Етапи розвитку англійської правової системи

1 Основні етапи розвитку англійської правової системи   

 Вивчення сім'ї загального  права традиційно починається  з вивчення англійського права,  оскільки на всіх правових  системах, що належать до цієї  сім'ї, позначився вплив англійського  права. Саме англійське право  є тією правовою моделлю, яка  сприймається протягом багатьох  століть далеко за межами Англії. Окрім того, до XVIII століття історія  сім'ї загального права була  виключно історією англійського  права. Отже, розвиток сім'ї загального  права доцільно розглядати саме  на прикладі історії англійського  права. 
   Як зазначалось, особливістю права Англії є безперервність і наступність його розвитку. Чинне англійське право і його інститути ніколи не відривалися від своїх історичних коренів і традицій, тож аналіз права при вирішенні конкретного питання тут завжди більше нагадує дослідження його історії. 
   В історії становлення і розвитку сучасного права Англії можна виокремити чотири основні етапи. 
   Етап І: англійське право до норманського завоювання (до 1066р.), або англосаксонський період. 
   Протягом кількох століть до норманського завоювання Англія була об'єднана англосаксонськими королями в аморфне державне утворення, яке не можна було назвати централізованим. Природно, що в цей період в Англії була відсутня централізована правова система. Право цього періоду складається лише з місцевих звичаїв патріархальних англосаксонських племен, що мали локальний характер та істотно різнилися між собою. Місцеві суди у своїх рішеннях могли спиратися тільки на норми місцевих звичаїв і традицій. 
   Найвідоміші пам'ятники стародавньої англійської правової системи — так звані англосаксонські правди — здебільшого обмежуються лише закріпленням чи забезпеченням виконання стародавніх звичаїв. їм зовсім не відоме розмежування матеріального і процесуального права, цивільного і кримінального, приватного й публічного. Вони стосуються не всієї Англії, а тільки деяких її частин, і, скоріше, окремих племен і родів. 
   Можна сказати, що закони старої Англії передбачають існування багатьох дуже давніх, незмінних звичаєвих правил, яких добровільно дотримувалися і які не були створені якоюсь однією людиною і не могли бути нею змінені. Така впевненість ніколи не зникала в Англії, і вона багато що пояснює в історії англійського права. Але з часом правові звичаї значно змінилися і на більш пізніх етапах поступово трансформувалися в сучасне право Англії. 
   Етап II: формування системи загального права завдяки діяльності королівських суддів (1066р. — друга половина XIV ст.) 
   Праву цього періоду притаманні п'ять основних якостей: воно є королівським (створене за сприянням короля), судовим (створене судовою практикою), загальним (є єдиним для всієї країни), процесуальним (пріоритет надано не матеріальному, а процесуальному праву) та публічним (основну увагу в той час надають публічному праву і майже повністю ігнорують приватне право). 
   Завершується цей період першою кризою системи загального права, що привела до появи суто англійського феномена — права справедливості. 
   Етап ІІІ: реформування архаїчного загального права і перехід до сучасного права (друга половина XIV cm. — середина XIX ст.) 
   На цьому етапі норми загального права пристосовуються до вимог Нового часу. У боротьбі між правом справедливості та загальним правом перемагає справедливість: у 1616 році король Яків І наказав зберегти суди совісті, хоча суди загального права наполягали на тому, що робота судів совісті, які спиралися на право справедливості, підриває основу системи загального права і їх треба ліквідувати. Отже, норми права справедливості дістають перевагу, коли вони суперечать нормам загального права. Наприкінці XVII — на початку XVIII століття проводяться реформування й систематизація правил права справедливості, унаслідок чого право справедливості набуває формальних рис загального права, а суди совісті починають дотримуватися принципу прецедентного права. У XVIII столітті відносини між судами совісті і загального права нормалізуються. 
   Для III етапу характерне також зростання ролі статутів (законів Парламенту) як джерела права. У цей період остаточно визнається принцип правового суверенітету (верховенства) Парламенту, який полягає, зокрема, в тому, що Парламент має право видавати і скасовувати будь-які закони з будь-якого питання.

