Ринок праці України: сучасний стан та тенденції розвитку

 Проте  жоден з описаних підходів  не розкриває повною мірою  всю складність проблеми зайнятості та безробіття. У той же час незаперечним є факт участі держави в регулюванні зайнятості.

Регулювання зайнятості постає складовою управління розвитком суспільства, забезпечення стійкого економічного зростання країни, оскільки економіка держави є  цілісною системою і функціонує як єдиний організм.

Державне  регулювання ринку праці проявляється, перш за все крізь призму принципів  функціонування ринку праці. До них  відносять наступні :

• рівність(правова, економічна, нормативна) сторін у відносинах «роботодавець - працівник»;
• держава як посередник має забезпечити зростання ефективності трудових відносин та раціональне використання трудових ресурсів;
• суспільне визнання унікальної цінності праці(використання людини за її фахом, кваліфікацією та з врахуванням набутого досвіду)

Об'єкти державного регулювання  ринку праці:

• зайнятість (регулювання пропозиції робочої сили та робочих місць);
• соціальні відносини між роботодавцями і працюючими;
• трудові відносини (оплата праці, охорона праці, умови найму, звільнення);
• підготовка, перепідготовка, підвищення кваліфікації працівників;
• розподіл та перерозподіл робочої сили. 
  Суб'єкти державного регулювання ринку праці в Україні:
• Міністерство праці та соціальної політики;
• служби зайнятості (обласні, міські, районні);
• відділи та управління з праці та соціальних питань при державних адміністраціях.

Основні функції щодо регулювання  ринку праці виконує Міністерство праці та соціальної політики, а  також служби зайнятості. 
 Функції державної служби зайнятості:

• аналіз та прогноз попиту і пропозиції на робочу силу (інформація про стан ринку праці);
• надання консультацій з приводу працевлаштування, професійної підготовки;
• облік громадян, що звернулись у службу зайнятості, реєстрація безробітних; 
  сприяння пошуку робочого місця;
• організація професійної підготовки, перепідготовки;
• надання грошової допомоги;
• участь у реалізації державних та регіональних програм зайнятості.

[ Дідківська Л.І., Головко Л.С. Державне регулювання економіки Учебное пособие, 2000г. - 209с.» ]

Регулювання ринку праці передбачає:

— створення державної системи  дослідження і прогнозування  стану загальнонаціональних і регіональних ринків праці;

— створення мережі центрів служби зайнятості для реєстрації безробітних, надання їм фінансової допомоги і  працевлаштування;

— розроблення програм державної  допомоги в підготовці кадрів та створенні  нових робочих місць;

— законодавче запровадження умов праці залежно від її видів, місця  виконання, особи працівника, що охоплює  час праці і відпочинку, техніку  безпеки, вимоги щодо кваліфікації, взаємовідносини  між власниками засобів виробництва  і найманою силою, профспілками і  підприємцями.

( Економіка праці та соціально-трудові відносини - Гриньова B.M. с.86-92, 407 с.)

Практика  використання методів впливу на зайнятість виявила два типи уявлення стосовно політики держави на ринку праці  — активної і пасивної [49, с. 44 Труд и социальное развитие. Словарь / Гл. ред. Е. С. Строев — М.: Из-тво ИНФРА∙М, 2001. — 266 с.].

Адміністративно-організаційні  методи спрямовані, передусім, на впровадження активної політики держави на ринку  праці.

Активна політика — це спрямування дій на підвищення конкурентоспроможності робочої сили і розширення сфери докладання праці з метою запобігання безробіттю і збільшення чисельності зайнятих. Тобто вона спрямована на забезпечення роботою не зайнятих активних громадян. Активна політика держави в галузі зайнятості реалізується за допомогою таких інструментів, як Державна та регіональні програми зайнятості населення, які передбачають низку активних заходів щодо розширення сфери докладання праці. Активні заходи державної політики — це комплекс організаційно-економічних і правових дій, безпосередньо впливаючих на зміну співвідношення попиту і пропозиції робочої сили.

На характер активної політики держави в галузі зайнятості впливають об’єктивні та суб’єктивні  чинники. До об’єктивних чинників належать: 
 - економічний стан держави. Чим вищий економічний ріст, тим більші фінансові можливості для впровадження різноманітних активних заходів щодо розширення сфери докладання праці. І навпаки, із скороченням виробництва такі заходи обмежуються;

  - ступінь відповідності національних трудових норм міжнародним. Чим він вищий, тим ефективніше впроваджуються активні заходи; 
політична стабільність. Вона забезпечує прогнозованість процесів і здійснення заходів довгострокового плану.

