Правова держава

     Вимоги  до виконавчої влади добре відомі. Її функціонування має грунтуватися на законі й обмежуватись законом. Ця влада не має права присвоювати  собі повноваження, не передбачені  законом, і вимагати від громадян виконання обов’язків, не закріплених  у законі.

     Гальмом на шляху прагнення до зловживань і ексцесів, що часто виявляється  виконавчою владою, є безумовне забезпечення права громадян звертатися зі скаргами на її дії до юридичних інстанцій. Інакше зловживання з боку виконавчої влади, залишаючись безкарними, відкриватимуть шлях до тиранії.

     У неухильному забезпеченні вказаного  права полягає одне з найвищих призначень третьої, судової влади. А щоб виконати таку місію, судові установи повинні бути незалежними. На цьому постулаті грунтується  одна з основних гарантій забезпечення прав і свобод громадян – існування  правової держави. Необхідність же додержання принципу поділу влади є першочерговою  й основною умовою забезпечення незалежності судової влади у правовій державі. Без цього судова інстанція обов’язково  буде відчувати тиск з боку інших  двох гілок влади. А без її незалежності не може бути й мови про зверхність права.

     Такий зв’язок випливає з ролі арбітра, яку судова інстанція відіграє в  суспільстві. Існування такої ролі визначається тим, що судова влада не тільки застосовує закони, а й активно, у різних формах бере участь у їх створенні. До того ж вона часто вдається до їх інтерпретації, грунтуючи свої рішення на дусі закону, а не тільки на його букві. Тому незалежність дозволяє судовій владі вирішувати деякі  справи, виходячи зі змісту, смислу закону, якщо законодавцем ті або інші правові  відносини не врегульовані.

     Однак головне полягає в тому, щоб  судова інстанція не перетворилась  на інструмент реакції та зловживань.

     Враховуючи  все вище сказане можна чітко  визначити ознаки правової держави, які, до речі, можна розділити на дві групи: соціально-змістовні і формальні. Причому обидві групи настільки тісно пов’язані між собою, що утворюють певну цілісність, розчленувати яку можна у чистому вигляді лише теоретично, в абстракції.

Отже, соціально-змістовними ознаками правової держави є:

1) Закріплення  в Конституції та інших законах  основних прав людини;

2) Верховенство  права і правових законів над  підзаконними нормативними актами, політичною і фізичною силою  держави і її органів; 

3) Панування  у суспільному і державному  житті законів, які виражають  волю більшості або всього  населення країни, втілюючи при  цьому основні загальнолюдські  цінності та ідеали;

4) Урегулювання  відносин між особою і державою  на основі загально-дозволеного  підходу, принципу “громадянину  дозволено робити все, що не  заборонено законом, а державі  і її чиновникам – лише те, що дозволено; 

5) Взаємоповага  і взаємовідповідальність особи  і держави; 

6) Притаманна  усім громадянам висока культура  права, зокрема їх обізнаність  з життєво необхідними юридичними  законами, а також уміння і  навички їх використання у  практичному житті .

Формальні ознаки правової держави:

1) Чіткий розподіл  функціональних повноважень між  певними 

спеціалізованими  системами її органів – законодавчої, виконавчої, судової на основі підпорядкуванню  саме закону як волевиявленню народу або вищого представницького органу державної влади;

2) Юридичне закріплення  основних прав і свобод людини, юридична захищеність особи; 

3) Високозначуще  становище у суспільстві і  державному житті судових органів  як, у певному розумінні, вирішальної,  найбільш надійної юридичної  гарантії прав людини;

4) Неухильне  і повсюдне виконання законів  і підзаконних актів усіма  учасниками суспільного життя,  насамперед державними та громадськими  органами.

     Наша  держава, Україна, теж встала на цей  тернистий шлях формування правової демократичної держави. В зв’язку  з цим перед нею постає комплекс проблем пов’язаних із необхідністю теоретичноі розробки й практичного  вирішення невідкладних завдань  щодо формування суспільства.

     Важливим  критерієм якості теоретичного підгрунття реформ у політико-правовій галузі є дієвість зв’язку між потребами  сьогодення і станом науки, яка має  бути здатною не лише механічно відбивати  емпіричні реалії, а й робити прогнози і в цьому певною мірою “випереджати “ дійсність. Оскільки програма побудови правової держави розрахована на майбутнє, а майбутнє в основному  визначається минулим, то підходи до створення української моделі правової держави, визначення шляхів до її утвердження  треба шукати в минулому і сучасному  стані національних державно-правових структур і країни в цілому.

     Світовий  досвід практичного розв’язання  проблем, пов’язаних із державно-правовим будівництвом, показує, що не існує  якогось єдиного, усталеного, класичного зразка правової держави. Натомість  функціонують її історично посталі  – національні чи регіональні  – моделі. Але, незважаючи на цю обставину, аналіз умов діяльності та механізму  функціонування абстрактної моделі корисний тим, що він подає узагальнену  ідеально-типову конструкцію, з якою доцільно зіставляти реалії державного буття, визначаючи відмінність між  бажаним та реально досягнутим, причини  розбіжностей та шляхи їх усунення. До того ж, порівняльно-юридичний метод  відкриває широкі можливості для  порівняння на теоретичному рівні реального  державно-правового статусу різних країн у межах одного історичного  періоду.

