Правова держава

Правова держава, її ознаки

Вступ

     Кінець  другого тисячоліття характеризується ідеологічним і духовним розкріпаченням людства, здійснюваний шляхом утвердження  гідності кожної особи, нації, а також  політично плюралізму як найвищих суспільних цінностей.

     Останнім  часом на різних рівнях і з різних приводів часто вживають терміни  “демократична держава“ і “правова держава“. При цьому одні виходять з бажання підкреслити, що, проголосивши себе суверенною і незалежною, Україна стала й демократичною правовою державою, а інші – з прагнення довести, що побудова такої держави є справою більш віддаленої перспективи.

     Насамперед  дамо коротке тлумачення терміна  “правова держава “. Це поняття з’явилося в 19 столітті, коли внаслідок Великої Французької революції 1789 року монархічний, абсолютистський режим було замінено режимом законності, що стало подією не лише для Франції, а й для усього людства. З цього моменту практично розпочався поділ влади, народилася ідея правової держави. До того ж часу влада правителя над підданими була безмежною. Про це, зокрема, свідчить й відома формула Людовіка 14 : “Держава – це я “.

     Взагалі ж, як ідея, концепція, теорія, а потім  і практика поняття правової держави  бере свій початок ще з античних часів. Воно виникло як контрбаланс  автократії та свавіллю. Ще Платон зазначав, що він передбачає близьку загибель держави, де закон не має сили і  перебуває у чиїсь владі. Панування  ж закону над владарями – це шлях рятування держави. Цю ж ідею поділяв і розвинув Арістотель, який зазначав, що там, де немає влади  закону, немає місця для жодної форми державного режиму і що закон  має панувати над усім.

     З часом подібні ідеї дістали розвиток у працях Ш.Монтеск’є, Дж.Локка, І.Канта  та інших філософів. І.Кант сформулював  філософські основи теорії правової держави; суть цієї концепції зводиться  до кількох основних положень. “Кожний  громадянин повинен бути паном сам  собі“. “Чого народ не може вирішити відносно себе, того і законодавець не може вирішити відносно народу“. В  цих положеннях йдеться по суті про  юридичне закріплення прав і свобод людини. Ш.Монтеск’є обгрунтував  в своєму творі “Про дух законів“ головний стрижень законності – відому формулу поділу влади. Він вважав, що в державі існують три гілки  влади – законодавча, виконавча  і юридична. Політична свобода  може мати місце лише в тих державах, де ці гілки не сконцентровані в  одних руках.

     З 18 століття ідея правової держави становить  головну гарантію прав і свобод громадян. Філософська, а потім і юридична доктрина про “Природні і невід’ємні права людини“ (як зазначено в  статті 2 програмного документа Великої  Французької революції – Декларації прав людини і громадянина) являє  собою головне джерело принципів  правової держави. Особливо стисло обриси останньої були представлені у німецькій  доктрині другої половини 19 століття.

     Принципи, на яких грунтується правова держава, найбільш повно охарактеризовані в  політології. У теоретико-методологічному  плані вони являють собою найважливішу частину концепції правової держави. Практичне значення концепції правової держави зумовлюється тим, що вона концентрує, втілює прогресивні здобутки людства у державно-правовій сфері. Концепція правової держави дає відправні гуманістичні орієнтири для вдосконалення і розвитку сучасної демократичної держави; спрямовує відповідним чином основні напрямки діяльності різноманітних державних органів. Цією концепцією можуть послуговуватися громадяни як ідеологічним джерелом своїх очікувань і сподівань стосовно держави, для обгрунтування своїх побажань , рекомендацій, вимог щодо її політики. До поняття і концепції правової держави звертаються і у таких ситуаціях:

- при організації  політичних партій, інших громадських  об’єднань, при формулюванні  їхніх політичних вимог, розробці  програмних документів;

- при проведенні  публічних політичних акцій виборів,  мітингів, демонстрацій, заснуванні  друкованих органів тощо;

- при виданні  та застосуванні законів. 

     Приоритетна роль в концепції правової держави  належить принципу верховенства закону в усіх сферах життєдіяльності держави і суспільства.

