Виникнення і розвиток соціолоогії як науки

Простежуючи далі розвиток соціологічної думки, спробуємо відповісти насамперед на запитання: що сприяло виокремленню соціології в самостійну науку?

У соціально-економічному плані — це передусім розвиток капіталізму в першій третині XIX ст., який поставив проблеми суспільних відносин у центр соціального знання. Соціологія як наука про суспільство мала пояснити соціальну природу капіталізму і всього, що з ним пов’язано.

Водночас витоки соціології слід шукати не тільки в розвитку капіталізму, у його потребі мати об’єктивне наукове знання про власні соціальні процеси. Коріння соціології мають і загальноцивілізаційну природу. Саме в ті часи спостерігався загальний соціальний прогрес. Появу соціології можна розглядати як відгук на це явище. Вивчення загального соціального прогресу, безумовно, потребувало окремої науки. Тому не випадково вже в перших соціологічних конструкціях цьому приділялась неабияка увага. Отже, не слід переоцінювати соціально-класові аспекти появи соціо логії (як це робили вітчизняні вчені ще донедавна).

Соціальне мислення, розвиток якого покликав до життя соціо логічну науку, мало принаймні дві чітко окреслені орієнтації — консервативну й ліберальну. Згідно з першою суспільство складається з відносин та інститутів, але не з індивідів. Конкретній людині відводилась незначна роль. Отже, суспільство стояло над людиною.

Ліберальна орієнтація виходила з іншого уявлення про співвідносини людини й суспільства. Хоча вона також розглядала суспільство як механічний організм, що складається з окремих частин, та все ж визнавала значну роль людини в ньому.

Обидві орієнтації відіграли  певну роль у появі та дальшому розвиткові соціології, оскільки питання про відносини суспільства й людини є одним із центральних у цій науці.

На розвиток соціології вплинуло також учення марксистів, зокрема їхні погляди на соціальну нерівність і класові відмінності, суспільні суперечності, класову боротьбу.

Суттєве значення для виникнення соціології мали поява емпіричних досліджень, зв’язаних із соціальною статистикою, а також досягнення природознавства, які могли бути використані для пояснення соціальних процесів і явищ.

Проте головна причина  розвитку соціології полягала в тому, що соціальні відносини наприкінці першої половини XIX ст. настільки ускладнилися, що філософські науки не могли роз в’язувати проблеми традиційними методами. Для осмислення нових соціальних процесів необхідна була і нова наука— соціо логія.

У розвитку офіційної соціології вирізняють чотири етапи.

Перший етап розпочинається з появи розробленої О. Контом програми перебудови наук про суспільство на «позитивних», емпірично обґрунтованих засадах і триває приблизно до кінця XIXст. Він характеризується інтенсивним розвитком емпіричних соціологічних досліджень, однак, між ними і соціологічною теорією поки що немає системного зв’язку. У методології переважає позитивізм, під впливом якого формуються такі напрямки соціологічного знання, як натуралізм, еволюціонізм, органіцизм, соціал-дарвінізм тощо. У цей період формується і набуває поширення марксистська теорія.

Другий етап становлення офіційної соціології розпочинається з кінця XIX ст. і триває до кінця 20-хрр. ХХст. На цьому етапі відбувається гостра криза натуралістичної соціології і настає різкий перелом у розвитку соціологічної теорії. Увагу соціологів привертають соціальні дії і взаємодії, розробляються методи «розуміючої соціології», концепції соціології особистості, налагоджується системний зв’язок між теорією і соціологічними дослідженнями (зокрема в науковій діяльності класиків соціології М.Вебера та Е.Дюркгейма), відбувається інституалізація соціології як академічної дисципліни. Її включають до навчальних планів університетів, створюють перші кафедри і факультети, професійні асоціації соціологів тощо.

Третій етап розвитку соціології, що охоплює період з кінця  
20-х до 70-хрр. ХХст., характеризується формуванням основних її сучасних теорій, галузевою диференціацією, дальшим удосконаленням методів дослідження.

Четвертий етап розпочинається з 80-х років. Його зміст зв’я заний з новітньою соціологією, розв’язанням проблем сучасності.

На початковому етапі  в ХIX ст. соціологія розвивалася під впливом позитивізму й натуралізму.

