Поняття речового права

     Римське право з найдавніших часів  всі способи набуття права  власності поділяло на первісні й  похідні.

     Первісні  способи набуття права власності  полягають у тому, що право власності виникає вперше.

     Похідні способи набуття права власності  ґрунтуються на праві попереднього власника, виводяться з його права – звідси й назва.

     До  первісних способів набуття права  власності належать:

• Occupatio rei nullius(захоплення нічийних земель) – власником визнавався той, хто першим почав обробляти цю землю.
• Thesaurus(скарб) – скарб також вважався нічиїм, оскільки не був відомий його власник, і переходив у власність того, хто його знаходив. Однак, якщо скарб було знайдено на землі іншого володільця, то половина належала власнику земельного наділу, а половина – тому, хто знайшов. Якщо скарб було знайдено з допомогою чаклунства, то він переходив у прибуток держави.
• Specificatio(переробка речей) – якщо нову річ можна знову перетворити в матеріал, з якого її зроблено, то власником буде власник матеріалу, якщо ж ні – право власності на неї належатиме її творцеві – майстру.
• Usucapio(набуття права власності за давністю володіння) – три роки для рухомого майна і десять – для нерухомого. Для набуття права власності за давністю мали бути додержані такі умови: а)наявність правової основи володіння; б)добросовісність володільця, котрий не знав про відсутність у нього права; в)безперервність володіння протягом встановленого строку; г)сплив встановленого строку.
• Accessio(приєднання речей) – при цьому власність на приєднану річ переходила до власника основної речі, який зобов’язаний був відшкодувати власнику приєднаної речі її подвійну вартість.

     Змішування  речей – це таке їх з’єднання, за якого неможливо встановити, яка  з речей поглинула іншу.

     Основними способами похідного набуття  були:

• договір між відчужувачем і набувачем речі;
• перехід майна у спадщину.

     Правовим  формами похідного набуття права  власності були:

• Mancipatio(манципація) – символічний акт, за яким у присутності п’яти свідків і вагаря проходила фактична передача речі відчужувачем набувачеві.
• In jure cession(поступка правом) – набувач вимагав річ, яку набув, стверджуючи, що вона належить йому.
• Traditio(проста передача) – передача фактичного володіння річчю відчужувачем набувачеві.

     Припинялось право власності за різними підставами: загибеллю речі, дерелікцією(відмовою власника від речі), відчуженням  речі, вилученням речей з обігу, втратою  права власності проти волі власника тощо.

     Захист  права власності. Захист права власності має різноманітні способи, методи, форми. Розглянемо лише речево-правові засоби цього захисту, які римське право розробило досить ґрунтовно. Це три спеціальних позови:

• віндикаційний,
• негаторний
• прогібіторний.

     Пізніше преторська практика додала до них ще один – action in rem Publiciana.

     Віндикація  – витребування своєї речі власником, що не володіє, від не власника, що не володіє.

     Негаторний  позов – позов про заперечення. Він застосовувався для усунення перешкод, що заважали власнику здійснювати  правоможність користування річчю.

     Прогібіторний позов – був подібний до негаторного  позову, однак відрізнявся від нього тим, що міг бути пред’явлений, якщо порушення права власності ще не відбулося, але відбудеться в майбутньому.

     Actio in rem Publiciana – за змістом був  практично подібний до індикаційного,  але стосувався конкретних юридичних  казусів.

     Права на чужі речі. Римське приватне право знало три види прав на чужі речі:

• сервітути;
• емфітевзис
• суперфіцій;
• заставне право.

     Найдавнішим правом на чужі речі є сервітути. Емфітевзис і суперфіцій, а також заставне право – це породження пізніших часів.

     Права на чужі речі за римським приватним  правом з певними застереженнями можна поділити на дві групи:

• Права користування чужими речами. Це сервітути, які могли бути персональними або преюдиціальними, а також емфітевзис і суперфіцій, що являли собою обмежені речові права на землю.
• Права розпорядження чужими речами, до яких належала іпотека, сутність якої в тому, що кредитор мав право реалізації заставленого майна для задоволення своїх майнових інтересів у разі неповернення боргу.

     Сервітути. Сервітутом називали абсолютне за характером захисту право користування чужою річчю.

     Найдавнішими  є сільські предіальні сервітути. Першими з’явилися такі життєво важливі для сільського господарства сервітути, як:

• право проходу через чужу ділянку;
• право проходу і прогону худоби через чужу ділянку;
• право проходу, прогону худоби і проїзду возом;
• право провести воду з ділянки сусіда на свою землю.

     Дещо  пізніше, зі зростанням міста Риму, з’явилися міські предіальні сервітути, першим з яких певно був servitus cloacae mittendae – право провести через чужу дільницю нечистоти зі свого двору в більшу міську клоаку.

     Ситуація  дещо змінилася після появи у II ст. до н.е. персональних сервітутів, тобто таких, що пов’язані не з певною річчю, а належать певній особі.

     Загалом, у період принципату сервітут трактується  як речове право користування чужою  річчю в одному або кількох відношеннях.

     Засобами  встановлення сервітутних прав були:

• mancipatio – для сільських предіальних сервітутів;
• in jure cession – для всіх сервітутів;
• deduction – обумовлювання сервітуту на річ, що відчужується, на користь відчужувача при манципації або цесії;
• legata – (легат, заповідальнийвідказ);
• usucapio – (придбання сервітуту за давниною).

     Припинялися сервітути внаслідок:

• загибелі однієї з речей, між якими існував „сервітутний зв’язок”;
• смерті або capitis deminutio сервітуарія при персональних сервітутах;
• поєднання в руках однієї особи права власності й сервітуту;
• відмови сервітуарія від сервітутного права на користь власника „обслуговуючої” речі;
• некористування сервітутом протягом 1 року для рухомості або 2 роки для нерухомості.

     Захист  здійснювався за допомогою actio confessoria: сервітуарій міг вимагати від будь-якої особи не перешкоджати йому здійснювати сервітутні права. Протилежним йому був actio negatoria, за допомогою якого власник міг доводити, що річ вільна від сервітутів.

     Емфітевзис  і суперфіцій. Формування цього інституту в римському праві було зумовлено прагненням перетворити необроблені великі наділи землі в продуктивні сільськогосподарські угіддя. Отож, емфітевзис – довгострокове, відчужуване й успадковувань право користування чужою землею сільськогосподарського призначення.

     Superficies. За загальним правилом все  пов’язане з землею належало  власникові землі. Так поступово  сформувався суперфіцій – довгострокове,  відчужуване й успадковуване  право користування чужою землею  для забудови.

     Право застави. Формування заставного права було зумовлено саме прагненням гарантувати виконання зобов’язань боржником.

     Отже, застава – це засіб забезпечення виконання зобов’язання, який встановлює речове право заставодержателя на предмет  застави. 

     Казус

     А неодноразово просив Б. про сплату боргу  в розмірі 1000 сестерціїв. Б. щораз ухилявся від сплати, але потім сказав: «Ти мені набрид. І щоб ти відстав від мене, я заплачу. Але присягайся, що більше ти до мене з цим приставати не будеш?»

     А присягнувся. Але Б. так і не сплачував борг.

     Створилася  дивна ситуація: якщо мовчати - нічого не одержати, якщо заявити позов - порушити присягу.

     Що  міг би сказати з цього приводу  претор?