     Зміст цього принципу охоплює дві сторони. Перша полягає в тому, що дозволено  все, що не заборонено законом. Дія цієї сторони насамперед поширюється  на відносини держави з особою, яка стає найвищою цінністю. Ці відносини  мають визначатися тенденцією до самообмеження влади держави  над особою, пріоритетом її інтересів  перед усіма іншими цінностями.

     Друга сторона верховенства закону полягає  в тому, що в правовій державі  найвищим принципом є безумовне  підкорення усього і всіх закону. Логічним продовженням цієї мети стає принцип, згідно з яким держава, її органи і  посадові особи зобов’язані діяти  у повній відповідності з законом. Відступ від приписів закону має  тягнути за собою як визнання нечинними  правових рішень або вчинених дій, так  і персональну відповідальність винних у цьому, застосування юридичних  санкцій.

     Для правової держави характерна кардинальна  зміна відносин між нею і особою, громадянином. Зміст цього принципу охоплює такі складові: непорушність прав і свобод людини, широка система  їх гарантій, соціально-правова захищеність  особи, усіх її цінностей, реальність судового захисту прав та інтересів людини.

     Отже, найголовнішою рисою правової держави  є справжнє забезпечення верховенства закону. Ні державний орган, ні офіційна особа , ні організація, ні людина не звільняються від обов’язку підкорятися закону. Громадяни несуть відповідальність перед державою, а державна влада  – перед громадянами. Права громадян надійно захищені від будь-якого  свавілля влади та її представників. Тільки держава, яка здатна максимальною мірою реалізувати задачу захисту  прав людини і зробити це своєю  основною функцією, може називатися правовою. Отже, правова держава – це держава, в якій юридичними засобами реально забезпечується максимальне здійснення, охорона і захист основних прав людини. Саме така держава є одним з найвизначніших загально-людських політико-юридичних ідеалів.

     Концепція правової держави спирається також  на теоретичне розрізнення права  і закону. Існують два типи праворозуміння – позитивістський, або легістський, і непозитивістський, або юридичний. Позитивісти вважають, що правом є будь-які закони, адміністративні акти, судові рішення і взагалі будь-які накази державної влади незалежно від їх змісту. Така позиція називається ототожненням права і закону. Мається на увазі закон в широкому розумінні – будь-який владний акт, виданий компетентним органом влади з дотриманням встановленої процедури, тобто акт, правильний за формою.

     Протилежний тип праворозуміння – юридичний - містить в собі різні напрями  правової думки, в яких наводиться розрізнення  права і закона, пояснюється пріоритет  права над законом. Право істинне  не тому, що воно записано в законі і  існує в офіційній формі, а  через свій зміст. Закони повинні  бути правовими, містити правові  норми, але насправді закони можуть бути і не правовими. З давніх часів  в розумінні людей та в різних теоріях існує представлення  про справедливе природне право, яке передує законові. Одні вважають, що природне право іде від Бога або витікає з природи людини, природи речей, інші – що воно міститься  в об’єктивних дозаконотворчих  і позазаконотворчих суспільних відносинах. Природнє право, тобто сукупність дозаконотворчих і позазаконотворчих  принципів, норм, потреб і закономірностей, називають по-різному: ідея права, природні права людини і, нарешті, просто право .

     Легісти не признають ніякого природнього  права і взагалі ніякого права  поза законом. Вони визнають закон правом незалежно від того, як оцінюється його зміст з моральної, етичної, релігійної, теоретико-пізнавальної або  якоїсь іншої позиції. Але якщо вважати, що право являє собою лише ті норми, які записані в законі, то виходить, що право - це виключно продукт діяльності державного законодавця. Саме він, законодавець, робить норми правовими. Інакше кажучи, право – це те, що хоче законодавець, влада. Але в такому випадку, що таке свавілля і чим воно відрізняється  від права?