Програмні методологічні  та світоглядні настанови позитивізму було сформульовано А. Сен-Сімоном (1760—1825), а основні концепції розроблено в працях О. Конта і Г. Спенсера. Працюючи сім років особистим секретарем у А. Сен-Сімона, О. Конт запозичив у нього багато ідей. Так, у книзі «Нарис науки про людину» А. Сен-Сімон писав, що вчення про людину до того часу було здогадним, тому його слід вивести на рівень науки, надавши йому позитивного характеру, обґрунтувавши його спостереженнями і застосувавши до нього методи пізнання, якими користуються інші галузі науки. Саме ідеї позитивізму розвивав О. Конт (1798—1857). Головним спрямуванням позитивізму була відмова від умоглядних, абстрактних міркувань, створення «позитивної» соціальної теорії про людину і суспільство, яка мала стати так само доказовою і загальнозначущою, як і природничо-наукові теорії. У дослідженнях, на думку позитивістів, потрібно використовувати спостереження, порівняльно-історичний, математичні методи та експеримент.

Позитивістське соціологічне спрямування не визнавало ні ідеалізму, ні матеріалізму, а виходило з тези, що все справжнє позитивне знання можна отримати лише як результат дослідження окремих спеціальних наук чи їх синтетичного об’єд нання, і що сама лише філософія не може претендувати на вичерпне дослідження реальності.

О. Конт, використовуючи термін «позитивізм», дотримувався думки, що наука не пояснює, а лише описує явище, відповідаючи не на запитання «чому?», а на запитання «як?», а тому всі її претензії на розкриття причин та суті явищ, що відбуваються, є цілком безпідставними.

Позитивне знання — це знання, засноване не на умоглядності, а на спостереженнях та експериментах, на доказовості. Воно характеризується намаганням виходити з позитивного, тобто фактичного, усталеного, безсумнівного. Позитивізм орієнтувався на емпіричне обґрунтування теорій, які б мали таку саму доказовість, як і природничо-наукові; на факти і з’ясування того, як саме, а не чому саме відбуваються ті чи ті події та процеси. Оця відмова позитивізму давати причинні (каузальні) пояснення була його найслабшою ланкою і зазнала згодом найбільшої критики.

Конт уважав, що суспільствознавство  має ґрунтуватися на фактах, досліджуючи соціальні явища емпірично й аналітично, як це робить природознавство. Завдяки цьому воно зможе відійти від абстрактних структур і стати «позитивним», тобто здатним позитивно вирішувати суспільні проблеми. Постійно порівнюючи науку про суспільство з природознавством, Конт спочатку називав її соціальною фізикою, а лише згодом запропонував термін «соціологія».

За аналогією з фізикою  О. Конт у соціології розрізняв соціальну статику, або теорію соціального порядку, ісоціальну динаміку, що досліджує сутність соціального прогресу, основні етапи соціального й культурного розвитку суспільства, вирішальним чинником якого є інтелектуальний розвиток людства. Соціальна статика вивчає суспільство в стані цілісності та рівноваги його елементів; умови існування й закони функціонування суспільної системи. Соціальна динаміка досліджує суспільство в процесі переходу від одного стану до іншого, закони розвитку і зміни соціальних систем.

Ідея «соціальної фізики» сягає XVII ст. Наприкінці XVIII — на початку ХІХст. її активно пропагував А.Сен-Сімон. Проте до О.Конта ніхто не зміг розвинути цю ідею з такою повнотою, системністю та аргументованістю. «Соціальна фізика», чи «соціологія», за О.Контом, не передбачала зведення соціальних фактів до фізичних. Специфіку соціального враховано О.Контом у межах «позитивного синтезу» — своєрідної енциклопедії наукового знання, заснованої на ретельно розробленій класифікації наук, що зберегла певне значення і до нашого часу. Класифікація наук, за О.Контом, — це поділ наук відповідно до їх предмета і методів на «абстрактні» (що вивчають закони певних явищ і процесів) і «конкретні» (що застосовують ці закони до конкретних сфер). Уся система наук, за О.Контом, являє собою ієрархію, що відбиває в логічній формі історичний процес розвитку знання від простого до складного, від нижчого до вищого, від загального до конкретного. Кожна наступна сходинка в розвитку знання — наука більш високого порядку — сприймає попередню як необхідну передумову, якої, однак, недостатньо для з’ясування (пояснення) специфічного змісту науки вищого рангу. Застосувавши цей принцип, О.Конт вибудував такий ієрархічний ряд наук: математика®астрономія®фізика®хімія®біологія®соціологія.

Соціологія ґрунтується на законах біології і без їх застосування не може існувати, але має, як стверджував О.Конт, певні особ ливості, які зумовлюються взаємодіями індивідів. Ці взаємодії, на його думку, особливо ускладнюються внаслідок впливу одного покоління на інше, попереднього на наступне. Такий підхід був на той час новаторським, так само, як і вимога до соціології вивчати закони соціальних явищ, обґрунтовувати ймовірність своїх висновків фактами в їхньому взаємозв’язку.

Отже, специфіка соціологічного підходу О. Конта до вивчення суспільного життя полягала в тім, що він був прихильником теоретичного дослідження законів соціальних явищ за допомогою загальнонаукових методів, а не філософських спекуляцій.