     Таким чином, об’єктивно між теоретичною  моделлю правової держави і реально  діючими державно-правовими механізмами  існують певні суттєві відмінності. Важливим корелятом між теоретичною  моделлю та її реальним прототипом є людський чинник у багатьох його вимірах (притаманна кожному соціуму  ментальність, рівень правосвідомості, історичні традиції тощо).

     Поряд із національно-історичними особливостями, змінами темпів розвитку не в останню  чергу при створенні правової держави в Україні має враховуватися  й одна загально-соціологічна закономірність, визначена І.С. Нарським: “сукупні результати діяльності людей не збігаються, і  при тому суттєво, по-перше, з їх сподіваннями і, по-друге, з деякими “вищими  цілями“ історичного процесу  або взагалі магістральною лінією розвитку історії“. Згодом ідея невідповідності  отриманих результатів поставленим  цілям, ідеалам була розвинута Гегелем  у цілісну історіософську концепцію, головна теза якої полягає в тому, що “в загальній історії дії людей призводять певною мірою взагалі не до тих наслідків, яких вони прагнули і на які вони розраховували, а до результатів несподіваних і небажаних“.

     У практиці соціалістичного будівництва  в СРСР ця думка здобула блискуче підтвердження, проявившись у кричущій невідповідності цілей, проголошених Будівничими нового суспільства, і  засобів, обраних ними для досягнення цих цілей. Тенденцію ціннісного розходження мети і засобів її досягнення у практиці більшовизму  помітив один із перших послідовних  критиків марксистської теорії М.Бердяєв, який вважав неприпустимим нехтування правами і свободами людини як одного із принципів правової держави  в ім’я примарного “світлого майбутнього“.

     Щоб уникнути повторення пройденого, слід дотримуватися щонайменше двох важливих засад:

- визначення  мети, ідеалу суспільного і державно-правового  розвитку, його деталізація мають  бути виваженими і вільними  від утопічної творчості; 

- узгодження  та досягнення гармонії феноменологічної  й конструктивної парадигм державно-правового  розвитку.

     Для розробки стратегії виходу з кризи  і повноцінного розвитку дуже важливо  також правильно оцінювати свій і чужий досвід виживання і  поступу. Одні пропонують нам забути про свій досвід і цілком покладатися  на досвід інших країн. Інші наголошують  на досвіді розвитку нашої країни. Треті пропонують взагалі відкинути  наше минуле і сміливо експериментувати із сучасним і майбутнім. Кожна з  цих позицій має свої плюси  і мінуси. Останнім часом висловлювалися численні і багато в чому слушні зауваження з приводу того, що в  наших умовах західні моделі не діють. Справді, механічна трансплантація будь-якої теорії не непідготовлений  для цього грунт в якісно інші соціально-історичні умови неминуче призводить, як засвідчує історія, або  до органічного відтворенням суспільством чужої для нього теорії, або  до насильницького її впровадження “згори “.

     З огляду на це побудова правової держави  в Україні повинна визначатися  в першу чергу тенденціями  її власного поступу, рівнем “готовності“ як суспільства, так і кожного  громадянина до цих змін. Варті  пильної уваги слова К.Маркса про те, що теорія втілюється в кожному  народові лише настільки, наскільки  вона є здійсненням його потреб. Отже, задля втілення якоїсь теорії необхідно, щоб її ідеями перейнялися  широкі кола громадськості. Щоб правова  держава стала дійсністю в  Україні, варто цілеспрямовано й  наполегливо працювати над правовою освітою, розвитком правової культури населення, не забувати власні здобутки в цій галузі й ознайомитися із зарубіжним досвідом, прищеплюючи все  корисне й повновартісне.

Висновок 

Отже, нині ми стоїмо біля витоків процесу створення  правової держави, для якої головним є захист особи, свободи і прав людини, у тому числі національних меншин, додержання законів і державності. Характер цієї держави мають визначати  такі принципи:

1) верховенство  закону в усіх сферах соціального  життя; 

2) обов’язковість  закону для всіх державних  органів, громадських організацій,  офіційних осіб і громадян;

3) захист і  гарантії свободи особи, її  прав, інтересів, честі й гідності;

4) взаємна відповідальність  особи і держави; 

5) контроль і  ефективний нагляд держави за  додержанням законів та інших  нормативних актів. 

Здійснення усіх накреслених заходів, спрямованих  на побудову правової держави, стане  для цивілізованого світу ще одним  доказом прагнення України до втілення в життя принципів гуманізму  і демократії, найвищою метою якої є забезпечення прав і свобод людини, основою нашої державності.  
 
 
 
 

Використана література:

1) Рабінович.  Основи загальної теорії права  та держави. К.,1994

2) Котюк В.О.  Основи держави і права. К., Вентурі, 1995

3) Молдаван В.В.  Основи держави і права. К., Юмана, 1996

4) Лінецький  С. Ідея правової держави в  сучасній Україні : проблема досвіду.\\ Нова політика.1996 №5 

5) Димитров Ю.  Правова держава: перспектива  чи сьогоднішній день. \\ Право  України. 1995 №5-6

6) Четвернин  В.А. Понятие и термин “ правовое  государство “.\\ США: экономика,  политика, идеология.1996 №8