 
   Етап IV: подальший розвиток системи  загального права, набуття нею  сучасних рис (середина XIX cт. — нинішні часи) 
   Для цього періоду характерні такі процеси: 
   - злиття загального права і права справедливості в єдину систему права, а також об'єднання судів совісті та судів загального права в єдину судову систему (як наслідок судової реформи 1873—1875 pp.); 
   - втрата загальним правом статусу єдиного провідного джерела права; 
   - перенесення акценту з процесуального на матеріальне право; 
   - посилення ролі законодавства як основного джерела права; 
   - активна робота щодо очищення права від архаїчних, давно не діючих актів і щодо систематизації нормативних актів (так, з 1870 до 1934 року парламент приймає 109 законів консолідації, які модернізують положення старих статутів);  
   - серйозні намагання кодифікувати деякі сфери англійського права (які, однак, були невдалими). 
   Після 1914 року відбувається розквіт адміністративного права, продовжуються реформи судової системи. У 1965 році створюється Комісія з правової реформи. Важливе значення для розвитку правової системи має вступ Великобританії в 1972 році до Європейських співтовариств.

. Виникнення та реформування загального права  

 Запровадження централізованої  системи правління на території  всієї Англії, що було одним  з важливих наслідків норманського  завоювання, неминуче торкнулося  й англійської правової системи.  Нормани змогли запровадити загальне  для всієї території завойованої  країни право. Звідси і поширена  назва англійської системи права  — загальне право (common law). 
   Основна частина норм загального права склалася внаслідок самостійної нормотворчої діяльності англійських суддів. Коли королівські судді почали у другій половині XII століття вирішувати спори, вони не знайшли формально встановлених норм, які вони могли б застосовувати. Парламенту ще не існувало; він виник лише в 1265 році — через століття після того, як суди почали регулярно діяти. 
   За припущенням Г. Дж. Бермана, все законодавство перших чотирьох англонорманських королів з 1066 до 1154 року могло бути вміщене на одній сторінці. Це пояснюється тим, що королі взагалі не вважали регулярне видання нових законів одним із своїх обов'язків2. У таких умовах судді були вимушені самостійно встановлювати норми, виходячи з того, що ці правила поведінки відповідають давно існуючим звичаям суспільства. Тому розгляд розвитку англійського права є неможливим без паралельного дослідження діяльності судів.

 
   Природно, що для запровадження  загальної для всієї країни  правової системи необхідно було  створити систему суворо централізованих  судів, підзвітних лише королю. Першим головним королівським  судом, заснованим як противага  місцевим судам, була Королівська  рада (Curia Regis). Цей орган існував як вище казначейство країни, наділене до того ж судовими функціями.У XII—XIII століттях у системі королівських судів з'явилася низка нових судових органів: 
   1) суд казначейства (Court of Exchequer), який спочатку був одним з підрозділів Королівської ради і займався податками і зборами. Згодом цей судовий орган почав вирішувати спори фінансового характеру і податкові справи; 
   2) суд ассизів (Court of Assize), що розглядав справи у виїзних засіданнях. Країна була розділена на райони, які називалися округами. Судді, переміщаючись по цих округах, проводили засідання суду в кожному місті округу. 
   З часом ці суди стали займатися виключно кримінальними справами; 
   3) суд загальних позовів (Court of Common Pleas), який був створений для вирішення в основному спорів майнового характеру між приватними особами. Це були справи, що не торкалися інтересів монархії і монарха (в основному це були суперечки про земельні володіння); 
   4) суд королівської лави (Court of King's Bench) — він був створений як орган з розгляду публічних справ і питань, що торкалися інтересів держави. Засідання цього суду проходили в присутності і під головуванням короля.