Досліджуючи характерні особливості суспільства, процес розвитку людського інтелекту, О. Конт першим зробив спробу сфор мулювати основні закони його функціонування і розвитку.

О. Конт уважав, що соціальні зміни в суспільстві зумовлені багатьма чинниками, але визначальним серед них є розум, інтелектуальна еволюція. І саме вивчення розвитку людського інтелекту (розуму) є фундаментом для дослідження соціального розвитку загалом. Зважаючи не це, О.Конт підкреслював, що інтелектуальний розвиток індивіда і суспільства має три стадії. Закон трьох стадій прогресу людського інтелекту, за Контом, є основним соціальним законом, за яким розвивається суспільство і який здатний перетворити донаукові знання про суспільство чи людину в наукові. Згідно з цим законом усі знання у своєму формуванні проходять такі стадії:

• теологічну (до 1300 р.), коли знання виникають спонтанно і не мають доказів, неподільне панування релігійної свідомості;
• метафізичну (1300—1800рр.), коли переважають абстракції чи умоглядні сутності, що беруться за реальність, і традиційні вірування замінюються «негативною» філософією;
• позитивну (з ХІХ ст.), яка базується на точній оцінці соціальної дійсності, історичної реальності, а інтеграція і раціональна організація суспільства відбувається під впливом «позитивної» філософії.

На думку Конта, від  загального рівня людського знання залежить стан техніки, ремесел, промисловості тощо, а зміни людського інтелекту є основою змін соціальної організації суспільства. Отже, контівський закон трьох стадій розвитку людського інтелекту є теорією загального соціального розвитку.

Другий закон, що його сформулював  О.Конт, — це закон поділу і кооперації праці, завдяки дії якого утворюються різні соціально-професійні групи, урізноманітнюється суспільство, підвищується життєвий рівень населення. Проте саме поділ праці призводить до однобічної професіоналізації, що спотворює особистість, до конкуренції та експлуатації, до руйнації таких підвалин суспільства, як солідарність і злагода. Поділ і кооперація праці сприяють розвитку лише професійної солідарності, об’єд нанню соціальних почуттів представників одної професії і формуванню ворожого ставлення до інших професій, появі корпорацій і корпоративної егоїстичної моралі, утворенню класів і соціальному структуруванню суспільства.

У структурі суспільства О. Конт виокремив чотири класи:

• перший — представники наукового, філософського, естетич ного видів діяльності. Цей клас посідає вищий щабель у соціальній структурі суспільства;
• другий — представники виробництва і торгово-фінансової сфери (банкіри, торговці і підприємці);
• третій — землероби;
• четвертий — ремісники.

Відносини між класами, за О.Контом, розвиваються саме на основі поділу праці і кооперації їх діяльності. Становище, яке займають капіталісти, на думку О.Конта, утворюється не внаслідок зловживань силою та багатством, а внаслідок загального характеру  їх функцій у суспільстві. Діяльність і відповідальність виконавців менш значущі й вужчі ніж у роботодавців. Тому витоками існуючої підлеглості є поділ праці, хоч він пов’язаний з різними індивідуальними особливостями людини, її спадковими схильностями. Один від природи схильний до командування, а інший — до покори. Тому індивідуальні схильності знаходяться у гармонії зі станом соціальних відносин у цілому, а загальна субординація є неминучою і необхідною.

Гарантом цілісності суспільства  за таких умов, на думку Конта, може бути держава у сфері політики, а у сфері моралі — релігія.

О.Конта називають «батьком соціології». Значення його праць для розвитку соціології важко переоцінити. О.Конт першим обґрунтував необхідність наукового підходу до вивчення розвитку суспільства, виявив закономірний характер цього розвитку і можливість пізнання його законів, створив особливу науку, що спирається на дані спостережень, експериментів, історичного методу тощо.

Контівське пояснення  явищ природничими законами стало підґрунтям багатьох напрямків соціологічної думки, представники яких шукали причини суспільних змін поза суспільством — у природних та біологічних факторах. Цьому сприяли досягнення природознавства, зокрема відкриття Чарльза Дар віна (1809—1882).

Одним із представників такого підходу був найвпливо віший європейський соціолог того часу англієць Г. Спенсер (1820—1903). Він теж названі біологічні чинники розглядав, як і соціальні. Проте Г. Спенсер не обмежився соціал-дарвінізмом і запровадив новий підхід до вивчення людського суспільства, який згодом став називатисязагальною теорією систем. Ця теорія ґрунтується на трьох постулатах: органіцизмі, ідеї соціальної еволюції таструктуризації суспільства з допомогою соціальних організацій — інститутів.