Судові процедури у справах про банкрутсво

З метою попередження таких порушень господарським судам рекомендується у випадку надання апеляційної  або касаційної скарги на ухвалу, яка  не підлягає оскарженню, відповідати  відмовою в прийнятті такої скарги. Про відмову в прийнятті апеляційної або касаційної скарги рекомендується виносити відповідну ухвалу.

Слід відмітити, що викладені вище рекомендації активно застосовуються місцевими господарськими судами. В  той самий час практика ВГСУ ще не придбала одностайності. Як пояснюють судді вищої спеціалізованої інстанції, викладене в листі ВСУ № 1/3.2 неправомірно, відповідні зміни необхідно вносити не листом, а на рівні змін в чинному процесуальному законодавстві.

Суттєвого корегування потребує Закон  в частині, що стосується мораторію. Мабуть, кожний юрист-практик зустрічався з ситуацією, коли після отримання рішення останньої судової інстанції і відповідного судового наказу боржник раптом виявляв неплатоспроможність, а потім відносно нього порушувалася справа про банкрутство та запроваджувався мораторій. В свою чергу мораторій призупиняє любе примусове стягнення з боржника, нарахування процентів та пені за несплачені грошові суми.

В даному випадку банкрутство виступає останнім аргументом у відносинах з  кредиторами, коли всі судові процеси програні або вірогідність задоволення вимог боржника поза процедурою банкрутства є мізерною. Боржник, який не бажає виконувати свої грошові зобов'язання перед кредиторами, ініціює через «близькі» або підконтрольні структури процедуру банкрутства і введення мораторію. Як правило, дія такого мораторію триває роками. Боржник правомірними і неправомірними шляхами збільшує кредиторські вимоги підконтрольних структур і, навпаки, оскаржує вимоги других кредиторів. Наслідком такої діяльності повинно бути формування більшості в комітеті кредиторів, а також прийняття бажаних боржнику рішень відносно реструктуризації, списання або прощення боргів [31].

Враховуючи приклади з судової  практики, можна дійти висновку про  необхідність внесення змін в Закон. По-перше, мораторій повинен вводитися з моменту публікації в газеті у випадку ініціювання кредитором справи про банкрутство. Має місце багато випадків коли дружній кредитор, який ініціює справу про банкрутство не доводить до публікації, а боржник отримує бажаний мораторій. По-друге, введення мораторію завжди повинно супроводжуватися призупиненням не тільки виконавчого, але і позовного провадження по конкурсній заборгованості. По-третє, виконавче провадження по вимогах, що підпадають під дію мораторію, повинно здійснюватися під контролем господарського суду, який розглядає справу про банкрутство боржника. По-четверте, сплив позовної давнини повинен призупинятися в період дії мораторію. По-п'яте, ніякі додаткові зобов'язання внаслідок невиконання боржником грошових зобов'язань та таких, що тягнуть майнові наслідки боржника, не повинні виникати. По-шосте, власник повинен мати право на погашення заборгованості всім конкурсним кредиторам, які включені до реєстру. По-сьоме, після затвердження реєстру вимог кредиторів всі пріоритетні кредитори незалежно від наявності виконавчого документу повинні знаходитися в рівних умовах. Заборгованості їм повинні погашатися не в виконавчому провадженні, а в процедурі банкрутства.

Затримка законодавця з усуненням  в Законі прогалин, які стосуються мораторію, може привести до великих економічних втрат, до різних махінацій щодо переводу державних об'єктів до недержавної власності.

Ще одним дійовим засобом  боротьби з небажаними кредиторами  в справі про банкрутство є  так зване «надування» підконтрольних боржнику кредиторів. За допомогою «дутих» кредиторів боржник, як правило, приймає необхідні рішення в комітеті кредиторів навіть до повного списання боргів.

Процес створення «дутих» кредиторів частіше примітивний і полягає  в укладанні заднім числом різних договорів і контрактів, через які у боржника виникають великі грошові зобов'язання, що підтверджуються актами відповідних звірок між підприємствами або визнаними боржником претензіями. Зрозуміло, що і в процедурі банкрутства боржник з радістю визнає всіх «дутих» і не визнає жодного реального кредитора.

В останній час розповсюдженим засобом  створення "дутих" кредиторів є  купівля боржником заднім числом неліквідних векселів по їх номінальній  вартості. Звичайно, на момент порушення провадження по справі про банкрутство сплата по цим векселям не була здійснена, і «дутий» кредитор подає заяву про визнання кредитором в справі про банкрутство на всю номінальну вартість векселя. А на ринку цінних паперів України неліквідні векселя знайти нескладно.

