Історичні витоки, поняття та зміст державного суверенітету

Новітній конституціоналізм, відкритий Локком, знаходить своє обґрунтування в Монтескє. Як зазначає Ж. Мере, в Монтескє немає теорії «поділу влади». Автор жодного разу не вживає слово «поділ», аби окреслити концепцію відносин поміж гілками влади, й робить він це на тій підставі, що теорія про три гілки влади полягає в концепції суверенітету держави, і як «розподілу гілок влади». Саме оце слово «розподіл» Монтескє регулярно вживає для того, щоб створити теорію «політичної свободи». Як відомо, шляхом глибоких роздумів над конституцією Англії, котра стала джерелом революції 1688 року й породила Білль про права, автор праці «Дух закону», йдучи слід за Локком і його «Нарисом про громадянський уряд», закладає основи юридично-філософської традиції новітньої конституційної держави. Локк підготував ґрунт; Монтескє систематичним і послідовним чином створив на цьому ґрунті свою теорію.

Він ставить за мету обґрунтувати концепцію свободи не в її метафізичних основах, а в політичних умовах можливого. В цьому розумінні Монтескє не такий далекий від Спінози, як видається на перший погляд - адже Спіноза  першим почав розглядати свободу, як основоположну мету держави. Обєктом політики є свобода, вважає разом із ним Монтескє. Антонович М. Демократичний розвиток держави: здобутки і проблеми // Право України. 2003. № 12 - С. 14

Руссо в знаменитій Книзі III «Про депутатів або представників» цілком відкидає і спростовує теорію представництва. Руссо гнівно засуджує ідею окремого від народу законодавчого корпусу, котра так подобається Монтескє. Його критика носить радикальний характер і не залишає жодних перспектив для конституційного розвязання проблеми, яким його бачить Монтескє, оскільки той нітрохи не ставить під сумнів традицію монархічного суверенітету. Отож, Руссо вщент громить концепцію суверенітету - хоч абсолютного, як у Гоббса, хоч ліберального, як у Монтескє, - у тому вигляді, в якому вона існувала до нього, себто втіленою в особі короля.

Отож, розвязання проблеми у Руссо полягає в автентичній  дефініції принципу суверенітету. Руссо  бачить його в загальній волі, котра  не може бути представлена, оскільки в  цьому випадку вона руйнується, переходячи в приватне. Заперечення представництва (а отже, і розвязання проблеми в парламентських інституціях, котре звідси витікає) становить необхідний наслідок дефініції принципу суверенітету як «загальної волі». І справді, загальна воля суперечить волі всіх, як деспотизм суперечить свободі - це те, чого не змогли зауважити ні Гоббс, ні Локк. Вона ніяк не може бути волею всіх із тієї простої причини, що вона є волею одного. І цією особою виступає народ. Народ - це колективне моральне «я», пише Руссо. Це моральне тіло - моральна єдність, котра, може хотіти і заявляє про те, чого вона хоче. Відомо, що Руссо називає словом «закон» декларацію загальної волі. Отож, ключем абсолютного протиставлення, котре здійснив Руссо, протиста-вивши принцип суверенітету ідеї представництва, буде строга послідовність, яка становить основу всієї аргументації «Угоди»: народ - загальна воля - закон. Упродовж усієї 15 глави (Книга III) прослідкується ідея, висловлена іще на початку праці, згідно з визначальною формулою, котра звучить так: «Отож, я стверджую, що суверенітет, будучи всього лиш виявом загальної волі, ніколи не може відчужуватися, й що суверен, котрий виступає усього лиш колективною істотою, може бути представлений лише самим собою - передаватися може влада, 
а не воля». Якщо проблема «представництва» й існує в політиці, то вона, як вважає Руссо, може стосуватися лише реалізації суверенітету, а не того, що лежить в його основі і становить його суть, себто волі. Різниця, котра існує поміж волею і владою, носить абсолютно незмінний характер і формує суть верховної влади.

Отож, якщо «Угода» є  радикальним засудженням усякого  представ-ництва, то це тому що Руссо  побачив, -- на прикладі Гоббса і Монтескє, -- що представництво неухильно руйнує первісну суверенну волю, себто волю народу. Венгеров А.Б. Теория государства и права, М., 1998. - С. 87-88

Революція «всесвітнього  класу» була передовсім революцією проти  принципу верховної влади народу, інакше кажучи, проти демократії. «Демократія, - писав Ленін у 1917 році, це Держава, яка визнає підпорядкування меншості більшості; інакше мовлячи, це організація для систематичного насильства одного класу над іншим, одної частини населення над іншою», і у Маркса є думка, згідно з якою загальне виборче право внаслідок свого застосування спричинилося б до відміни політичної держави і «громадянського» суспільства. Тема революційного усунення шляхом виборів - котра в 1843 році була філософічною, - в Леніна перетворилася в ліквідацію держави шляхом революції.

