Фінансова та кредитна система України

   Правові норми, що регулюють фінансові відносини, є системою фінансового права, яка грунтується на конституції держави. Так, у розділі 2 Конституції України, де йдеться про права, свободи та обов'язки людини й громадянина, статтею 67 визначено, що кожна особа зобов'язана сплачувати податки і збори за порядком і розмірами, встановленими законом.

   У статті 92 зазначено, що виключно законами України встановлюються державний  бюджет України і бюджетна система; система оподаткування, податки  і збори; засади щодо створення та функціонування фінансового, грошового, кредитного та інвестиційного ринків; статус національної валюти, а також іноземних валют на території України; порядок утворення й погашення державного внутрішнього і зовнішнього боргів; порядок випуску та обігу державних цінних паперів, їхні види і типи.

   Питання, що торкаються фінансової системи, визначаються також у статтях 95—99,116,119,143 та в  деяких інших. На основі Конституції  приймається низка законів, що регулюють  певні сфери фінансових відносин. Це насамперед Закони "Про бюджетну систему України", "Про систему оподаткування України" та ін.

   Від імені держави організаційну  роботу з виконання чинного законодавства  проводять фінансові органи. Систему фінансових органів очолює Міністерство фінансів. Воно несе відповідальність за фінансове становище держави, розробку та реалізацію фінансової політики. Для оперативного керівництва створюється колегія, яку затверджує Кабінет Міністрів України.

   На  колегії розглядаються проекти  нового фінансового законодавства, звіти керівних працівників міністерства та підзвітних йому фінансових органів, проекти бюджету І питання контролю за його виконанням. В апараті міністерства створюються управління і відділи. На Міністерство фінансів покладені такі основні функції:

   — підготовка проекту державного бюджету України, подання його до Кабінету Міністрів, а після схвалення від імені уряду до Верховної Ради;

   — організація виконання бюджетів, підготовка звіту про його виконання  та подання звіту на затвердження до Верховної Ради;

   — розробка проектів нового фінансового законодавства та нормативних актів із фінансових питань;

   — обгрунтування основних положень фінансової політики держави і подання на розгляд уряду і Верховної  Ради України концепції бюджетної  та податкової політики;

   — розгляд і реалізація управлінських рішень, пов'язаних із використанням фінансових ресурсів;

   — здійснення контролю за дотриманням  фінансового законодавства всіма  органами управління;

   — керівництво оперативною роботою  фінансових органів різних рівнів;

   — контроль, ревізія, перевірка фінансово-господарської діяльності всіх державних організацій, установ і підприємств. 
 
 
 
 
 

   ІІ  РОЗДІЛ КРЕДИТНА СИСТЕМА УКРАЇНИ. 

   Кредитна  система - це сукупність банків і інших  кредитно-фінансових інститутів, що діють  на ринку позикових капіталів  і здійснюючу акумуляцію і мобілізацію грошового капіталу.

   Складової кредитної системи є:

   - сукупність кредитно-розрахункових  відносин, форм і методів кредитування;

   -     система кредитно-фінансових інститутів.

   Кредитна  система як сукупність кредитно-фінансових інститутів акумулює вільні грошові капітали, доходи і заощадження різних шарів населення і надає них у позичку фірмам, урядові і приватним особам.

   Отже, кредитно-фінансові інститути підрозділяються  на:

1. центральні банки;
2. комерційні банки;
3. спеціалізовані кредитно-фінансові інститути.

   Центральні  банки — це банки, що здійснюють випуск банкнот і є центри кредитної  системи. Вони займають у ній особливе місце і є, як правило, державними установами.

