро – фазу А (підготовка  умов для переходу до євро). З 1 січня 1999р. почалася фаза  В (третій етап валютної інтеграції  по Маастрихтському плану), а з  1 січня 2002р. – підсумкова фаза  С. 

Фаза В – строком  до 1 січня 2002р. – давала старт валютному  союзу і обігу євро в безготівковому обороті. Фаза С – з 1 січня по 1 липня 2002р. – припускала заміщення  національних грошових одиниць на євро в готівковому обороті і тим  самим завершувала перехід до євро.

З 1999р. по 2002р. були остаточно  зафіксовані обмінні курси валют  по відношенню до євро і один до одного без права відмови. Відповідальність за грошову і валютну політику була делегована Європейському центральному банку.

Таким чином, завершився безпрецедентний  експеримент по об'єднанню грошових систем незалежних держав. Це явище, яке  стало можливим завдяки багаторічній і наполегливо здійснюваній політиці по економічній інтеграції, має економічні наслідки, що далеко йдуть, як для країн-учасниць валютного союзу, так і для  інших країн, а також для всього світового господарства.

5.5. Економічні  перспективи ЭВС. «Плюси» і  «мінуси» переходу до єдиної  валюти.