Сутність та види вільних економічних зон. Перспективи їх розвитку у світі та в Україні

Другою  формою торгових спеціальних економічних  зон є вільні митні зони.

Ці зони, як і вільні торгові зони, відносяться  до зон першого покоління. Вони існують з 17 - 18 ст.

Вільна  митна зона – це обмежена ділянка  митної території країни, де встановлюється особливий режим підприємницької  діяльності. Відповідно до митних кодексів різних країн іноземні товари розміщаються і використовуються у вільній  митній зоні без стягування митних пошлін, податків, а національні товари розміщаються і використовуються на умовах, застосовуваних до вивозу відповідно до митного режиму експорту. Такі зони часто називають бондовими складами чи вільними митними територіями.

2.2. Промислово-виробничі зони

Ідея  безмитного режиму зовнішньоторговельної  діяльності, характерного для вільних  торгових зон, наприкінці 50-х рр. була застосована для заохочення промислового виробництва в окремих країнах. З цього часу починається створення  зон виробничої спрямованості, за яких незабаром закріпилася назва  експортно-виробничих зон (ЕВЗ). Спочатку така зона була створена в ірландському аеропорті Шеннон. У зв'язку з відкриттям трансатлантичних ліній, що минають проміжну посадку літаків у Шенноні, над аеропортом зависла серйозна погроза втрати роботи. Тому уряд Ірландії пішов на застосування безмитного режиму, щоб залучити іноземних інвесторів у промисловість, торгівлю і туризм. Ірландській компанії в 1959 році було доручене формування спеціальної зони в регіоні аеропорту Шеннон на площі 15 га для створення 300 робочих місць. Через 15 років їх там уже нараховувалося 23 тисячі.

Згодом  багато країн, що розвиваються, особливо ті держави Азії, що пройшли стадію індустріалізації, скориставшись ірландським  досвідом з метою якнайшвидшої інтеграції у світову економіку. Замість  стратегії розвитку, що не відбулася, на основі імпортозаміщення вони стали застосовувати політику заохочення експортного виробництва. Суть цього курсу полягає в тому, що машини, устаткування, матеріали імпортуються на територію даної країни, звичайно розташовану біля міжнародних портів, без митного контролю. Тут надійшла продукція піддається обробці і потім експортується знов-таки без утручання митної влади приймаючої країни. Поширення практики створення ЕВЗ сприяло швидкому зльоту нових індустріальних країн, що підтвердив існування залежності між значним припливом інвестицій у вільну зону і загальні економічні успіхи країни.

Експортно-виробничі  зони сформувалися внаслідок заохочення експортного виробництва на анклавній  території деяких країн. Однак, незважаючи на обмежений ареал їхньої дії, вони вплинули на всю національну економіку, що здійснюється декількома шляхами. Насамперед, ЕВЗ впливає на вітчизняні підприємства, розташовані в її митних кордонах. Контактуючи з закордонними інвесторами, керівники вітчизняних фірм підвищують їх технологічний і управлінський  рівні до іноземних. Крім того, ЕВЗ  забезпечують «ефект навчання» для  національних кадрів. Десятки навчених у Експортно-виробничій зоні інженерів, майстрів і робітників, що наміряються  працювати на вітчизняному підприємстві поза зоною, здатні невпізнанно змінити  його діяльність. Нарешті, Експортно-виробничі  зони можуть зіграти вирішальну роль у прискоренні переходу від закритої до відкритої економіки. При цьому  процес поступового «відкриття»  може проходити більш прискореними темпами, чим при загальній лібералізації  зовнішньоекономічної політики країни. Далі, у міру розвитку ЕВЗ заробітна  плата робітників та службовців завдяки  високій продуктивності праці і  понаднормових робіт виявляється  значно вище, ніж на аналогічних  вітчизняних підприємствах поза зоною. А це забезпечує приймаючій країні велику частину її валютних надходжень.

Таким чином, розвиток експортного виробництва  на анклавній території якої-небудь країни забезпечує ріст обсягу її експорту, підвищення рівня зайнятості, проведення промислової модернізації і прискорене освоєння нових технологій. Ці досягнення й обумовили той інтерес, що виявили  багато країн до організації на своїй  території ЕВЗ.

У 1980 році в Сполучених Штатах Америки з'явилася  так називана зона. Це спеціальна територія, на якій функціонуючі підприємства одержують  від місцевої чи федеральної влади  визначені преференційні права. Суть цих прав полягає в податкових і неподаткових стимулах. Податкові  знижки поширюються на виробництво, будівництво і торгівлю. Неподаткові  стимули відносяться до сфери  керування, до стандартів по навколишньому  середовищу і т.д. Терміни дії  преференційних прав у зонах більшості  штатів складають від 10 до 20 років. Федеральні зони спочатку орієнтуються на двадцятилітній термін, що згодом може бути продовжений. Число зон у деяких штатах лімітується. Наприклад, у штаті Коннектикут  можна створити шістьох таких  зон, а в штаті Кентуккі – сім.