Боротьба з «дутими» кредиторами  полягає в юридичному та бухгалтерському  аналізі кожної угоди боржника. Як свідчить практика, кожна угода з  «дутим» кредитором має багато дірок  як на рівні самої угоди, так і  на рівні бухгалтерського відображення даних угод у внутрішніх бухгалтеріях контрагентів. Більш того, за певних обставин реальний кредитор може отримати в свої руки ще один вагомий аргумент у відносинах з боржником у вигляді кримінальної справи за вказані злочини. Також, укладені «дуті» угоди слід визнавати недійсними в порядку встановленому законом [36].

Закон України "Про відновлення  платоспроможності боржника або  визнання його банкрутом" (далі —  Закон про банкрутство) містить  чимало норм, які є приводом для  найрізноманітніших суперечок  як серед вчених, так і серед практикуючих юристів. Однією з таких норм є ст. 17 Закону про банкрутство, що регулює визнання недійсними заінтересованих угод боржника.

Визнання господарським судом  недійсними угод боржника в процедурі  банкрутства є одним з найефективніших засобів, що сприяють відновленню платоспроможності суб'єкта господарювання і консолідації ліквідаційної маси останнього.

Питання дослідження інституту  визнання недійсними угод у процедурі  банкрутства, безумовно, є актуальним, хоча б тільки тому, що для законодавства України в цілому досить новаторською є наявність спеціальних підстав для визнання угод недійсними. Сучасна теорія права неспроможності держав пострадянського періоду поки що не має серйозних досліджень у цій сфері, перебуваючи на стадії становлення і відродження.

Недостатньо розробленими в національному  законодавстві залишаються питання  правового обґрунтування можливості спростування угод неспроможного боржника. Поряд з тим, потребує принципових  змін підхід до застосування правових наслідків такого спростування.

Законодавство радянського періоду  взагалі не передбачало існування  такого правового інституту як "банкрутство". Поняття неспроможності суб'єкта підприємницької  діяльності вперше було введено в  систему національного законодавства Законом України "Про банкрутство" від 14.05.1992р. №2343-ХІІ.

Згідно з першою редакцією Закону України "Про банкрутство" визнання недійсними угод боржника було можливим тільки в процедурі ліквідації як один із правових наслідків визнання боржника банкрутом. В усіх інших випадках, заінтересовані сторони мали право заявляти вимоги про визнання угод боржника недійсними тільки в позовному провадженні на підставах, визначених цивільним законодавством.

Стаття 15 цієї редакції Закону України "Про банкрутство" містила виключний перелік підстав для визнання недійсними угод боржника, які повною мірою не охоплювали можливі дії несумлінного боржника зі зменшення своєї ліквідаційної маси. Саме тому застосування цього заходу поповнення конкурсної маси боржника не отримало широкого застосування у судовій практиці.

Відповідно до нової редакції Закону України "Про банкрутство" від 30.06.1999р. №784-ХІУ відносини неспроможності були доповнені додатковими для  визнання угод боржника недійсними.

Такі спеціальні підстави, відповідно до яких визнаються недійсними зацікавлені  угоди боржника в процедурі банкрутства, передбачені п. 11 ст. 17 Закону України "Про відновлення платоспроможності  боржника або визнання його банкрутом", згідно з яким угода боржника, у тому числі та, що укладена до винесення господарським судом ухвали про санацію, може бути визнана господарським судом за заявою керуючого законодавства недійсною, якщо:

- угода укладена боржником із  зацікавленими особами і в  результаті якої кредиторам завдані чи можуть бути завдані збитки;

- угода укладена боржником з  окремим кредитором чи іншою  особою протягом шести місяців,  що передували дню винесення  ухвали про санацію, і надає  перевагу одному кредитору перед  іншими або пов'язана з виплатою (видачею) частки (паю) в майні боржника у зв'язку з його виходом зі складу учасників боржника.

При цьому слід звернути увагу на те, що відповідно до законодавства  все отримане за такою угодою повертається сторонам.

Відправною точкою для дослідження  цього питання у рамках національного законодавства слід розглядати висновки Б.М.Полякова, відповідно до яких "конкурсне законодавство про спростування угод істотно відрізняється від загальноцивільного, такі відмінності будуються на різних із загально цивільним законодавством принципах. У цих відносинах має місце субсидіарне застосування норм цивільного права по угодах, у частині, що не суперечить нормам законодавства про неспроможність" [32].

Сучасне українське законодавство  з цього питання не враховує вказаних вище особливостей правової природи відношення неспроможності. У процедурі банкрутства можуть бути визнані недійсними тільки угоди, які абсолютно відповідають нормам цивільного права.