 
   Поява цих судів призводить  до зменшення значення Королівської  ради як судового органу. Розглядаючи  судову систему в ранньофеодальний  період, слід враховувати те, що  в Англії існували ще кілька  видів судів, які не належали  до королівських: канонічні (церковні) суди, місцеві суди громади, суди  барона (феодала), суди міст, морські  суди тощо. 
   Спочатку судді королівського суду супроводжували короля, коли він об'їжджав свої володіння. На місцях королівські чиновники за дорученням короля розглядали скарги, з якими до короля зверталися місцеві жителі. Згодом судді самостійно їздили по всій країні для здійснення правосуддя. У кожній місцевості діяли свої звичаї і традиції, і судді змушені були їх враховувати і застосовувати. Цьому сприяла поширена на той час практика запрошення до суду місцевих жителів —присяжних засідателів. За часів Генріха II (друга половина XII ст.) суд присяжних стає постійним інститутом у цивільних та кримінальних справах. 
   Аналіз судової практики свідчить про те, що серед джерел правових норм в Англії до XIV століття переважав правовий звичай. Наприклад, у суді загальних позовів відповідач міг заявити, що норми загального права до нього не можуть бути застосовані, бо його справа підлягає вирішенню на підставі тих звичаїв, що діють у тому селі, мешканцем якого він є. У такому випадку, наприклад, достатньо було надати суду свідчення, зокрема місцевих жителів, які підтверджують існування певного місцевого звичаю, щоб норма загального права була відхилена в даній справі. 
   Перші ґрунтовні викладення загального права були здійснені суддею Гленвілом наприкінці XII століття у трактаті “Про закони та звичаї королівства Англії” та суддею Бректоном у першій половині XIII століття у трактаті “Про закони та звичаї Англії”. Вони аналізують норми, які можуть застосовуватись у центральних королівських судах у резиденції Короля — Вестмінстері, і фактично визнають, що звичай був для загального права одним з джерел правотворчості. Тому не випадково, що в той час в Англії було поширеним визначення загального права як загального звичаю королівства. 
   Загальне право в Англії починає витісняти звичай тільки в XIVстолітті. Процесу заміни звичаїв загальним правом, звичайно, багато в чому сприяли професіоналізація юридичної діяльності в країні і формування особливих професійних корпорацій юристів. Як уже зазначалося, юрисдикція королівських судів поширювалася на територію всієї країни, а судді були членами королівського двору і традиційно селилися в одному кварталі Лондону. Вони мали можливість тісно спілкуватися один з одним і мимоволі порівнювати рішення, прийняті ними за схожими справами, але на підставі різних місцевих правових звичаїв. Так з'являлися загальні позиції і погляди, які були вираженням їхньої професійної думки. 
   Виникнувши як “суддівське право”, загальне право, таким чином, спочатку протиставлялося місцевим правовим звичаям. Е. Дженкс писав, що королівські судді прагнули скроїти з різноманітних звичаїв своєї країни єдину одежину, а саме — загальне право, яке було б за міркою для всієї нації. 
   Уже в XIII столітті англійські судці починають звертатися до попередніх судових рішень. Королівські судді, виробляючи свій підхід до справ і таким чином створюючи нормативний масив загального права як єдиної національної системи, прагнули не суперечити власним рішенням, прийнятим раніше. При цьому судова практика розвивається не на основі застосування до конкретних фактів і обставин абстрактних законоположень, що доведені судам зверху, з центру, а за принципом аналогії. Згідно з цим принципом справи, засновані на схожих фактах, повинні вирішуватися судами схожим чином. На допомогу суддям в Англії з 1282 року починають щорічно видаватися спеціальні збірники судових рішень — так звані щорічники (year books). Вони були покликані систематизувати прецеденти і таким чином полегшити аналіз і узагальнення судової практики в країні. 
   Характерною рисою початкового періоду розвитку англійського загального права є домінування процесуального права над матеріальним правом. Іншими словами, для англійців споконвічно більше значення мала процедура звернення до суду, ніж суть справи. Таку особливість можна пояснити тим, що спочатку королівський суд був доступний тільки привілейованим шарам населення. Основна складність полягала в тому, щоб отримати дозвіл короля на звернення до його, королівського, суду. Щоб упорядкувати цю практику, запроваджується система надання особливих документів — наказів суду, які дозволяли почати судову процедуру. Наказ суду (writ) — це припис короля, у якому стисло викладалася суть позову й надавалося доручення судовому чиновнику, судді або керівникові суду порушити справу за даною конкретною справою і заслухати її в присутності сторін. 
   Можливо, що перші накази дійсно були власноруч підписані королем. Однак потім засновується спеціальна організація — Служба наказів канцелярії під управлінням королівського лорд-канцлера. Ця установа згодом здійснює масову видачу наказів суду. Отже, історично повноваження англійських судів формувалися з розвитком судової діяльності через систему наказів під тиском безпосередніх звернень до королівського суду. 
   За характером і природою система судових наказів була дозвільною системою, при якій вирішення процесуальних питань судового захисту передувало формуванню норм матеріального права, згідно з якими судові спори вже потім розглядалися по суті. Тобто, щоб отримати судовий захист свого права, спочатку необхідно було отримати формальний дозвіл на звернення до суду. 
   Якщо спочатку королівські накази видавалися суду лише як виняток, то пізніше під напором звернень населення список позовів, що могли бути розглянуті в суді, розширився. Був розроблений спеціальний стандартний перелік найбільш типових звернень, з якими доводилося мати справу на практиці. Цей список дістав назву “позовний формуляр”, або “регістр наказів” і розглядався як своєрідна енциклопедія загального права. За невелику плату канцелярія могла вигадати нову форму наказу, не передбачену в зазначеному переліку. Так розширювався загальний список і одночасно збагачувалися норми матеріального загального права. 
   Наприкінці XII століття лорд-канцлер використовував уже близько 75 стандартних приписів, форма яких була відпрацьована до дрібниць: у них слід було внести тільки імена та адреси сторін. Спочатку накази судам видавалися досить вільно. Однак потім перелік наказів суду оновлювати припинили (так, у 1285 році був прийнятий другий Вестмінстерський статут, згідно з яким нові первісні накази могли створюватись тільки за згодою Парламенту, а лорд-канцлер міг самостійно випускати лише такі нові накази, які були схожі на вже існуючі).Починаючи з XIV століття англійське загальне право піддається реформуванню. Як відомо з історії, в XIV—XV століттях в Англії відбуваються великі соціально-економічні зміни. Бурхливо розвиваються товарно-грошові відносини, ростуть міста, занепадає натуральне господарство. Виникає гостра потреба в тому, щоб суди йшли назустріч новим потребам населення. У цей час у виробничій та іншій економічній діяльності з'являється нова, невідома раніше форма відносин — контракти. Виникають нові різновиди деліктів і злочинів. Юридична форма (система судових наказів) стала гальмувати розвиток права і правових відносин. А це, у свою чергу, не могло не позначатися на стані справ в економіці і соціальній сфері.