2.3. Техніко-впроваджувальні  ВЕЗ

В останнє  десятиліття широке поширення одержали так називані техніко-впроваджувальні, чи науково – технологічні зони. Цей процес в окремих країнах  має помітні національні особливості. У різних країнах вони носять оригінальні  назви – технопарки, технополіси, інноваційні центри й інші. Але  як би вони не іменувалися, вони завжди, як правило, створюються навколо  якогось наукового ядра з особливою  інфраструктурою, що забезпечує процес прискорення передачі нової технології в промисловість. Ідея створення  цих зон, хоча і під іншою назвою виникла й одержала визначене  втілення в Росії. До числа попередників сучасних науково – технологічних  зон можна віднести Академмістечко під Новосибірськом, міста науки  Дубну й Обнінск у Підмосков'я. Досвід їхнього створення ретельно вивчався, приміром, японськими фахівцями при розробці власної концепції науково-технологічних зон.

Сучасні науково-технологічні парки вперше з'явилися в США ще на початку 70-х рр., але значний ріст їх спостерігався  в 80-і року. Наукові парки США  – це райони з підвищеною концентрацією  високотехнологічних підприємств, що знаходяться поблизу великих наукових інститутів чи університетів. Особливістю розвитку наукових парків США є те, що спочатку вони виникли спонтанно завдяки сполученню ряду факторів – економічного, соціального, географічного й інших. Так, поруч з містом Санта – Клара, біля університету, виникла науково – технологічна зона Кремнієва Доліна (Силікон Веллі). Це найбільш велика в США науково – технологічна зона, що дає 20% світового виробництва засобів обчислювальної техніки і комп'ютерів. Усього в США нараховується понад 80 технопарків, де трудяться більш 140 тисяч робітників і 45 тисяч учених. Аналогічні технопарки стали створюватися у Франції, Великобританії і Німеччині. (№7, стор.189).

У Японії науково – технічні центри одержали назву технополісів (від грецького techne – майстерність + polis – місто). Під технополісом розуміється місто і прилягаюча до нього територія, де розміщені органічно взаємодіючі підприємства високотехнологічних галузей промисловості, науково – дослідницькі інститути, вузи, що готують для технополісу наукові й інженерні кадри, і житлова забудова із сучасною виробничою і соціальною інфраструктурою.

Програма  створення технополісів переслідувала  наступні цілі: перерозподіл промисловості  з центра на периферію; інтенсифікація наукових розробок за рахунок активізації  діяльності місцевих університетів; переорієнтація промисловості на розвиток наукомістких і енергозберігаючих технологій; прискорення процесу впровадження й ін. Для досягнення цих цілей  передбачалися різні міри кредитного і податкового стимулювання. Приміром, підприємствам з високою технологією  дозволялося списувати в перший рік функціонування 30% вартості устаткування і 15% вартості будинків і споруд. При  цьому держава брала на себе третину  витрат по проведенню досліджень розташованими  тут науковими лабораторіями  і місцевими фірмами.

Основним  досягненням американських технопарків  і японських технополісів є створення  локалізованої наукове – виробничого  середовища, що постійно генерує передові технології, висококваліфікованих фахівців і підприємців і систематично одержує підтримку від сучасної мережі науково – дослідницьких, навчальних і комерційних організацій. Однак, незважаючи на очевидні досягнення науково – впроваджувальних зон, їм так і не вдалося досягти  деяких ефектів, що очікувалися. Ні в  США, ні в Японії так і не відбувся перерозподіл економічного потенціалу країни на користь відстаючих районів, хоча це було ключовою метою національних програм створення технопарків  і технополісів. Це означає, що в  черговий раз була доведена непередбачуваність результатів здійснення великих  економічних проектів.

2.4. Сервісні ВЕЗ

Серед безлічі  спеціальних економічних зон  з'явилися і такі, у яких розвивається який-небудь один вид діяльності –  банківська, аграрна в агрополісах, екологічна в екопарках, туристична й ін. Приміром, зона одного виду діяльності розташована в Ізраїлі біля Тель-Авіва. Тут йде торгівля алмазами і функціонує алмазна біржа країни.

Такі  зони одержали назва сервісних економічних  зон. Але найбільш розповсюдженим видом  сервісних ВЕЗ є оффшорні зони.

      Термін «офшорна зона» загалом має на увазі будь-яку країну з низькою або нульовою податковою ставкою на всі або окремі категорії доходів, певний рівень банківської або комерційної секретності, мінімальну або повну відсутність резервних вимог центрального банку або обмежень у конвертованій валюті.

Крім того, більшість офшорних зон  має відносно прості вимоги з ліцензування і регулювання фінансових компаній і інших фірм.

Особливістю офшорної юрисдикції є  поширення пільгового режиму виключно на нерезидентні компанії, які не здійснюють діяльність на території юрисдикції і, що найважливіше, забезпечення ефективного режиму фінансової секретності.