В цілому до активних заходів відносяться: створення  додаткових робочих місць, надання  інформаційних та профорієнтаційних  послуг; організація банку вакансій, пошук підходящої роботи, сприяння у працевлаштуванні громадян, допомога громадянам у відкритті своєї  справи, працевлаштування неконкурентоспроможних верств населення на заброньовані робочі місця, сприяння самозайнятості та підприємницькій  діяльності; поліпшення конкурентоспроможності робочої сили за рахунок організації  професійного навчання, перенавчання та підвищення її кваліфікації; організація  тимчасових громадських робіт, припинення вивільнення громадян на термін до шести місяців у разі неможливості їх працевлаштування, переселення в іншу місцевість та ін.

Доцільно розглянути основні види активних заходів. Оплачувані громадські роботи — це загальнодоступні й такі, що не потребують, як правило, спеціальної професійної підготовки, види трудової діяльності безробітних  або частково незайнятих громадян [23, с. 61 Онікієнко В. В. Методологічні аспекти проблеми створення нових робочих місць. Соціальні пріоритети ринку праці в умовах структурної модернізації економіки // Міжнар. наук.-практична конф. — К.: Мінпраці України, НАН України, РВПС України НАН України, Укр. ін-т соц. досліджень, 2000. — Т. 1. — 562 с.].

Громадські роботи організуються з метою надання  тимчасової роботи громадянам, котрі  втратили роботу, а також для забезпечення роботою осіб передпенсійного віку і для трудової реабілітації тих, хто мав значну перерву у професійній  діяльності.

Рівень конкурентоспроможності громадян на ринку праці вирішальною  мірою залежить від ступеня оволодіння ними відповідно до своєї професійної  придатності тією професією, що користується попитом на конкретному регіональному  ринку праці. А це, в свою чергу, залежить від якості поставленої  профорієнтаційної роботи з незайнятим населенням. Професійна орієнтація —  це комплексна система науково обґрунтованих  форм, методів та засобів впливу на особу з метою оптимізації  її професійного самовизначення на основі врахування особистісних характеристик  кожного індивіда та попиту на ринку  праці [24, с. 8, Савченко В. А., Павловська Н. О., Герасимчук В. І., Покрищук В. О. Профорієнтація населення і професійне навчання незайнятих громадян. — Кременчук: НЦ ЗРП НАН України і Мінпраці України, 1997. — 227 с.].

  Професійна орієнтація складається з:

• професійної інформації — нагромадження і розповсюдження відомостей

про зміст і  перспективи сучасних професій;

• професійної консультації — взаємодії індивіда і професійного

консультанта  з метою допомоги у виборі професії;

• професійного добору — профілактичного обстеження індивіда з метою

визначення  конкретних професій, найпридатніших для оволодіння даним індивідом;

• професійного відбору — професійного діагностичного обстеження особи,

спрямованого  на визначення ступеня її придатності  до окремих видів професійної  діяльності згідно з нормативними вимогами [24, с. 15 Савченко В. А., Павловська Н. О., Герасимчук В. І., Покрищук В. О. Профорієнтація населення і професійне навчання незайнятих громадян. — Кременчук: НЦ ЗРП НАН України і Мінпраці України, 1997. — 227 с.].

  Професійне навчання включає: первинну професійну підготовку, перепідготовку і підвищення кваліфікації незайнятих громадян, і це є важливим активним заходом державної політики зайнятості з тієї точки зору, що він підвищує конкурентоспроможність робочої сили і робить гнучкішим ринок праці.