     Існує лібертарна концепція розрізнення  права і закону, яка пояснює, що право – особливий соціальний регулятор, який діє поряд з моральними, етичними, релігійними, політичними  та іншими соціальними нормами . За своєю суттю право – історично  обумовлена форма, загальна і рівна  міра свободи. Правові норми і  вимоги описують свободу людей, ступінь, кількість їх свободи. Тому вони повинні  формулюватися в законі, закріплюватися його силою, оберігатися державою. Закон  повинен служити свободі, праву. Держава і її закони необхідні  для права. Але якщо закони не захищають  свободи, якщо влада встановлює їх свавільно, то такі закони не є правовими, правом. Сутність права – свобода, а не насилля. Примус в суспільстві необхідний заради захисту прав від порушень, а не для придушення свободи. І  закони є правом не тому, що це формально  коректні акти, а тому, що вони містять  правовий зміст, гарантують свободу  людей. Звідси, верховенство, або господство, права передбачає державу, яка дає  потрібні гарантії свободи, безпеки  і власності, гарантії від свавілля, зокрема, публічно-владного.

     Розмірковування про правову державу неможливі  з позиції легістського праворозуміння. Позитивісти не визнають природні і  невід’ємні права людини і говорять лише про даровані основні права  і свободи громадян. Тому для них  поняття правової держави виявляється  безглуздним: влада, що дарує права, не може бути обмежена цими правами.

     На  думку кандидата юридичних наук, старшого наукового співробітника  Інституту держави і права  РАН Четверніна В.О. ідеальна правова держава – це держава ліберальна, або “держава – нічний сторож“. Її протилежність – авторитарна, або поліцейська, держава.

     В будь-якому ліберальному варіанті розрізняються  дві відносно самостійні сфери суспільного  життя – держава і громадянське суспільство. Останнє являє собою  сферу вільної активності, в якій людина виступає як автономний індивід, що переслідує свої автономні цілі і інтереси. У відносинах суб’єктів  громадянського суспільства діє  принцип: “що не заборонено правом – дозволено“. В ідеалі ліберальна держава може лише мінімально втручатися в сферу громадянського суспільства, наприклад в економіку, - в разі порушення правових заборон.

     Ідеальна  поліцейська держава, навпаки, повинна максимально контролювати вільну соціальну активність громадян – регулювати, ліцензувати, квотувати, а також “допомагати“ громадянському суспільству вирішувати його проблеми. Поліцейська держава обмежує права і свободи людини законами, прийнятими з міркувань спільного блага, економічної доцільності, моралі, соціальної справедливості, боротьби з злочинністю, охорони державної таємниці, державної безпеки тощо.

     Насправді , як зазначає далі Четвернін, не існує  ні ідеальної правової (ліберальної), ні ідеальної поліцейської держави (остання перетворилась би в тоталітарну, що знищує всілякі прояви свободи). Реальні держави або ближче до правової, або до поліцейської.

     Виходячи  з усього вище сказаного, зрозуміло, що суттєвою рисою правової демократичної  держави, покликаної виконати свою загально-людську  місію, є безумовність свободи особи. Здається, нарешті людство повністю усвідомило актуальність положень Загальної декларації прав людини про те, що ігнорування і нехтування правами людини призвели до актів варварства, які збуджують людську свідомість, і що визнання гідності, притаманної всім членам людської сім’ї, їх рівних і невід’ємних прав становить основу свободи, справедливості та миру на землі.

     Така  зміна позиції відображає мудру  переоцінку ролі та місця людини в  суспільстві, визнання її права на життя, свободу і пошуки щастя як природного і невід’ємного.

     Важливо, щоб права і свободи людини були не тільки проголошені, а й надійно  захищені. Паризька Хартія для нової  Європи ( 1991 рік ), визначаючи обов’язки  держав і урядів щодо прав людини, встановила, що їх захист і підтримка є найголовнішим  обов’язком урядів, додержання цих  прав – це істотна гарантія недопущення  зловживань владою, основа свободи, справедливості та миру .

     Досвід  засвідчив, що демократична правова  держава може бути створена на основі принципу відокремлення державної законодавчої влади від виконавчої та судової. З точки зору логіки правової держави перевага має віддаватися законодавчій владі, оскільки саме вона формулює стандарти права та юридичні норми життя держави і суспільства, визначає основні напрями внутрішньої та зовнішньої політики.

     Однак зверхність заканодавчої влади не має  абсолютного характеру. Законодавець обмежений правовими конституційними  принципами, а також правами людини. До того ж він перебуває під  контролем народу ( демократичні вибори, проведені народом ). Правова держава  передбачає й суворий контроль за конституційністю законів, здійснюваний спеціальним органом - Конституційним Судом, який має забезпечувати реалізацію принципу поділу влади.