Політичний принцип вираження суверенітету народу шляхом загального виборчого права поступився місцем принципові колективного привласнення знарядь виробництва. Політична теорія свободи поступилася таким чином еконо-мічній теорії звільнення. Політика за тієї епохи була лише вторинною похідною економічного суспільства, яку остаточна революція звела нанівець. На перший план вийшла ліквідація політики, управління речами замінилося урядуванням людьми. «Кінцевою метою, - писав Ленін, - ми ставимо ліквідацію держави, себто будь-якого організованого й систематизованого насильства, будь-якого насильства над людьми взагалі... однак змагаючи до соціалізму, ми переконані, що в своєму розвитку він переросте в комунізм, а значить, зникне всяка необхідність у насильстві над людьми взагалі, необхідність у підпорядкуванні одної людини іншій, одної частини населення іншій його частині, тому що люди звикнуть дотримуватися елементарних умов життя в суспільстві без насильства і без підпорядку-вання».

Отож, питання про насильство постає як зміст політики; суверенітет як у Маркса, так і в Леніна виступає принципом панування одного класу над іншим. А тому держава на цій таки підставі є насильством у собі, узаконеним насильством. Оскільки вона є наслідком боротьби класів, - а не вираженням спільного «я», котре має ілюзорний характер, - то держава суверенітету виступає знаряддям насильства, яке революція всесвітнього класу повинна обмежити, і це її моральна мета.

Насправді ж, згідно з історією, критика  верховної влади полягає не в  ліквідації державного панування (ні Ленін, ні Маркс не висловили цього в чіткій формі), а радше в тому, щоб втілити панування держави в неявній формі - шляхом повсюдного поширення держави і єдиної партії. Ця тема у Маркса присутня у вигляді передчуття, котре в своїй основі повязане із романтичною гіпотезою відмирання держави, диктатури пролетаріату. Диктатури, яка, згідно з адекватною формулою, що виражає ідею, дану в своїй істинності, за Леніним полягає в організації диктатури пролетарської партії. З погляду верховної влади, ленінізм безумовно виступає як доктрина, яка, ввібравши в себе етатичний принцип виключно як принцип панування, повертає новітню державу до її формальної суті, а саме до політичної форми, яка притаманна процесу універсалізації ринку.

Відвоювання суверенітету колоніальними народами полягає у поваленні зі зброєю в руках колоніальної влади. В цьому розумінні типовими зразками виступають Алжир і Вєтнам: відвоювання суверенітету набирає форми визвольної війни, новітньої концепції справедливої війни в епоху панування політичних партій. Ж.Мере Принцип суверенітету. Історія та основи новітньої влади. / переклад Л.Кононовича, Львів: Кальварія, 2003 - С. 44-46

Крім таких своїх конституційних ознак, як власна сила, що на неї спирається державна влада і що її вона в разі необхідності засто-совує, і власна воля, що її вона може робити обовязковою і навязу-вати всім субєктам суспільного життя, є ще одна, найважливіша ознака державної влади -- її суверенітет. Суверенітет містить ха-рактеристику взаємовідносин державної влади з іншими субєктами влади як усередині країни, так і за межами державних кордонів. Суверенітет державної влади існує фактично з часу виник-нення держави.

За твердженням О. Ф. Скакун, суверенітет  є „збірною” ознакою держави. Він концентрує в собі найбільш істотні риси державної організації суспільства. Незалежність і верховенство державної влади виражається в наступному:

- в універсальності - тільки  рішення державної влади поширюються  на все населення і громадські  організації даної країни;

- у прерогативі - можливості скасування і визнання незначним будь-якого незаконного прояву іншої суспільної влади;

- у наявності спеціальних засобів  впливу, якими не володіє ніяка  інша громадська організація.  Скакун О.Ф. Теорія держави  і права. К. Юрінком. 1999 - С. 247

Як зазначає С.С. Алексєєв суверенітет - один з показників досконалості держави, того, що вона стає розвинутою. На сучасній стадії цивілізації суверенітет - невідємна  властивість держави.

Державний суверенітет - «незалежність  державної влади від всякої іншої влади усередині країни і поза нею, виражена в її винятковому, монопольному праві самостійно і вільно вирішувати усі свої справи» Алексеев С. С. Государство и право. М., 1994.- С. 33..

Суверенітет - «збірна ознака держави. Він концентрує в собі усе найбільш істотні риси державної організації суспільства». Незалежність і верховенство державної влади виражається в наступному:

- в універсальності - тільки  рішення державної влади поширюються  на все населення і громадські  організації даної країни;

- у прерогативі - можливості скасування і визнання незначним будь-якого незаконного прояву іншої суспільної влади;

- у наявності спеціальних засобів  впливу, який не розташовує ніяка  інша громадська організація.

Верховенство державної влади  зовсім не виключає її взаємодії з недержавними політичними організаціями при рішення різноманітних питань державного і громадського життя.

