Державний (політичний) режим

      Третій  різновид тоталітаризму - націонал-соціалізм. Як реальний політичний і суспільний устрій він виник в Німеччині  в 1933 р. Мета: світове панування арійської раси і соціальна перевага - німецька нація. Якщо в комуністичних системах агресивність направлена перш за все всередину - проти власних громадян (класового ворога), то в націонал-соціалізмі - зовні, проти інших народів. [20, c.75]

      Таким чином тоталітаризм - історично приречений державний режим. Це суспільство - не здатне до ефективного відтворення, дбайливого, ініціативного господарювання, а існує головним чином за рахунок  багатих природних ресурсів, експлуатації більшості населення.

РОЗДІЛ 3: Сутнісна характеристика демократичного режиму.

3.1 Поняття та види  демократичного режиму.

    Демократія - (від старогрецького DEMOS - народ  і CRUTOS - влада ) -народовладдя - це одна з  основних форм утворення будь-якої організації, заснованої на рівноправній участі її членів в управлінні і ухваленні в ній рішень  більшістю голосів; ідеал суспільного устрою : свобода, рівність, пошана людської гідності, солідарність і т.д.

    З моменту виникнення демократія пов'язана  з державою, а значить з примусом, і в кращому разі є владою більшості над меншістю, хоча частіше всього є формою правління добре організованої привілейованої меншини, більш-менш підконтрольної народу.

      Демократичний режим  характеризується високим  ступенем політичної свободи людини, реальним здійсненням її прав, що дозволяє їй  робити вплив на державне управління суспільством. Політична еліта, як правило, досить вузька, але вона спирається на широку соціальну базу.

Характерні  риси демократичного режиму:

1. Суверенітет народу: саме народ вибирає своїх представників влади і може періодично змінювати їх. Вибори повинні бути чесними, змагальними, регулярними. Під "змагальністю" розуміється наявність різних груп або індивідуумів, які хочуть виставити свою кандидатуру. Вибори не будуть змагальними, якщо одні групи ( або індивідууми) мають можливість брати участь, а інші її позбавлені. Вибори вважаються чесними, якщо немає махінацій і є спеціальні механізм чесної гри. Вибори бувають нечесними, якщо бюрократична машина належить одній партії, навіть якщо ця партія відноситься  до інших партій під час виборів. Використовуючи монополію на засоби масової інформації, правляча  партія може впливати на громадську думку настільки, що тоді  вже вибори  не можна назвати чесними.
2. Періодична виборність основних органів держави. Уряд утворюється з виборів і на певний, обмежений термін. Для розвитку демократії недостатньо регулярно проводити вибори, необхідно, щоб вона спиралася на виборний уряд. В Латинській Америці, наприклад, вибори проводяться часто, але багато латиноамериканських країн знаходяться поза демократією, оскільки тут найпоширеніший спосіб усунення президента - військовий переворот, а не вибори. Тому, необхідна умова демократичної держави - особи, що здійснюють верховну владу, повинні обиратися, причому обираються на певний, обмежений термін, зміна уряду повинна відбуватися в результаті виборів, а не за бажанням якогось генерала.
3. Демократія захищає права окремих осіб і меншини. Думка більшості, виражена демократичним шляхом на виборах, це лише необхідна умова демократії, проте, цього зовсім недостатньо. Лише поєднання правління більшості і захист прав меншості складають один з основних принципів демократичної держави. Якщо ж відносно меншини застосовуються дискримінаційні заходи, режим стає недемократичним, незалежно від частоти і чесності виборів, а також законної зміни вибраного уряду.
4. Рівність прав громадян на участь в управлінні державою – свобода створення політичних партій і інших об'єднань для вираження своєї волі, свобода думок, право на інформацію і на участь в конкурентній боротьбі за заняття керівних посад в державі. [11, c.208]

      Залежно від того, як народ бере участь в  управлінні, хто і як безпосередньо  виконує владні функції, демократія поділяється на пряму, плебісцитарну  і представницьку.

      При прямій демократії всі громадяни  самі безпосередньо беруть участь в  підготовці, обговоренні і ухваленні  рішень. Така система може мати практичне  значення тільки при відносно невеликій  кількості людей, наприклад, в місцевих радах або в місцевих органах  профспілок, де всі члени можуть зібратися в одному приміщенні для обговорення питань і ухвалення рішення шляхом консенсусу або більшістю голосів.