На практиці досить часто відбувається змішування загальноцивільних та спеціальних підстав визнання недійсними угод боржника в процедурі банкрутства.

Так, у рамках справи про банкрутство, господарський суд визнав недійсним  на підставі ст. 48 Цивільного кодексу  України договір між боржником  і кредитором, а також визнав недійсними грошові вимоги кредитора, що випливають з цього договору. Апеляційна інстанція залишила без змін ухвалу суду першої інстанції. Касаційна інстанція скасувала постанову апеляційної інстанції та ухвалу господарського суду, справа в частині визнання грошових вимог кредитора була направлена на новий розгляд у господарський суд. Свою постанову касаційна інстанція мотивувала тим, що Закон про банкрутство не передбачає можливості визнання недійсною угоди боржника, яка не відповідає цивільному законодавству.

Визнання зазначеної угоди недійсною відбувається в позовному провадженні й не може бути предметом розгляду у справі про банкрутство. Перелік підстав, згідно з якими у справі про банкрутство визнаються недійсними угоди боржника, щодо яких виникає зацікавленність, передбачений п.11 ст. 17 Закону про банкрутство, є вичерпним та стосується виключно процедури санації [33].

Сучасне законодавство про неспроможність, регулюючи відносини з спростування угод боржника, повинно ставити за мету поповнення ліквідаційної маси боржника майном, що вибуло з володіння боржника. У даному випадку доцільно застосувати позитивний практичний досвід Російської Федерації. Перша редакції Федерального закону "О несостоятельности (банкротстве)" від 19.11.1992р. містила ст.28, відповідно до якої "в случаепризнаниядействийдолжниканедействительными кредитори обязанывозвратить в конкурснуюмассу все полученноеими в результатезтихдействий, а при невозможностивозвратить все полученное в натуре-возместитьегостоимость в деньгах". У цьому випадку ми маємо справу з юридично значимими діями. На жаль, подібної норми в наступних редакціях Федерального закону "О несостоятельности (банкротство)" вже не було [32].

Практичну цінність права спростування "від боржника" можна побачити на такому найпростішому прикладі. Відповідно до ст. 389 Цивільного кодексу України гроші і ціни папери на пред'явника не можуть бути витребувані від добросовісного набувача. Здається досить сумнівним, що неспроможний боржник укладає тільки ті угоди, виконання яких виражене в передачі майна, і зовсім не стосується тих, виконання яких виражене в безготівкових розрахунках коштами. У такому випадку виникають різні умови для повернення в конкурсну масу упредметнених (устаткування, нерухомість) і не упредметнених (кошти) активів що саме по собі нерозумно.

Ще один практичний приклад, що підтверджує  доцільність визнання недійсними у  процедурі банкрутства саме "дій", а не "угод" боржника. Треба  спроектувати ситуацію, за якої угода, пов'язана з виділенням частки в  майні боржника та укладена між учасником господарчого товариства і боржником після введення господарським судом процедури санації, визнається недійсною. При цьому контрагент боржника за такою угодою перебуває у привілейованому становищі порівняно із законослухняними учасниками. У випадку відкриття ліквідаційної процедури вимоги учасників товариства-боржника задовольняються після погашення усіх вимог кредиторів. Тобто учасники, котрі не порушували законодавство про банкрутство, не одержують нічого.

Таким чином, вирішення вказаного  вище проблемного питання полягає у наданні керуючому санацією боржника можливості спростовувати не угоди боржника, а юридично значимі майнові дії останнього, що були зроблені у "підозрілий" період.

Особливої уваги заслуговує той  факт, що в процедурі банкрутства можлива наявність ситуації, за якої угода укладена з окремим кредитором раніше, ніж протягом 6 місяців до дня винесення ухвали про санацію боржника, і тому не може бути визнана недійсною на спеціальних підставах, передбачених Законом України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнанні його банкрутом". При цьому виконання зобов'язань боржником було здійснено у так званий "підозрілий" період та призвело до зменшення активів боржника.

У даному випадку для захисту  інтересів кредиторів доцільно використовувати правовий механізм визнання недійсними не угод, а майнових дій боржника, що були зроблені на шкоду кредиторам, протягом 6 місяців до дня винесення ухвали про санацію неспроможного боржника.

При цьому самостійним предметом  оспорювання будуть виступати дії боржника з виконання зобов'язань. Особливу увагу варто звернути на правові наслідки такого оспорювання: контрагент буде змушений повернути все отримане від неспроможного боржника в конкурсну масу без одночасного задоволення своїх вимог. Такі правові наслідки абсолютно діаметральні двосторонній реституції, за якої контрагент уникає реального збитку.