В ст.38 КпАП встановлено  строки, після закінчення яких виключається накладення адміністративних стягнень. В цих випадках, згідно з п.7 ст.247 КпАП не може бути розпочато провадження в справі, а розпочате підлягає закриттю. За загальним правилом адміністративне стягнення може бути накладено не пізніше, ніж через два місяці з дня вчинення правопорушення, а при триваючому правопорушенні – два місяці з дня його виявлення. Таким чином, для більшості правопорушень точкою відліку строку давності притягнення до адміністративної відповідальності є день вчинення правопорушення. При цьому день вчинення правопорушення в 2-місячний строк не включається. Строк спливає о 24 годині останньої доби другого місяця.

При триваючому правопорушенні початок перебігу давнісного строку визначається по-іншому. Точкою відліку тут є момент виявлення проступку. Це пояснюється характером триваючих правопорушень. Вони вчиняються протягом більш-менш тривалого часу, характеризуються безперервним здійсненням єдиного діяння. До них може бути віднесено, наприклад, ухилення від прибуття за викликом в прокуратуру, зберігання наркотичних засобів в невеликих розмірах, проживання без паспорта тощо.

На практиці можливі випадки, коли по факту правопорушення спочатку ставиться питання про  порушення кримінальної справи, але  згодом приймається рішення про відмову в її порушенні або про закриття вже порушеної кримінальної справи. Якщо в діях правопорушника є ознаки адміністративного проступку, стягнення може бути накладено не пізніше, ніж через місяць з дня прийняття такого рішення (ч.2 ст.38 КпАП). Скорочений строк при цьому починає спливати з моменту прийняття постанови про відмову в порушенні або про закриття кримінальної справи.

Перераховані  правила обчислення строків давності притягнення до адміністративної відповідальності не поширюються на випадки застосування конфіскації предметів порушення  митних правил. Частина 3 ст.38 визначає, що в таких випадках діють правила, встановлені Митним кодексом України. Відповідно до ст.139 цього Кодексу предмети, які є безпосередніми об'єктами порушення митних правил, і предмети із спеціально виготовленими тайниками, що використовувалися для переміщення через митний кордон України з приховуванням таких предметів, конфіскуються незалежно від часу вчинення або виявлення порушення митних правил.

Накладення адміністративного  стягнення тягне для порушника  певні несприятливі юридичні наслідки. По-перше, повторне протягом року вчинення однорідного правопорушення, за яке  особу вже було піддано адміністративному стягненню, визнається обставиною, яка обтяжує адміністративну відповідальність, про що вище вже згадувалось. По-друге, законодавство про адміністративні правопорушення досить часто розглядає повторність як кваліфікуючу обставину. По-третє, в окремих випадках повторне вчинення однорідного правопорушення тягне кримінальну відповідальність. У зв’язку з цим ст.39 КпАП встановила строк, після закінчення якого особа вважається такою, що не була піддана адміністративному стягненню. Цей строк обчислюється з моменту закінчення виконання адміністративного стягнення і становить один рік. З цього загального правила існує ряд винятків. Так, в багатьох статтях КпАП мова йде про повторне вчинення правопорушення протягом року після накладення стягнення, тобто з моменту винесення відповідної постанови. В Кримінальному кодексі при формулюванні складів злочинів з адміністративною преюдицією повторність також визначається з моменту накладення адміністративного стягнення.

Для визнання особи  такою, що не була піддана адміністративному стягненню, не потрібне видання якогось спеціального документа. Стягнення погашається автоматично після закінчення річного строку і за умови невчинення протягом цього строку нового адміністративного проступку. Якщо ж особа вчинить нове правопорушення до погашення стягнення за попереднє, перебіг строку переривається. Давність в цих випадках починається з моменту закінчення виконання адміністративного стягнення, призначеного за знову вчинений проступок.

Джерела адміністративного  права

У юридичній  літературі під джерелом адміністративного права розуміють зовнішню форму вираження його норм. Відомо, що по своєму змісті адміністративно-правова норма відрізняється від норм інших галузей права тим, що регулює відносини управлінського характеру. Нормами адміністративного права визначаються границі належного поводження органів виконавчої влади, їхніх службовців, громадян, а також громадських організацій (їхніх органів) у сфері виконавчо-розпорядницької діяльності держави. За допомогою адміністративно-правових норм органи керування, державні що служать, громадяни, громадські організації наділяються певними повноваженнями. У цих нормах установлюються також гарантії реалізації прав і дотримання обов'язків. Отже, завдяки дії адміністративно-правових норм створюється певний правовий режим управлінської діяльності.