      Важливим  етапом участі громадян в здійсненні влади є плебісцитарна демократія. Відмінність між нею і прямою демократією полягає в тому, що пряма демократія допускає участь громадян на всіх найважливіших стадіях процесу управлівння ( в підготовці, ухваленні політичних рішень і в контролі за їх виконанням), а при плебісцитарній демократії можливості політичного впливу громадян порівняно обмежені, наприклад, референдуми. Громадянам за допомогою голосування надається право схвалити або відкинути той або інший проект закону чи рішення, які зазвичай готуються президентом, урядом, партією або ініціативною групою. Можливості участі основної маси населення в підготовці таких проектів дуже невеликі.

      Третьою, найпоширенішою в сучасному суспільстві  формою політичної участі є представницька демократія. Її суть полягає в тому, що громадяни обирають до органів  влади своїх представників, які покликані виражати їх інтереси в  ухваленні політичних рішень, прийнятті законів і втілення в життя соціальних та інших програм. Процедури виборів можуть бути найрізноманітнішими, але  які вони не були, виборні особи в представницькій демократії займають свої пости від імені народу і підзвітні народу у всіх своїх діях.

      Демократичні  держави різні, але всі вони характеризуються загальними і рисами:

1. Народовладдя - тобто визнання народу джерелом влади, сувереном ( від франц. SOUVERAIN - носій верховної влади в державі );
2. Уряд сформований за згодою керованих;
3. Гарантії основних прав людини;
4. Вільні і чесні вибори;
5. Рівність перед законом;
6. Справедливе судочинство;
7. Конституційне обмеження уряду;
8. Соціальний, економічний, ідеологічний і       політичний плюралізм;
9. Співпраця і компроміс.

      Є різні форми правління демократичних  режимів. Достатньо поширеними формами  республіканського правління є  президентська республіка і парламентська  республіка.

      Відмінною ознакою президентської республіки є те, що президент в ній одночасно виступає і главою держави, і главою уряду. Мабуть, найяскравіший приклад президентської демократії - це США. Виконавча влада сконцентрована в руках одного правителя, тобто у президента США, який регулярно через кожні 4 роки обирається всім народом. Президент призначає членів кабінету міністрів, які підзвітні тільки йому, а не парламенту. Це зовсім не означає, що президент- диктатор. Президент не має законодавчих повноважень. Вся законодавча влада належить самому найвищому законодавчому органу США - конгресу (палаті представників і сенату). При виконанні своїх повноважень президент США в певній мірі обмежений владою конгресу. Конгрес вирішує питання бюджету, має право відмінити будь-які призначення президента США ( право вето ) і, нарешті, конгрес має право розпочати процес "імпічменту", тобто дострокового усунення президента від влади (за зраду, за порушення Конституції і інші злочини ). [14, c.45]

      Головною  відмінною рисою парламентської республіки є утворення уряду  на парламентській основі  ( звичайно парламентською більшістю) і його формальна відповідальність перед парламентом. Парламент здійснює по відношенню до уряду ряд функцій: формує і підтримує його; видає закони, що приймаються урядом до виконання; затверджує державний бюджет і тим самим встановлює фінансові рамки діяльності уряду; здійснює контроль над урядом і у разі потреби може виразити йому вотум недовір'я, що тягне за собою або відставку уряду, або розпуск парламенту і проведення дострокових виборів.

      В сучасному світі є 3 головні типи парламентських режимів.

      Перший  може бути описаний як однопартійна більшість  в парламенті, тобто коли одна політична  партія постійно настільки сильна, щоб утворити уряд. Іноді таке правління  називають "Вестмінстерською моделлю", маючи увазі британський парламент, в якому партії достатньо набрати 50 % голосів, щоб утворити уряд.

      Другий  тип - це парламентська коаліційна система, коли кабінет міністрів формується на основі коаліції (угоди ) різних партій, з яких жодна не має абсолютної більшості в парламенті. Коаліції можуть бути довготривалими (колишня ФРН) і недовгочасними ( Італія ).             

      Третій  тип парламентського режиму часто  називають консенсусним. Він був  запропонований одним з сучасних політологів Лайбхартом. Він запропонував концепцію консенсусного парламентського режиму для того, щоб позначити режими, існуючі за рахунок регіональної або етнічної більшості. Припустимо, в Бельгії, де фламандці складають менше 15 % бельгійського населення і де при парламентському або президентському правлінні франкомовне населення перетворилося б на людей другого сорту, була винайдена система компромісів, тобто та ситуація, при якій захищені права обох лінгвістичних груп. Для вирішення яких-небудь спірних питань обидві сторони створюють комісію з рівної кількості представників цих етнічних груп і намагаються знайти компроміс.