 
   Найсуттєвішими недоліками загального  права були: 
   - надзвичайна суворість і негнучкість його норм; 
   - визнання лише єдиної санкції в цивільному праві — грошової компенсації, а в кримінальному праві одного покарання — страти; 
   - відсутність засобів забезпечення явки свідків до суду; 
   - повільність і дорожнеча судової процедури; 
   - безліч дорікань на адресу системи наказів суду, що перешкоджала демократизації суду і не враховувала потреби правового розвитку країни. 
   Для того щоб загальне право продовжувало залишатися в гармонії з умовами життя, що змінилися, необхідна була правова реформа, яка не тільки б змінила практику судів, але і дозволила б їм упровадити нові правові норми і рішення, невідомі старому праву. 
   Однак природа загального права є такою, що воно практично не піддається переробці за замовленням. Загальне право прямо не залежить ані від політичної волі Парламенту, ані від влади Корони, ані від побажань населення. Не могли позбутися цих недоліків і самі суди, бо, виходячи з існуючої на той час доктрини, визнана судом норма загального права не могла бути відкликана (переглянута, скасована). 
   Але вихід був все ж таки знайдений, хоча й не відразу. Видатний історик англійського права Г. Майн вирізняє три інститути, що відіграли найбільш важливу роль у реформі архаїчних норм загального права і у становленні сучасної правової системи Англії: юридичні фікції, право справедливості та закони. 
   1. Юридичні фікції виникли в епоху середньовіччя як прийом, що дозволяє обійти право під виглядом суворого дотримання його приписів. Юридичні фікції в праві дають змогу свідомо приймати за реально існуючі такі дії або події, яких насправді не було, немає або не могло бути.

 
   Використання юридичних фікцій  в англійському праві мало  на меті: 
   1) пом'якшення жорстокості норм середньовічного кримінального права, яке, як відомо, передбачало страту для осіб, визнаних винними в здійсненні будь-якого тяжкого злочину (фелонії). 
   До прийомів, що пом'якшували покарання, належала, приміром, так звана пільга духівництву. Спочатку ця пільга, яка виключала застосування страти, надавалася тільки священнослужителям. Згодом за допомогою юридичної фікції вона стала поширюватися судами на всіх інших вперше звинувачених у скоєнні тяжкого злочину, якщо вони могли прочитати напам'ять добре відомий уривок тексту Біблії латинською мовою (псалом 51, вірш 1). Цей уривок ніколи не змінювався. Усі про це знали і вчили його напам'ять із самого дитинства, просто так, про всякий випадок; 
   2) розширення переліку наказів суду. Внаслідок застосування фікції до суду подавалися справи, які б в іншому випадку не підлягали судовому розгляду через те, що їх не було в переліку наказів суду; 
   3) надання суддям можливості обходити вимоги загального права про підсудність справ. Ця можливість не була пов'язана з мотивами поліпшення норм загального права. Це диктували прагматичні інтереси суддів, платня яких прямо залежала від кількості розглянутих ними справ. 
   Наприклад, спочатку до компетенції Суду казначейства належали справи про стягнення королівських податків, тобто це були справи про борги Короні. Приватні спори були вилучені з компетенції Суду казначейства. Для того щоб розглядати спори за зобов'язаннями приватних осіб, судді використали фікцію, відому як Quominus. Вони стали умовно вважати, що якщо позивач вимагає від відповідача повернути борг, то йдеться про те, що позивач не може через дії відповідача повернути свій борг Короні. Хоча насправді позивач ніяких грошей не був винний Короні. Використання фікції Quominus дозволяло знайти у приватній справі інтереси короля і прийняти її до розгляду в Суді казначейства. 
   2. Право справедливості допомагало вийти за вузькі межі загального права. З XIV століття лорд-канцлер переходить до практики вирішення в порядку нової правової процедури позовів, з якими піддані звертаються до короля. Таким чином паралельно з загальним правом починають складатися нові норми, що утворюють право справедливості. По суті, це також прецедентне право, але прецеденти тут створюються не через королівські (вестмінстерські) суди, а іншим способом (через діяльність лорда-канцлера) і до того ж на інших принципах. 
   3. Закони. Цей засіб не набув великого поширення, оскільки аж до кінця XIX століття законодавча роль англійського Парламенту розглядалася лише як додаткова функція цього політичного органу. Наприклад, ще в XVIII столітті англійські юристи майже одностайно вважали, що право не належить до того, що може бути створене людьми. Право просто є, отже, прийняті Парламентом статути — це не що інше, як зміни до вже існуючог о порядку речей.