   До  основних функцій центрального банку  відносяться наступні:

1. Емісійна функція, що зберігає своє значення, оскільки готівка як і раніше необхідна для значної частини платежів і забезпечення ліквідності кредитної системи, що повинна мати засобу остаточного погашення боргових зобов'язань.
2. Функція акумулювання і збереження касових резервів для комерційних банків, тобто кожен банк, — член національної кредитної системи зобов'язаний зберігати на резервному рахунку в Центральному банку суму у визначеній пропорції до розміру його внесків. Одночасно Центральний банк за традицією є хоронителем офіційних золотовалютних резервів країни.
3. Функція кредитування комерційних банків, характерна для соціалістичної економіки при державній монополії на кредитну діяльність, а також для перехідного періоду, що супроводжується недостачею засобів у руках приватних фінансових інститутів. Менш виявляється вона в розвитій ринковій економіці, де подібне кредитування існує переважно в періоди фінансових труднощів.
4. Надання кредитів і виконання розрахункових операцій для урядових органів, тому що в бюджетах різного рівня акумулюється до половини і більш ВВП країн. Дані засоби накопичуються на рахунках у центральних банках і витрачаються з них.
5. Клірингова функція або функція проведення безготівкових розрахунків. Так, у ряді країн центральний банк веде операції по загальнонаціональному клірингу, виступаючи посередником між комерційними банками, розташованими в різних районах країни.

   Комерційні  банки являють собою приватні і державні банки, що здійснюють універсальні операції по кредитуванню промислових, торговельних і  інших підприємств, головним чином за рахунок тих грошових капіталів, що вони одержують у виді внесків.

   Виділяють їхні функцій:

1. Акумулювання безстрокових депозитів, або ведення поточних рахунків, і оплата чеків, виписаних на ці банки.
2. Надання кредитів підприємцям.

   Спеціалізовані  кредитно-фінансові інститути включають  банківські і небанківські організації, що спеціалізуються на визначених видах  кредитування. Так, зовнішньоторговельні банки спеціалізуються на кредитуванні експорту й імпорту товарів, а іпотечні банки і компанії — на наданні довгострокових позичок під заставу нерухомості (землі і будівель).

   До  системи кредитно-фінансових інститутів відносяться:

1. Інвестиційні банки, що займаються емісійно-засновницькою діяльністю, тобто провідні операції по випуску і розміщенню на фондовому ринку цінних паперів, одержуючи від цього доход. Вони не мають права приймати депозити і залучають капітали, як правило, шляхом продажу власних акцій або за рахунок кредиту комерційних банків. Свій капітал вони використовують для довгострокового кредитування різних галузей господарства.
2. Велика група ощадних установ, що займає важливе місце в кредитної завдяки залученню дрібних заощаджень і доходів, що інакше не зможуть функціонувати як капітал.
3. Страхові компанії, для яких характерна специфічна форма залучення засобів — продаж страхових полісів. Отримані доходи вони вкладають насамперед в облігації й акції інших компаній, державні цінні папери.
4. Пенсійні фонди, що розрізняються по організації, керуванню і структурі активів. Так, маються застраховані пенсійні фонди, (керовані страховими компаніями) і незастраховані (керованими підприємствами або по їхньому дорученню — банками), фундирувані (їхні засоби інвестовані в цінні папери) і нефундирувані (пенсії виплачуються з поточних надходжень і доходів) і багато хто інші.
5. Інвестиційні компанії, що розміщають серед дрібних власників свої зобов'язання (акції*) і отримані засоби, що використовують, для покупки цінних паперів народного господарства. Дрібні інвестори охоче купують зобов'язання інвестиційних компаній, тому що через значну диверсифікованість (вкладення засобів у різні підприємства) досягається відоме розосередження активів, знижується небезпека втрати заощаджень через банкрутства фірм, у чиї акції вкладений капітал.

   Таким чином, кредитна система складається, по-перше, з банківської системи, що має звичайно два рівні:

1. центральний банк;
2. комерційні банки.

   Але іноді банківська система буває  і трехрівневий (наприклад, у США):

1. Казначейство;
2. 12 окружних федеральні резервних банків;
3. 5000 банків-членів.

   І, по-друге, із кредитно-фінансових інститутів, що займають треті і четвертий її поверхи.

   Багаторівневість  і складність взаємозв'язків усередині  даної структури створює можливості для її широкого використання, дозволяє вчасно вводити в дію великий  набір різних кредитно-грошових важелів  регулювання, впливати на економічний механізм як на систему. З чого випливає комплексний характер кредитної політики.

   Після проголошення Україною незалежності однієї з найважливіших проблем, що вимагала негайного рішення, було створення  ефективної кредитної системи і забезпечення чіткої дії усього фінансово-економічного механізму. Роль окремої ланки в кредитній системі нерівнозначна, її головною ланкою є банківська (традиційно займає перше місце за розмірами своїх ресурсів). Тому першим кроком до дозволу цієї проблеми було створення нової мережі установ банківської системи. На кінець 1994 року в Україні нараховувалася вже 2469 банківських установ. Вони акумулювали тимчасово вільні засоби і нагромадження, надавали кредити, здійснювали грошові розрахунки, випускали в звертання гроші, цінні папери тощо.

   2.1. Поняття та класифікація кредитів

   Слово «кредит» (від лат. creditum) означає борг, позика. У сучасному розумінні кредит – це капітал, який береться під позику у грошовій формі, надається у тимчасове користування господарським органом на умовах забезпеченості, повернення, терміновості, оплати і цільового використання.

   Класифікацію  кредиту традиційно прийнято здійснювати  по декількох базових ознаках, до найважливішого з яких варто віднести категорії кредитора і позичальника, а також форму, у якій надається конкретна позичка. Виходячи з цього можна виділити наступні шість досить самостійних форм кредиту, кожна з яких у свою чергу розпадається на кілька різновидів по більш деталізованих класифікаційних параметрах.

   2.1.1. Банківський кредит.

   Одна  з найбільш розповсюджених форм кредитних відносин в економіці, об'єктом яких виступає процес передачі в позичку безпосередньо коштів. Надається винятково банками, що мають ліцензію на здійснення подібних операцій від центрального банку. У ролі позичальника можуть виступати тільки юридичні особи, інструментом кредитних відносин є кредитний договір або кредитна угода. Доход за цією формою кредиту надходить у вигляді позичкового відсотка або банківського відсотка, ставка якого визначається за згодою сторін з обліком її середньої норми на даний період і конкретні умови кредитування. Класифікується по ряду базових ознак.

   Терміни погашення.

- Онкольні  позички, що підлягають поверненню  у фіксований термін після надходження офіційного повідомлення від кредитора. В даний час вони практично не використовуються, тому що вимагають щодо стабільних умовна ринку позичкових капіталів і в економіці в цілому.

- Короткострокові  позички, надані, як правило, на  заповнення тимчасового недоліку  власних оборотних коштів у  позичальника. Середній термін погашення по цьому виді кредиту звичайно не перевищує одного року. Найбільше активно застосовуються короткострокові позички на фондовому ринку, у торгівлі і сфері послуг, у режимі міжбанківського кредитування.

   У сучасних вітчизняних умовах короткострокові  кредити, що одержали однозначно домінуючий характер на ринку позичкових капіталів, характеризується наступними відмітними ознаками:

а) більш  короткими термінами, що звичайно не перевищують одного місяця;

б) ставкою  відсотка. Назад пропорційної терміну  повернення позички;

в) обслуговуванням  в основному сфери звертання.

- Середньострокові  позички, надані на термін від  одного року до трьох років на меті як виробничого, так і чисто комерційного характеру. Найбільше поширення одержали в аграрному секторі, а також при кредитуванні інноваційних процесів із середніми обсягами необхідних інвестицій.

- Довгострокові  позички (терміном понад 3-х  років), використовувані, як правило,  в інвестиційних цілях. Як і  середньострокові позички, вони  обслуговують рух основних коштів, відрізняючи великими обсягами переданих кредитних ресурсів. Застосовуються при кредитуванні реконструкції,     технічного переозброєння, нового будівництва на підприємствах усіх сфер діяльності. Особливий розвиток одержали в капітальному будівництві, паливно-енергетичному комплексі, сировинних галузях економіки.