Отже, державним суверенітетом  є верховенство державної влади  щодо всякої іншої влади всере-дині країни і її незалежність від усякої іншої влади за її межа-ми. З цього визначення випливає, що суверенітет поділяється на внутрішній і зовнішній. У сучасних умовах внутрішній суверені-тет регулюється нормами конституційного права, а зовнішній, що стосується характеру відносин між різними країнами, - ще й нормами міжнародного права.

У Конституції України закріп-люється, що Україна є суверенною і незалежною державою (ст. 1), що її суверенітет поширюється  на всю її територію (ст. 2), що вона визнає чинні міжнародні договори і вважає їх частиною наці-онального законодавства України (ст. 9), що на території України не допускається розташування іноземних військових баз (ст. 17). Тодика Ю. Конституция Украины - основа стабильности конституционного строя и реформирования общества// Симферополь.: Таврия, 1997 - с. 38-39

Слід зауважити, що суверенітет  є властивістю не всієї держа-ви, а її державної влади. На території  країни державна влада є вищою, верховною, і ніяка інша (партійна, суспільна, церковна тощо) не може диктувати їй свою волю. Усередині країни суве-ренітет обмежений лише основними правами людини. У роки ра-дянської влади верховенству державної влади протистояла закріплена в Конституціях Української РСР 1937 року і 1978 року керівна роль Комуністичної партії. Це було рівнозначним юри-дичному визнанню несуверенності державної влади. В історії різних країн на принцип верховенства державної влади посилалась світська влада при виникненні різних сутичок з владою цер-ковною.

Зовнішній суверенітет позначає ті межі, в рамках яких повинні відбуватися  типові для сьогоднішніх умов міждержавні інтеграційні процеси. Отже, принцип незалежності влади однієї держави від влади іншої за всіх політичних режимів має винятко-во велике практичне значення. Скакун О.Ф. Теорія держави і права. К. Юрінком. 1999 - с. 164-165

Поняття «суверенітет держави» не слід плутати з підпоряд-кованим йому поняттям «суверенні права». Своєї конкретизації внутрішній і зовнішній суверенітет набувають через систему суве-ренних прав. Здійснення їх належить до компетенції окремих державних органів або їх груп.

У межах власної території суверенними  правами є, наприклад, право мати збройні сили, власну грошову одиницю, стягувати по-датки, встановлювати  режим діяльності недержавних організацій  і адміністративних одиниць, адміністративно-територіальний поділ у цілому та ін. У зовнішніх відносинах здійснюються такі суверенні права, як право укладення міжнародних договорів, участі в роботі міжнародних організацій, підтримання дипломатичних відносин з іноземними країнами, оголошення війни і укладення миру тощо. У федеративній державі, створеній знизу шляхом обєднання неза-лежних держав, суверенітет тих, що обєднуються, є джерелом повноважень центральної влади. Ця влада здійснює суму добровільно переданих їй державами, що обєдна-лися, суверенних прав. Навпаки, створення федерації зверху від-бувається шляхом передачі певної кількості суверенних прав від центральної влади щойно утвореним членам федерації.

Як зазначає П.М. Рабинович у  сучасному світі суверенітет  жодної держави не означає, що вона не звязана ні з чим усередині країни й абсолютно незалежна від інших держав, від світового співтовариства в цілому. Будь-яка демократична держава усередині країни повинна постійно прислухатися до думки громадян, соціальних груп і їхніх недержавних утворень. У міжнародних відносинах держава бере на себе зобовязання, рахується з загальновизнаними нормами міжнародного права, з укладеними нею договорами. Однак це не ущемляє добровільний характер, обовязки встановлюються по взаємній або по загальній згоді.

Імперіалізм, себто бурхливе розростання суверенітету поза кордони його володінь, колоніалізм, себто політична форма підкорення чужих народів - ось два ферменти, котрі пород-жують націоналізм серед завойованих народів. Отож, процес набуття суверенітету набирає форми національно-визвольної війни, котру «нація» провадить проти свого кровного ворога -імперіалізму, й головною дійовою особою нації, так би мовити її тілом, виступає «народ», який зобовязаний провадити збройну боротьбу проти своїх власних ворогів, себто феодаль-них власників. Так що деколонізація ніколи не була мирним явищем, і відвоювання суверенітету колонізованими народами неухильно проходить через фазу визвольної війни, призводячи до протистояння суверенітету збройної нації з колоніальним суверенітетом. В цьому процесі, де ставкою виступає збройна боротьба, перемагає лише поява політичного суверенітету (держава, звільнена колоніальною державою), котрий виступає, так би мовити, всього лише зовнішньою, зримою формою. Через суверенітет і за його допомогою реально проголошується істо-рична, інтелектуальна й духовна ідентичність народу. Рабинович П.М. Загальна теорія держави та права. М. 1987, - с. 123-125