Барокові риси української поезії XVII-XVIII ст

Поема С. Дівовича, крім усього іншого, цікава ще й тим, що в ній зафіксовано останній ступінь мілітаризації української рицарської поезії й самого образу козака. Незважаючи на свою ерудицію, автор не пам’ятає створеного його попередниками в XVII столітті образу воїна-ратая, покликаного самим Богом стати до битви і взятися за зброю. Натомість він змальовує страшний образ нещадного месника, демонічного посланця смерті, перейнятого почуттями ненависті, помсти і нищення.

Українські поети часів визвольної війни оспівували героїчну і жертовну боротьбу народу із загарбниками й поневолювачами, а не криваву помсту українців полякам чи татарам. У цьому проявилась шляхетність їхньої поезії, розуміння високої людяної суті оспівуваної ними збройної боротьби. Мілітаризована поезія багато що трактує по-новому. Вона заново переписує історію визвольної війни, наголошуючи ту правду життя, якої, як їй здавалося, бракувало старим поетичним текстам. У нових творах частіше трапляються реалістичні деталі, в більшості випадків йдеться про право на зображення жорстокості війни, а в окремих випадках навіть на смакування її деталей.

Проте, як уже зазначалося, коли йшлося про відгомін в поезії С. Яворського якоїсь забутої полеміки навколо мілітаристичних мотивів в українській поезії, в XVII столітті були поети, що відчували відразу до кривавої слави, жорстокостей війни й оспівували мир і людяність. Можливо, що тим співцем безхмарного щастя Золотого Віку був І. Орновський. Він ще міг написати панегірик захиснику степових рубежів Г. Захаржевському-Донцю, але в усій його поезії відчувалался відраза до кровопролиття, війн і солдафонства. Сучасники Орновського прагнули зрівнятися у славі з найбільшими героями Стародавньої Греції, а він, сміючись, твердив, що вони поводяться з вічністю, як з турецькою фортецею, вдираючись до неї гвалтом:

О, як прикро і слава вздобляється кшталтом, 
Коли штурмом у вічність вдираються гвалтом.

Л. Крщонович також належав до числа тих людей, які вже в XVII столітті розуміли, що тривалі війни і пов’язана з ними мілітаризація суспільної свідомості не сприяють культурі, породжують людей, здатних лише до вічної ворожнечі і кровопролиття:

Хто-бо залізом та й мир здобуває – 
Праця даремна, даремно і дбає! 
Ходить з мечем хто, той миру не хоче – 
Тільки на кров той розширює очі.

Кровопролиття на Україні не надихало й найавторитетнішого в тогочасних художніх і політичних колах поета – Л. Барановича. Він пише вірші, які нагадують молитви за мир:

Коли ти води вгамуєш, Пане, 
Вгамуй і крівцю, нехай перестане! 
Потопом землю не дав ти залити, 
В кровавім морі не дай нас втопити!

Л. Баранович прожив усе своє життя серед війн. Саме йому належить найвражаючий зразок миролюбної поезії XVII століття, де Україну за часів Руїни зображено як човен, що потопає в морі крові:

Так, як на човен хвилі налітають, 
На Україну лиха нападають. 
Ні, іще гірше! Човен воду крає, 
А Україна в крові потопає. 
Пане, водою правиш і вітрами, 
Хай же стихне буря над нами!

Певна опозиція мілітаризації в XVII столітті вже існувала. І особливо виразно миролюбність української культури проявилась у полеміці І. Орновського із “марсіалістами кривавими”.

Тогочасне життя сприяло войовничому духові суспільства мілітаризації культури. Знайомство з творами поетів часів Самойловича і Мазепи (П. Терлецького, С. Яворського, П. Орлика) підтверджує слушність песимістичних прогнозів І. Орновського. Уславлення військової могутності держави, особистих заслуг можновладців ніколи не прикрашало поетичної творчості. У добу Бароко офіціозна і до того ще й мілітаризована гілка української поезії не була особливо родючою. І тому, можливо, саме невдоволення поетів-“марсіалістів” своїми надто скромними успіхами й підштовхувало їх до пристрастних атак на опонентів.

Диспут “марсіалістів” і прихильників миролюбства на сторінках поетичних творів свідчив про початок розшарування населення козацької держави, бо щодалі тривали війни, то більше з’ясовувалося, що для одних вони відкривають шлях до багатства, визнання, слави, високого суспільного становища, а для інших – джерело всіляких бід.

“Марсіалізм” панував в українській культурі досить довго. І це пояснюється, як уже зазначалося, не якоюсь войовничистю, закладеною в українській національний характер, а самими обставинами життя народу, що протягом двох століть не давали чоловічому населенню України розслабитися, відпочити від війн, як слід відчути смак мирної праці, охолонути від кривавих пристрастей.

Проте в XVIII столітті, десь з двадцятих його років, починається уповільнений процес лібералізації українського життя. Тріумфуючий войовничо-рицарський пафос поволі вивітрюється з поезії, лишаючи по собі місце для роздумів над дійсністю.