  Перепідготовка громадян, котрі вже мають професію або спеціальність, здійснюється з метою оволодіння спеціальними знаннями, уміннями, навичками за новою професією (спеціальністю) вивільненими працівниками, безробітними та іншими незайнятими громадянами, яким не може бути запропонована підходяща робота за наявною у них професією. 
Підвищення кваліфікації працівників спрямовано на розширення та поглиблення їх знань, умінь і навичок за раніше набутими професіями (спеціальностями) до рівня, який відповідає сучасним вимогам науки і техніки, а також на опанування знаннями, котрі сприятимуть повній та продуктивній зайнятості [24, с. 22 Савченко В. А., Павловська Н. О., Герасимчук В. І., Покрищук В. О. Профорієнтація населення і професійне навчання незайнятих громадян. — Кременчук: НЦ ЗРП НАН України і Мінпраці України, 1997. — 227 с.]. 
 Однак формування ринку робочих місць — у методологічному плані досить складна справа. Цілком справедливо вважати, що саме зайнятість і є наслідком існування робочих місць як фізичних одиниць і стимулів, які визначають масштабне співвідношення попиту і пропозиції робочої сили. [25, с. 210—217 Онікієнко В. В. Методологічні аспекти проблеми створення нових робочих місць. Соціальні пріоритети ринку праці в умовах структурної модернізації економіки // Міжнар. наук.-практична конф. — К.: Мінпраці України, НАН України, РВПС України НАН України, Укр. ін-т соц. досліджень, 2000. — Т. 1. — 562 с.], 
 Важливою характеристикою робочого місця, що безпосередньо впливає на сукупний попит на робочу силу, є його вартість. Вона складається з витрат на робочу силу, вартості засобів і предметів праці. В різних галузях економіки ця вартість суттєво відрізняється. Вартість робочого місця постійно зростає через інтенсивний розвиток високих технологій, інформаційних систем та необхідності створення робочих місць за міжнародними стандартами.

  Процес створення й збереження існуючих ефективних робочих місць в умовах дії взаємопов’язаних і часто різнонаправлених факторів має бути керованим й активізуватися через механізм економічного стимулювання. Методологічний підхід до розробки цього механізму полягає у визначенні пріоритетних напрямів, виявленні ефективних форм і методів регулювання даного процесу.

  Пропозиція економічних робочих місць збільшується за рахунок робочих місць, породжених ринковими стимуляторами дрібних підприємців у сфері виробництва, посередницьких послуг, інформаційних служб, домогосподарств та інших, стимулювання яких не потребує значних інвестицій. Особливістю цієї сфери є досить значне перевищення економічних робочих місць над фізичними. Стимулювання створення економічних робочих місць стає ефективним під час здійснення таких заходів: 
 -       у розвиту інфраструктури посередницьких послуг щодо організації та обслуговування фізичних робочих місць;

  -  у розвитку соціальної інфраструктури (житла, комунального транспорту, освіти) з урахуванням особливостей розвитку територій; 
 -   у створенні банку даних з обліку економічних робочих місць; 
 -     у державній підтримці даної сфери через пільгове кредитування та інші заходи.

  Самозайнятість населення — це зайнятість громадян суспільно-корисною діяльністю, яка здійснюється не за наймом і дає працівникові дохід. Самозайнятість населення як активний захід впливу держави на зайнятість є відносно молодим видом діяльності. На думку О. В. Позняка, під самозайнятістю в широкому значенні розуміється як індивідуальна, так і суміжний з нею різновид зайнятості — діяльність, пов’язана з докладанням праці на мікропідприємствах (з кількістю зайнятих до 50 осіб). 
Державна політика сприяння самозайнятості має виходити з того, що розвиток її є засобом вирішення соціальних проблем, а не економічного зростання. Одним з її головних напрямів є комплекс заходів щодо виведення її з «тіні» [26, с. 167—171, Позняк О. В. Розвиток самозайнятості в Україні на сучасному етапі. Соціальні пріоритети ринку праці в умовах структурної модернізації економіки // Міжнар. наук.-практична конф. — К.: Мінпраці України, РВПС України НАН України, Укр. ін-т соц. досліджень, 2000. — Т.1. — 562 с.]. 
 Пасивна політика держави в галузі зайнятості передбачає її відповідальність за становище найманих працівників і роботодавців на ринку праці. У цьому випадку формується своєрідний ринковий державний патерналізм. Пасивна політика здійснюється пасивними заходами, до яких належать: реєстрація та облік безробітних і незайнятих громадян, які шукають роботу; організація системи надання допомоги по безробіттю; здійснення як грошових, так і негрошових форм підтримки безробітних і членів сімей, котрі знаходяться на їх утриманні. Ці заходи не впливають на співвідношення попиту та пропозиції робочої сили і в умовах нашого ринку праці не регулюють зайнятість населення.