Основні ознаки у визначенні оффшорних зон:

 1. Оподаткування. Багато офшорних юрисдикцій стягують податки, проте всі вони або не стягують податок на прибуток взагалі, або стягують його тільки з певних категорій доходу, або стягують податок нижчий, ніж у тій країні, де платники є податковими резидентами. Відсутність податку на прибуток, як правило, є частиною політики залучення іноземного капіталу. У ряді випадків податок на прибуток не вводиться внаслідок бідності значної частини населення. Багато податкових притулків у басейні Карибського моря є невеликими, малорозвиненими країнами з бідним населенням. В цих умовах країна може мати значно більший прибуток при низькому рівні податків і зборів. Важливою особливістю більшості офшорних територій є надання пільгового податкового режиму і виконання вимоги проведення ділових операцій за межами країни, де офіційно зареєстрована офшорна компанія.

2. Фінансова секретність. Певний рівень секретності також є характерним для офшорних юрисдикцій, як і для інших країн. Проте більшість країн не захищає цю інформацію від розслідування правоохоронними органами іноземної держави, особливо коли розслідування здійснюється відповідно до міжнародного договору. Особливістю офшорних юрисдикцій є наявність надмірно жорстких правил захисту банківської і комерційної таємниці. Вони відмовляють у порушенні своїх бар'єрів секретності навіть тоді, коли є серйозне порушення законів іншої країни.

3. Валютний контроль. Офшорні юрисдикції мають, як правило, систему подвійного валютного контролю. В її основу поставлена відмінність між резидентами і нерезидентами, а також між національною і іноземною валютами. Загальне правило: резиденти піддаються валютному контролю, а нерезиденти валютному контролю не піддаються. Проте нерезиденти піддаються звичайному контролю відносно місцевої валюти

4. Комунікації. Більшість офшорних юрисдикцій мають надійні засоби зв'язку - добрі телефонні, кабельні та телексні послуги зв'язку для з'єднання їх з іншими країнами. Багато хто має також регулярний повітряний зв'язок.

5. Легкість доступу до зарубіжної банківської системи. Використовування офшорних юридичних осіб дає можливість розміщувати капітал у твердій валюті в надійних банках стабільної країни. Великі секретарські компанії з визнаною міжнародною репутацією мають усталені зв'язки і можливість відкривати для своїх клієнтів рахунки в першокласних зарубіжних банках. Офшорній фірмі може бути відкритий валютний банківський рахунок у зарубіжному банку.

  2.5. Інші види ВЕЗ

Поряд із ВЕЗ, орієнтованими на один вид діяльності, одержали поширення вільні економічні зони багатогалузевого призначення, чи комплексні зони. Практично вони мають характерні риси всіх інших зон. У цьому відношенні становить великий інтерес вільна зона «Манаус» у Бразилії. У 1967 році в бразильської Амазонії на площі 3,6 млн. кв. км. був виділений «промисловий округ вільної зони «Манаус». Тут поступово складається унікальний господарський комплекс, що являє вражаючий приклад могутнього економічного підйому території практично з нульового стартового рівня розвитку. Особливість вільної зони «Манаус» полягає в тому, що вона направляє на експорт тільки 3-5% виробничої продукції, а інша споживається в самій Бразилії. У цю зону вкладено більш 13 млрд. доларів інвестицій. У 30 галузях виробництва, що розвиваються тут, організовано 600 промислових підприємств із загальною чисельністю працюючих близько 80 тисяч чоловік.

Наприкінці 70-80 р. у Китаї одержали розвиток спеціальні відкриті райони. Ще в 1978 р. на вищому партійному рівні  там було прийняте рішення про  створення ВЕЗ у 14 прибережних  містах із загальною чисельністю  населення більш 20 млн. чоловік. Фактично ці території містять у собі весь приморський пояс країни і значно поширюються всередину країни. Вони формуються шляхом пільгового в порівнянні з загальним режимом господарської  діяльності. У відкритих районах  розміщаються експортоорієнтоване виробництво, технопарки, торгові підприємства. Власне кажучи вони є різновидом зон комплексного типу. Виробництво Китаю затратило великі засоби на облаштованість цих районів. У цілому з урахуванням недержавних засобів у кожен гектар зони вкладалося 15-17 млн. доларів. По офіційним даним, через економічно зони Китаю проходить 2/3 його зовнішнього обороту.

У 90-і роки активізуються процеси  по формуванню міжнародних вільних  економічних зон. Так, мається проект створення спеціальної економічної  зони «Туманган» (Туманцзян). Ця вільна економічна зона повинна бути створена на стику границь Росії, Китаю і КНДР. Проект розрахований на 20 років, його вартість на першому етапі оцінюється в 90-110 млрд. доларів.

ВЕЗ «Туманган» припускає участь Японії, Південної Кореї, Монголії, Китаю, КНДР і Росії. У вільній економічній зоні буде побудований великий порт, численні промислові підприємства з використанням китайською і корейською робочою силою. Росія повинна буде поставляти на ці підприємства сировина для переробки. Підприємці, що організували виробництво у вільній економічній зоні, будуть користатися поруч пільг. Передбачається, що зони будуть мати гнучкі границі, до участі в спільному освоєнні можуть підключатися також і суміжні райони.