2. Поняття та види джерел права в англо-американській сім'ї

   Поняття “джерело права” в англо-американській сім'ї значною мірою збігається з аналогічним поняттям, що використовується в інших правових сім'ях, передусім у романо-германській. Зокрема, цим терміном у англо-американській сім'ї можуть позначатися: 
   1) літературне джерело — конкретний офіційний документ, акт, звернувшись до якого можна знайти ту чи іншу норму права (наприклад, статут Парламенту, судовий звіт); 
   2) формальне джерело права — орган влади, що приймає правове рішення (наприклад, Парламент, уряд, суд); 
   3) історичне джерело права — те, звідкіля історично походить та чи інша норма права (наприклад, загальне право і право справедливості, римське, канонічне право); 
   4) юридичне джерело — ті конкретні процедури, форми та процеси, за допомогою яких право набуває реальності (законодавчий процес, судова практика, процес формування звичаїв тощо). 
   Усі джерела можуть бути поділені на обов'язкові та необов'язкові. 
   Обов'язкові джерела — це ті, що мають примусову (або обов'язкову) силу. Обов'язкові джерела у свою чергу поділяються на основні та додаткові. 
   Основними джерелами є первинні джерела, чинність кожного з яких не виводиться з інших юридичних джерел. У теорії права до основних (первинних) джерел сім'ї анг-ло-американського права відносять насамперед законодавство (статути та делеговане законодавство) і судовий прецедент. Для англійського права основним джерелом є також правові документи Європейського Союзу. 
   Додатковими джерелами права вважають правові звичаї, авторитетні публікації в галузі права, що витримали перевірку часом (старовинна доктрина), розум, канонічне право, римське право, судові звіти, матеріали Правової комісії. 
   Прикладами необов'язкових джерел є законодавство інших країн, obiter dictum.

Система англійського права

 
Особливість системи англійського права полягає у тому, що вона не має точної класифікації галузей права, властивої континентальній системі. Відбувається розмежування не стільки галузей права, скільки окремих інститутів або проблем: договір, реальна власність, квазідоговір, застава, шкода, придбання, процедури цивільні, кримінальні, магістратських судів та ін. На цей час засадничі галузі права набувають все більшого розвитку. Система англійського права поділена на чотири категорії галузей по дві у кожній: право кримінальне і цивільне; право публічне і приватне; право матеріальне і процесуальне; право муніципальне і публічне міжнародне. Процесуальне право має вний пріоритет над матеріальним правом. Панування прецеденту обумовило підвищене значення процедурно-процесуальних правил. 
 
В Англії під публічним правом розуміється система норм, які поширюються на все населення країни, а під приватним — на окремих осіб і окремі території держави. Таке розуміння не збігається цілком із традиційним континентальним тлумаченням. Замість романо-германського поділу публічного і приватного права правові системи англо-американського типу керуються власним історичним поділом права на загальне право і право справедливості. Є лише слабке сприйняття категорій і понять римського права. Така відмінність у структурному поділі права два основних типи правової системи (романо-германський та англо-американський) не є історично випадковим. Вона обумовлена різними історичними умовами їх становлення, особливостями культурного розвитку. Романо-германська система склалася раціональним шляхом, англо-американська — природно-еволюційним. 
 
Основні категорії цивільного права: