Засоби милозвучності української мови

     Рівномірний розподіл вокальної енергії в  українській мові тісно пов'язаний з неконцентрованим словесним наголосом, що виявляється в помірно розподіленому (через 1-2 склади) посиленні й послабленні  звуків. Це формує характерну для української  мови акцентно-ритмічну структуру слова, яка (для 5-складового слова з наголосом на середньому складі) передається так званою формулою В.О. Богородицького - 1 - 3/4 - 2 - 3/4 - 1 1/4, побудованою на основі загального сприйняття співвідношення наголошеного й ненаголошеного складів, але акустичне в основі такого розподілу лежить тривалість голосних.

     Для наочної ілюстрації специфіки української  мови наведемо формулу акцентно-ритмічної  структури російського слова - О.О.Потебні: 1-2-3-1-1, з якої видно, що ритмічна структура російського слова характеризується значним посиленням наголошеного складу порівняно з ненаголошеними і тим самим сприяє його різкому виділенню, а в переднаголошених складах сила наголошення виразно зростає в напрямку наголошеного складу.

     Значне  ослаблення (і скорочення) всіх наголошених складів, крім першого переднаголошеного, якраз і створює умови для розвитку сильної редукції (утворення звуків типу ъ, ь), характерної для російської вимовної норми на відміну від української, яка, навпаки, характеризується відсутністю яскраво вираженої редукції голосних.

     Плавність українського мовлення виявляється  і в зіставленні з англійською  мовою. Саме до такого висновку приходить  О.Ф.Пилипенко, дослідивши питальну інтонацію  англійської мови порівняно з  українською: "...в основному рівний розподіл часу звучання між голосним наголошеним та сусідніми складами, а також - менш різкі частотні інтервали пояснюються характерною для української мови більшою плавністю мовлення порівняно з англійською".

     Показана  вище ритмічна структура українського слова зближує його з ритмом музичним, пісенним і природно пояснює, чому українська мова сприймається як особливо музикальна. Більше того, цей факт веде нас до розуміння прихованого зв'язку між мовленням і музикою в широкому плані.

     Нарешті, українське мовлення характеризується широким мелодичним діапазоном із своєрідною, зосередженою на кінцевому (особливо відкритому) складі та на посилених, що регулярно чергуються з непосиленими (див. наведену вище формулу В.О.Богородицького), складах наспівною мелодикою, із своєрідними перепадами висоти тону. Щоправда, українська мелодика в плані її суто національного музикального характеру досі ще не досліджена точними методами. Наші висновки базуються на слухових спостереженнях та випливають із практичної роботи у вузі над постановкою української вимови (у іноземців) та її корекцією (у носіїв).

     За  свідченням музикознавців, саме в мовній мелодиці, що накладається на специфічну вимову звуків (передусім голосних), закладено основу національного  співу: природно поставлена вимова, супроводжувана оригінальною мелодикою, сприяє глибокому, розлогому, вільному, спрямованому в далечінь звучанню. Отже, "секрет" музикальності української вимови слід шукати у її зв'язку з українською піснею. А сама пісня, неперевершена, чудова, вийшла з мови. Власне, українські пісні такі мелодійні і звучні тому, що в основі їх лежить така сама мова.

     Ми  розглянули ряд чисто лінгвістичних  і акустичних параметрів, що характеризують звучання української мови. Вони апріорно є ніби об'єктивним ґрунтом, основою формування естетичних вражень. Поки що ми не знаємо, які з цих параметрів є визначальними, скільки їх треба і в якому вираженні, щоб мова сприймалася як милозвучна. Тут привертає до себе увагу той факт, що серед європейських мов об'єктивно найбільш вокалічною є фінська (51 %), а не італійська (48%), хоч враження музикальності справляє друга, а не перша. Слід думати, що лише комплекс показників різного рівня, причому в певному, не відомому поки що для нас, співвідношенні здатний забезпечити те, що ми сприймаємо позитивно і вважаємо красивим. Поки що не можна, беручи за основу якусь одну ознаку, поділити мови на милозвучні й немилозвучні.

     Другий  аспект - найскладніший. Милозвучність (як і немилозвучність) оцінюється нами спонтанно, як будь-який витвір мистецтва: музичний, образотворчий, суто природний (явища природи) і т.п. І тут на перший план виступає загальна естетична оцінка, подобається - не подобається, гарно - негарно. Тобто мова сприймається і як явище естетичне. Чим менше зрозуміла для нас мова з погляду змісту, тим більше на перший план виступає емоційна її оцінка, не вимірювана об'єктивними методами.

     Є підстави вважати, що носії кожної окремої  мови, яку витворив народ відповідно до своїх ідеалів, природно, вважають свою мову гарною, милозвучною. Говорячи словами М.Михайлова, "Мова - витвір народу, і кожен народ створив собі мову, відповідну не тільки його рівню й способу його мислення, але й естетичним ідеалам". У такому разі мають рацію ті, хто вважає, що всі мови красиві (не багаті, а красиві своїм звучанням!), некрасивих мов у світі немає.

     Разом з тим у деяких мовах, що порівнюються на основі спонтанного слухового  сприйняття (а не на основі наукового  аналізу окремих параметрів), з  погляду іномовців або фахівців, наділених здатністю давати естетичні оцінки звучання відповідно до свого розуміння прекрасного, - виділяють мови більш і менш красиві (милозвучні), так само, як ми розрізняємо, наприклад, твори більш і менш талановитих композиторів, кращі й гірші пісні, окремі музичні твори тощо.

     Без спеціальних досліджень важко стверджувати, чи є загальнолюдське розуміння  милозвучності мови, хоч практика засвідчує наявність такого критерію для групи, наприклад, європейських мов (пор., наприклад, визнання італійської  мови найкрасивішою), або азіатських, або африканських. Можливо, серед них є ще якісь вужчі (або ширші) регіональні уподобання, але це, повторюємо, вимагає достовірних статистичних даних.

     Очевидно, зважаючи на невеликий мовний матеріал, залучений до спостережень (фактично дві мови - українська та російська), деякі наші висновки видаватимуться певною мірою апріорними, але вони можуть започатковувати ґрунтовні дослідження милозвучності різних мов, виконані з використанням експериментально-фонетичних, психолінгвістичних та статистичних методів дослідження. 

Список використаної літератури і примітки 

1. Самійленко В. Твори : У 2 т. - К., 1958. - Т. 2. - С. 365.

2. Ганич  І.Д., Олійник І.С. Словник лінгвістичних  термінів - К., 1985. - С. 127.

3. Там само. - С. 127-128.

4. Ахманова О.С. Словарь лингвистических терминов. - М., 1969. - С. 522.

5. Розенталь Д.Е., Теленкова М.А. Словарь-справочник лингвистических терминов. - М., 1976. - С.533.

6. Михайлов М.М. О благозвучности русской речи // Русская речь. - 1988. - № 2. - С. 51.

7. Ветвицкий В.Г. Занимательное языкознание (Фонетика, имя существительное) - М., Л., 1966. - С. 19.

8. Самійленко В. Твори : У 2 т. - К., 1958. - Т. 2.. - С. 366.

9. Самійленко В. Твори : У 2 т. - К., 1958. - Т. 2.. - С. 367.

10. Самійленко В. Твори : У 2 т. - К., 1958. - Т. 2.. - С. 365-366.

11. Михайлов М.М. О благозвучности русской речи // Русская речь. - 1988. - №2. - С. 52.

12. Гогичадзе Г.Д. О некоторых вокально-методических принципах в связи с фонетическими особенностями грузинского языка. - Тбилиси, 1956. - С. 16.

13. Михайлов  М.М. О благозвучности русской  речи // Русская речь. - 1988. - №2- С. 52.

14. Наконечний М. Орфоепічні норми та їх значення // Укр. мова в школі. - 1958. - № 1. - С. 5.

15. Тоцька  Н.І. Засоби милозвучності української  мови // Українське мовознавство. – К., 2000. – Вип. 22. – С. 3.