Козацький поет З. Дзюбаревич починає замислюватись, чи є щось добре в тому, що українці не перестають воювати вже друге століття. А якщо при цьому ще й увесь світ воює, то чи не є це ознакою загального божевілля або наближення судного дня?

Вже приходить кінець світу 
Отим людям без одвіту – 
Все у війнах ненаситних 
Правовірні християни.

Ці вірші писалися під час перського походу 1722 року до Каспійського моря російсько-українського війська, де воно мало підтримувати Персію у війні з Туреччиною. Читаючи батальні вірші українських військових першої половини XVIII століття, неважко помітити, що багатьом з них не подобалсь та роль, яку визначив для них російський уряд у своїй військовій діяльності. Козацтво ніби втрачає смак до Марсових подвигів і переможних фанфар. Про це свідчить анонімна поема “Баталія під Солодківцями”, присвячена битві 1733 року в якій російсько-українське військо розгромило прихильників польського короля Станіслава Ліщинського. Переможну битву він називає “нещасливою баталією під Солодківцями”, а коли пише про вбитих тут “ляхів”, то не приховує свого суму і жалю.

Анонімний автор драми “Образ пристрастей цього світу” (перша чверть XVIII століття), міркуючи про союз Марса (козацтва) з Беллоною (Росією), висловлює сумнів у його розумності та доцільності. Вустами Бунту (отже, й головного “бунтівника” гетьмана І. Мазепи) він говорить, що Марс (Україна) став рабом Беллони (Російської імперії), через що й вкрив себе ганьбою:

Це мені чути нудно, бо справді жахливо, 
Що рабом у Беллони зробивсь Марс на диво. 
Того я не довідаюсь: чи хитро вловився, 
Чи на власний він розгляд таки підхилився? 
Хто подав на цю думку резони й совіти, 
Що схотів він Беллоні себе покорити? 
Яку славу здобуде, таке сотворивши, 
Чи велику візьме честь, отак учинивши?

У ті часи, коли І. Величковський та М. Довгалевський писали свої поетики, друкографіка ще не відмежувалался від науки віршування. І ця обставина змушувала їх вдаватися до розгляду проблем, які стосуються не самого творчого процесу, а лише подачі і оформлення. Багато їхніх порад стосуються засобів прикрашання твору й надання йому “інтригабільності”. Але здивувати читача барокової літератури було не так вже просто, і тому створення якихось особливих текстів, що мали продемонструвати гострий розум автора, вимагало чимало часу й великих зусиль. Як пише сам І. Величковський, виходячи, мабуть, із власного досвіду, навіть “короткіє, малєнькіє” “штучки поетицкіє” “великую компонуючим их задают трудность и долгого, пока ся зложат, потребуют багато часу. Суть з них нєкоторые, яко то рак лєтеральный и вєрш чворогранистый, которые и за месяць ледво ся зложат”.

Але терпіння поетів-книжників винагороджувалось. Під їхніми перами виникав новий тип літературної твочості, виникали нові форми спілкування автора і читача. Створювалась атмосфера літературоної гри, змагання у дотепності. Авангардисти XVII-XVIII століть дивились на поезію як на предмет інтелектуальної розваги, що було, як на той час, справою незвичною, новою і вимагало пояснень. Розуміючи це, І. Величковський пише передмову до свого “Млека”, де дає такі поради: “ А прето, ласкавий читательку, єслі з них хочеш отнеси утєху, долго поймуй их, єсли бы ся котрая штучка здала быти до поймовання притрудною, слушная рєч, єдного и другого призвавши, споле ся домышляти”.

Серед українських поетів першим кончетистом, тобто автором інтелектуально гострих, а часом і парадоксальних поезій, був Л. Баранович. Аби зрозуміти зміст його зовні “простеньких”, з гумором написаних поезій, і справді треба добре подумати і навіть порадитися з розумними людьми.  
І. Величковський пішов далі свого вчителя. Він був великим прихильником, практиком і теоретиком кончети і намагався прищепити українським поетам смак до всіляких “раків літеральних” і віршів “чворогранистих”.

Особливий звуковий резонанс лунає у “раках літеральних”:

Анна во дар бо имя ми обрадованна,

Анна дар и мнє сєн мира данна,

Анна ми мати и та ми манна,

Анна пита ми и мати панна.

Чотиригранний вірш у Величковського (читається по горизонталі і вертикалі) має такий вигляд :

Маріє Ты Єдина Мати Богу Сину 
Ты паче всєх вышнєму возлюбленна выну 
Єдина всєх надежно творцу ты предстани 
Мати вышнему творцу станы присно за ны 
Богу возлюбленна ты присно дєво зєло 
Сыну выну предстани за ны зєло дєво