      Сучасна демократія - це представництво інтересів, а не станів. Всі громадяни в  демократичній державі, як учасники політичного життя рівні. Рівність ця подвійного роду - рівність перед  законами і рівність політичних прав. Сучасна демократична держава - ця держава правова, в якій на практиці здійснено розподіл трьох гілок влади і створені реальні механізми захисту прав і свобод громадян. [19, c.109]

2. Особливості утвердження демократичних  інституцій в Україні.

    Для України, як однієї з держав, що недавно  стали на шлях демократичних перетворень, першочергове значення має питання  спроможності інститутів демократії витримати  випробування часом, вистояти в політичних конфліктах і кризах. Значною мірою  це залежить від типу політичного режиму, що утворився в країні.

   Основними ознаками сучасного політичного  режиму України є:

– Конституційні  ознаки (виборність найважливіших органів  політичної влади, юридична рівність громадян, гарантії прав меншості, багатопартійність і т.д.);

– Процесуальні ознаки (транзитивність, розбудова  демократичної держави і т.д.);

– Режимні  ознаки, тобто ознаки, що стосуються безпосередньо способів здійснення влади (електоральність, обмежена конкурентність політичного процесу, авторитарність у вирішенні деяких проблем, домінування виконавчої влади, безконсенсусний тип вирішення політичних конфліктів і т.д.).

   Щодо  визначення типу політичного режиму України існує велика кількість  думок, але єдиним вірним шляхом у  вирішенні суперечностей навколо цього питання є спроба зіставити декілька типологій політичних режимів.

   Український політичний режим є однією з модифікацій  неопатримоніального політичного  режиму. Неопатримоніалізм – це своєрідний симбіоз деяких елементів  традиційного суспільства і сучасної держави. Внаслідок цього неопатримоніальним режимам притаманна невідповідність між “зовнішнім фасадом” сучасної держави (наявність конституції, писаного права, парламентсько-партійних інституцій, системи виборів та ін.) і внутрішньою логікою її функціонування, що є цілком патримоніальною.

   Так, для України характерна персоналізація влади, коли для політичної самоідентифікації  мас головним є не політичні програми, а особистість політичного лідера. Іншою ознакою неопатримоніалізму в Україні є клієнталізм, або патронажні відносини, – це поширення етнічних, регіональних, сімейно-родинних та подібних зв’язків на політичну сферу. Розподіл посад, міністерських портфелів, пільг тощо здійснюється саме за цими критеріями. Наслідком таких відносин є високий рівень корупції, що нині є одним з найважливіших каналів досягнення політичних та інших цілей.

   Політичний  процес в Україні виявляє такі неопатримоніальні ознаки: по-перше, основним агентом політичного процесу  в Україні є держава, котра  існує не поряд з суспільством, а над ним; по-друге, провідне місце в системі державного управління посідають представники бюрократичного комплексу (в Україні це віднайшло свій відбиток у існуванні “партії влади”, що зосереджена навколо президента, і стосунки в якій будуються знову ж таки по принципу клієнталізму); по-третє, у політичній грі переважають ті партії, організації, що підтримують уряд, і нарешті, в українському суспільстві, як і в будь-якому неопатримоніальному суспільстві, сучасні форми громадянського зв’язку співіснують з численними традиційними і напівтрадиційними формами.         [15, c.368]

   Теорія  неопатримоніалізму дозволяє нам виявити  ознаки політичного режиму, але не дає змоги описати можливі  напрямки його розвитку. Аналіз політичного  режиму України, на думку автора, має бути здійснений у рамках теорій трансформації (С.Хантінгтона, З.Бжезинського) і доповнений сучасними теоріями демократії, а саме, теоріями поліархії Р.Даля, електоральної і ліберальної демократії Л.Даймонда, делегативної демократії Г.О’Доннелла, співсуспільної демократії А.Лейпхарта.

   Л.Даймонд  принципово розмежовує електоральну (мінімальну) демократію, що має формальний характер, і ліберальну демократію, що забезпечує не лише формальну процедуру виборів, але й ефективний захист громадянських  прав і політичних свобод [10, с.12-14].