Адміністративно-правові  норми втримуються безпосередньо  в Конституції України, законодавчих актах, нормативних наказах, постановах уряду, інших нормативних актах  державних органів, рішеннях місцевих рад. До джерел адміністративного права ставляться не тільки самі нормативні акти державних органів, але й затверджені цими актами кодекси, устави, правила й т.п., що регулюють управлінську діяльність.

Таким чином, джерело  адміністративного права - це акт  правотворчості органів державної  влади, органів виконавчої влади, що складається з адміністративно-правових норм або навіть одного правила поведінки, що регулює виконавчо-розпорядницьку діяльність. Якщо акт охоплює поряд  з нормами адміністративного  права норми інших галузей  права (фінансового, цивільного й ін.), то для адміністративного права  він буде джерелом лише в частині, що як би наповнена адміністративно-правовим змістом.

Кожне джерело  адміністративного права відрізняється від інших своїми особливостями, обумовленими цільовою спрямованістю й змістом норм, які його становлять, їхньою юридичною чинністю, масштабом функціонування (дії). Джерело може бути загальної й локальної дії, обов'язковим до виконання всіма органами керування й об'єктами, незалежно від підпорядкування, або як тільки підприємствами, установами, посадовими особами, підвідомчими органу, що видав акт. До системи джерел адміністративного права ставляться нормативні акти, що діють у межах України, а також такі, котрий регулюють роботу українських установ за кордоном. Можуть існувати джерела, що діють у межах області, міста, району й т.п.

Специфіка джерел адміністративного права визначається також їхньою субпідрядністю, що у  свою чергу відображає дію принципу централізму. Складовою частиною останнього є положення про обов'язковість рішень вищих органів для нижчестоящих. Супідрядність джерел виражається в наступному: а) всі вони ґрунтуються на нормах Конституції й законах України, що мають вищу юридичну чинність; б) джерела - нормативні акти органів виконавчої влади всіх ланок служать юридичною базою для джерел - нормативних актів, які приймаються нижчими органами виконавчої влади; в) джерела - нормативні акти вищих органів виконавчої влади характеризуються більшим масштабом дії, чим аналогічні акти нижчих органів; г) джерела - нормативні акти галузевого (відомчого) характеру базуються на джерелах загального характеру.

З огляду на розмаїтість джерел адміністративного права, їх доцільно розділити на такі види.

1. Конституція  України (Основний Закон).

2. Законодавчі  акти України: 

закони України (наприклад, Закон від 23 березня 1996 р. "Про утворення" й ін.);

кодекси, положення, устави й інші кодифіковані акти управлінського характеру (наприклад, КУпАП й ін.).

3. Постанови  Верховної Ради України, що містять адміністративно-правові норми організаційно-правового характеpу (наприклад, затверджене постановою Верховної Ради України Положення про паспорт громадянина України).

4. Укази й  розпорядження Президента України  (наприклад, затверджене Указом  Президента України Положення  про Міністерство юстиції України).

5. Нормативні  акти органів виконавчої влади  України: нормативні постанови  й розпорядження Кабінету Міністрів України;

положення, устави, правила, інструкції, інші акти, затверджені  Кабінетом Міністрів України (наприклад, Положення про порядок легалізації об'єднань громадян);

нормативні накази міністрів, керівників інших центральних органів виконавчої влади.

6. Нормативні  накази керівників державних  підприємств, установ й організацій.

7. Нормативні  акти місцевих рад, їхніх виконавчих  органів (наприклад, рішення, що встановлюють правила, за порушення яких передбачена адміністративна відповідальність).

8. Розпорядження  місцевих державних адміністрацій  (їхніх голів).

9. Міжурядові  угоди України з іншими державами  й міжнародно-правові акти, ратифіковані й визнані нашою державою.

10. Акти Конституційного  Суду України (наприклад, рішення про відповідність Конституції України постанови Кабінету Міністрів "Про затвердження переліку платних послуг, надаваних в установах охорони здоров'я й вищих медичних навчальних закладах").

Особливе місце  в системі джерел адміністративного права займають нормативні акти, які регулюють адміністративну відповідальність. Це - КУпАП, законодавчі акти України. Ці акти спрямовані на охорону державного й громадського порядку, державного й колективного майна, прав і воль громадян, установленого порядку керування, а також прав і законних інтересів підприємств, установ, організацій. Їхня реалізація забезпечує зміцнення законності, запобігання правопорушень, виховання громадян у дусі точного й неухильного дотримання Конституції й законів України, поваги до прав, честі й достоїнству інших громадян, сумлінного виконання своїх обов'язків, відповідальності перед суспільством.

У системі джерел адміністративного права провідну роль грає Конституція України, що є  Основним Законом Української держави. У Конституції України визначаються система органів виконавчої влади, їхнього повноваження, організація діяльності, зовнішні форми правових актів. Конституційні положення встановлюють адміністративно-правовий статус громадян, закріплюють участь об'єднань громадян і трудових колективів у керуванні державними й суспільними справами, обов'язки й відповідальність посадових осіб, найважливіші способи зміцнення законності й дисципліни в державному керуванні.

Проте роль Конституції  України як першорядного джерела  адміністративного права не може бути зведена лише до прямого регулювання  основних питань управлінської діяльності. Деякі конституційні норми передбачають необхідність видання окремих законів - джерел адміністративного права. Крім того, багато положень конкретизуються  в чинному законодавстві - різних законодавчих актах, актах Президента України, нормативних постановах Кабінету Міністрів України, нормативних наказах міністерств й інших актів управлінського характеру.

Отже, значення Конституції України як провідного джерела адміністративного права  полягає в тому, що вона служить  базою для появи інших джерел адміністративного права, закріплює основні принципи здійснення виконавчої влади, права, волі, обов'язку громадян, їхніх об'єднань, установлює статус органів, що здійснюють управлінські функції.

Структура адміністративного  процесу й характеристика проваджень по окремих  адміністративних справах

Однієї з найважливіших  особливостей адміністративного процесу  є більше широкий у порівнянні з карним і цивільним процесами  спектр охоплюваних їм суспільних відносин. Це обставина значною мірою визначає структуру адміністративного процесу.

У цілому адміністративний процес являє собою систему виробництв, які співвідносяться з ним як категорії загального й особливого.

Виділення окремих  виробництв у рамках адміністративного процесу обумовлено поруч факторів. Насамперед будь-яке провадження характеризується своїми, властивими йому метою й навкруги завдань, які вирішуються для досягнення цієї мети. Дійсно, ціль виробництва по справах про адміністративні правопорушення одна, а виробництва за заявою громадянина - зовсім інша. Відповідно до цим варто розрізняти й завдання названих виробництв.

Реальний поділ  адміністративного процесу на відповідні процесуальні виробництва відображає об'єктивну необхідність суспільного  поділу праці й професійної спеціалізації  діяльності різних уповноважених суб'єктів. При цьому виділення конкретних виробництв у рамках адміністративного процесу зв'язано й з необхідністю врегулювання певних, якісно однорідних суспільних відносин, які складаються в адміністративно-процесуальній сфері, здобуваючи характер процесуальних правовідносин.

По функціональних ознаках у структурі адміністративного  процесу можуть бути виділені: а) виробництва, які носять установчий характер (виробництва  по утворенню державних органів, суб'єктів підприємницької діяльності); б) виробництва, які мають правотворческий характер (виробництва по відпрацьовуванню й прийняттю нормативних актів); в) правоохоронні виробництва (провадження по справах про адміністративні правопорушення, провадження по скаргах громадян); г) правонаделяющие виробництва (виробництва по реалізації контрольно-наглядових повноважень).

Виділяють звичайне й прискорене виробництва. При цьому  прискорене провадження (наприклад, провадження  в справі про адміністративне правопорушення) характеризується спрощеною процесуальною регламентацією, мінімальною кількістю процесуальних актів, певною "спресованістю" стадій.

У загальному виді при класифікації по індивідуально-конкретних справах система адміністративних виробництв, які становлять структуру  адміністративного процесу, може бути представлена в такий спосіб: 1) провадження по відпрацьовуванню й прийняттю нормативних актів; 2) провадження по прийняттю індивідуальних актів керування; 3) провадження по оскарженню рішень, дій або бездіяльності органів і посадових осіб, які порушують права громадян; 4) провадження по зверненнях громадян; 5) провадження по застосуванню адміністративно-попереджувальних мір і мер адміністративного припинення; 6) провадження по справах про адміністративні правопорушення; 7) дисциплінарне провадження; 8) провадження по реалізації контрольно-наглядових повноважень; 9) регістраційно-дозвільне провадження; 10) провадження по приватизації державного майна; 1 ^діловодство.