У своїй пристрасті до парадоксів, абсурду і загадок кончетисти XVII століття багато в чому випередили сюрреалістів. Вони також були схильні думати, що “людській мозок любить усе нерозумне” (Р. Магрітт) і тягнеться до нього з причини своєї непогамовної жадоби до пізнання. Що сильніший тиск раціоналізму, то пристрастніший неусвідомлюваний потяг людей до форм альтернативного “непрозорого” сприйняття і мислення.  
В очах І. Великовського “поетицкіє штучки” були ще розвагами для інтелектуального товариства, а через півстоліття у М. Довгалевського з’являється вже відчуття, що за поетичними загадками стоїть реальність якогось іншого, алогічного світу, інобуття. Випереджаючи художню практику сюрреалістів, він показує, як близько від нашого щоденного життя знаходяться кордони незвичайного. Треба зробити лише один крок убік від буденної свідомості, аби побачити, що все сутнє живе подвійним життям. І “тут”, і “там”, – у світлі розуму усеред сутінків фантазії. Так, наприклад, звичайна буква “А” – це також

Альфа, Алфей величезний, і буква, і початкова, 
І голосний також перший, стоїть на початку будівлі, 
В Азії є на чолі, перший голос малої дитини. 
Тисяча, також триножник, подвійна V, разом дві стежки, 
З’єднані двічі, Меркурія лоб, голова теж Медузи, 
І п’ятдесят у слов’ян, і що роги, сполучені разом.

Поети Відродження помітили, що абсурдне (тобто неможливе з точки зору здорового глузду, те, що знаходиться за межами буденної свідомості) наділене певними поетичними властивостями. Звідси – прийнята в елітних колах тієї доби гра в абсурдні пророцтва та парадоксальні висловлювання, у яких розкриваються незвичайний і часто дуже поетичний сенс звичайних речей та явищ.

У часи Довгалевського раціоналізм був домінуючою тенденцією культурного розвитку. У царині художньої творчості панувала “розумна” (а насправді суворо регламентована розумом) краса. І тому не дивно, що така, здавалося б, несерйозна річ, як літературна загадка, залишилась єдиним видом художньої творчості, де ще зберігались можливості для демонстрації творчих можливостей механізмів абсурдного мислення. М. Довгалевський вводить до своєї “Поетики” цілий розділ “Про загадку як поетичні твори”. І в цьому його жесті проявився неусвідомлений потяг його доби до поезії, що зростає за межами здорового глузду:

Гарно чотири подібні сестри так біжать по дорозі, 
Наче б змагались вони, та однакова праця в них завжди.  
Близько одна однієї біжить, та догнати не може.

Це говориться про колеса візка. Про корабель М. Довгалевський пише такий загадковий абсурд:

Син я прекрасного лісу, швидкий і великий несуся, 
Завжди супутників сила юрбою мене супроводить, 
Безліч доріг я проходжу, та сліда ніде не лишаю.

У своїх новаторських шуканнях абсурдно-прекрасного М. Довгалевський іноді розщеплює слова на фонеми і кожну з них оречевлює й осмислює як поетичний образ. Він змушує Творця Світу говорити про своє ім’я такі абсурдні речі:

Лук я ношу на чолі, а за луком у мене тризубець, 
Далі ставлю я подвійну дорогу, в кінці ж страшна змійка.

І лук, і тризубець, і дорога, і змійка, – все це алогічні образи латинських літер слова “DEUS” – “БОГ”.

Проте поезія проявляється не лише в абсурдистській грі літерами, зображеннями, словами. Коли один учасник гри (автор) знає відповідь (латинський сенс абсурдного висловлювання), а інші ні, то це лише умовна, штучна загадковість. Значно сильніші естетичні почуття викликають ті речі, що містять в собі елемент загадкової незбагненності. У вірші-загадці про сон Довгалевський пише: “Хто я такий, то не знає ніхто, хіба очі закриє”. Але той, хто закриє очі і навіть засне, все одно не “узнає”, що таке сон, бо все, що відбувається з нами у цьому стані, перебуває поза межами нашої свідомості.  
У таких поетично-абсурдних і водночас загадкових віршах немає нічого розважального. Тут барокова кончета вростає у світ тривожних роздумів романтизму про сенс буття і вічні загадки природи. Деякі поетичні мотиви Бароко відрізняються від своїх романтичних аналогів лише за формою, а за внутрішньою суттю їх можна назвати преромантичними. Таким є і розроблюваний бароковими поетами мотив луни – загадкового відгомону природи на голос людини. У часи романтизму він набув подальшого розвитку, і йшлося тоді вже не про луну як фізичне явище, а про містичний чи надчуттєвий “голос природи” і про здатність генія, митця розмовляти з ріками, лісом, морем, місяцем і хмарами.

У часи Середньовіччя поміж людиною і природою стояв Бог. І люди звертались переважно до нього, молилися не силам природи, а йому. Язичницька традиція душевного спілкування з горами й солнцем була надовго забута. А перші спроби відродження поетичного спілкування з природою припадають на часи Бароко. Для таких розмов існував тоді навіть спеціальний жанр, так званий резонуючий вірш.

У частині поезій такого роду ліричний герой звертається до гір та лісів із болісними запитаннями, але у відповідь чує лише механічне відлуння своїх слів. “...Луна, – пояснює Довгалевський суть резонуючого вірша, – це голос, що розходиться між горами і лісами”. Прикладом такого вірша нехай буде ось цей, про праматір Єву: