Судові процедури у справах про банкрутсво

У випадку відмови від задоволення  визнаного у встановленому порядку  боргу ліквідаційна комісія не враховує суму грошових вимог цього кредитора.

В ст. 31 Закону встановлено, що ключове  правило погашення вимог кредиторів, яке властиве виключно процедурі банкрутства і без якого втрачає сенс Закон. Сутність правила полягає в тому, що вимоги кредиторів, заявлені після закінчення строку, встановленого для їх подачі, не розглядаються та вважаються погашеними. Такий строк встановлений ст. 14 Закону і є кінцевим.

Слід мати на увазі, що до погашених  слід відносити вимоги кредиторів, не визнаних господарським судом  або не заявлених зовсім (крім привілейованих кредиторів).

Якщо вимоги не задоволені по причині  недостатності майна, то вони також вважаються погашеними.

Заключним етапом процедури ліквідації є затвердження звіту ліквідатора. Звіт та ліквідаційний баланс підприємства надаються ліквідатором до господарського суду після завершення всіх розрахунків  з кредиторами. До звіту та ліквідаційного балансу надаються: показники виявленої ліквідаційної маси (дані її інвентаризації); відомості про реалізацію об'єктів ліквідаційної маси з посиланням на укладені договори купівлі-продажу; копії договорів купівлі-продажу та акти приймання - передачі майна; реєстр вимог кредиторів з даними про розміри погашених вимог кредиторів; документи, які підтверджують погашення вимог кредиторів [20].

Під час розгляду господарським  судом звіту ліквідатора та думки  членів комітету кредиторів або окремих кредиторів суд може затвердити звіт ліквідатора та ліквідаційний баланс або призначити нового ліквідатора у випадку не виявлення або не реалізації попереднім ліквідатором всіх наявних майнових активів ліквідаційної маси боржника.

Затвердження господарським судом звіту та ліквідаційного балансу є підставою для припинення провадження по справі про банкрутство. Подальша доля юридичної особи-банкрута залежить від наявності майна, що залишилося в нього після ліквідаційної процедури.

Якщо майно на залишилося, то суд ліквідує юридичну особу. Копію ухвали суду направляється органу, який здійснив державну реєстрацію банкрута та органу державної статистики для виключення з Єдиного державного реєстру підприємств та організацій України.

У випадку, коли майна банкрута вистачило, щоб задовольнити вимоги кредиторів, то він вважається таким, який не має боргів і може здійснювати свою підприємницьку діяльність.

Згідно з Законом, ліквідація це - припинення діяльності суб'єкта підприємницької  діяльності, визнаного господарським судом банкрутом, з метою здійснення заходів щодо задоволення визнаних судом вимог кредиторів шляхом продажу його майна. Ця судова процедура застосовується у випадку коли інші судові процедури не дали бажаного результату у відношенні до боржника або їх введення було недоцільним.

РОЗДІЛ 3.

ШЛЯХИ ВДОСКОНАЛЕННЯ ПРАВОВОГО  РЕГУЛЮВАННЯ СУДОВОЇ ПРОЦЕДУРИ  БАНКРУТСТВА В УКРАЇНІ

3.1. Проблеми практичного здійснення банкрутства.

Світова практика банкрутства показує, що цей процес болючий, як і будь-яке руйнування, але підтверджує, що непродуктивність перетворення виробника на банкрута не завжди очевидна. Наприклад, ліквідація неефективних підприємств, які випускають непотрібну продукцію, цілком виправдана. Використання процедури банкрутства як прихованої форми переходу підприємства з рук одного власника в руки іншого, який, власне, ініціює цю процедуру, є не українським ноу-хау тіньової приватизації, а одним із легітимних інструментів «вільного ринку». Щоправда, на Заході застосовувати такі схеми стає дедалі складніше, а законодавство Євросоюзу взагалі розцінює таку процедуру як практично неможливу, сприяючи фінансовому оздоровленню підприємств-банкрутів і створюючи умови для «прозорого» переходу їх у руки інвестора-санатора. Україна теж має законодавство про банкрутство, але воно поки що не лише допускає «тіньову приватизацію», а й ставить права кредитора вище прав трудового колективу, інвестора, держави та підприємства-боржника.

Цікаво, що в 90-ті роки, на які припало  багато банкрутств вітчизняних підприємств, процедура санації практично не застосовувалася, і це було головною відмінністю української практики від світової. Хоча і в нашій країні, і за кордоном банкрутство часто відбувалося з одних і тих самих причин. Наприклад, за даними Федеральної корпорації страхування внесків США, кримінальні дії працівників підприємств і банків, а також кредиторів та позичальників є у 25—30% випадків причиною краху кредитних установ. У нашій країні ця цифра удвічі більша. Оборотні кошти вітчизняних підприємств були вимиті ще в середині 90-х років. І ці гроші нікуди не ділися, вони просто перекочували до нових господарів, які керують виробництвами. Винні в цьому фірми, так звані фінансові партнери, які доводять підприємство до банкрутства, проводять цю процедуру, а потім намагаються за безцінь отримати підприємство.

За кордоном санація має не лише історію, а й популярність. Державна підтримка банкрутів проводилася  в 90-ті роки державами Східної Європи (Польща, Угорщина, Румунія, Словаччина) при переході на нову структуру економіки і наприкінці 80-х — початку 90-х у Скандинавії (Швеція, Фінляндія), де економіка має яскраво виражену соціальну спрямованість. Причому набір засобів був щонайширшим — від фінансових дотацій до санації підприємств державою.

Якщо говорити мовою закону, під неспроможністю (банкрутством) підприємства розуміється нездатність задовольняти вимоги кредиторів із оплати товарів, включно з нездатністю забезпечити обов'язкові платежі в бюджет і позабюджетні фонди, у зв'язку з перевищенням зобов'язань боржника над його майном або у зв'язку з незадовільною структурою балансу боржника.

Де-факто ознакою банкрутства  є призупинення розрахунків із позикодавцями, коли підприємство не забезпечує чи явно нездатне забезпечити виконання  вимог кредиторів протягом певного часу, але де-юре банкрутство настає після визнання факту неспроможності господарським судом або, після офіційного оголошення про неї, боржником при його добровільній ліквідації.

На сьогодні в законі передбачено  реорганізаційні та ліквідаційні процедури, а також мирову угоду. Причому мирова угода є оптимальним варіантом, при якому, так би мовити, і вовки (кредитори) ситі, і вівці (боржник) цілі.

Процедури ліквідації та реорганізації  мають лише одну спільну закономірність — вони ініціюються через неплатоспроможність підприємства. У решті це антагоністи: перша означає фактичне припинення роботи, друга займається реанімацією виробництва. Ліквідація відбувається за двома сценаріями: це або добровільне банкрутство, або примусове, яке проводять компанії, що виграли конкурс із ліквідації банкрута.

У світовій практиці 90-х років ліквідація або, як варіант, продаж підприємства вроздріб застосовується порівняно нечасто, оскільки поділ його призводить до руйнації сформованих зв'язків із кредиторами і споживачами товарів або послуг, які надавало підприємство-банкрут. Особливо це очевидно у випадку зі стратегічно важливими для країни підприємствами. Наприклад, у банківській системі Японії, Південної Кореї та скандинавських країн вона використовувалася майже виключно щодо небанківських фінансових компаній, а у США — лише до ощадних кас. Крім того, процедура банкрутства менш прозора. Процеси банкрутства в Україні також недостатньо прозорі, проводяться в інтересах компаній кредиторів, які, по суті, і доводять боржника до банкрутства.

Санація — це система заходів, здійснюваних під час провадження у справі про банкрутство з метою запобігання  визнання боржника банкрутом і його ліквідації, а її результати спрямовані на оздоровлення фінансово-господарського становища боржника та задоволення в повному обсязі або частково вимог кредиторів шляхом кредитування, реструктуризації підприємства, боргів і зміну організаційно-правової й виробничої структури боржника. Як правило, реорганізацію банкрута проводять або кредитори, або боржник, зокрема його новий власник. Останній варіант проходить через процедуру санації і включає в себе низку заходів, що дозволяють розрахуватися з боргами і прямо або опосередковано збільшити капітал. Зокрема у Німеччині і Швейцарії існує практика, коли спостережний орган шляхом жорсткішого контролю та заходів «морального впливу» спонукає акціонерів і нових власників до надання додаткового капіталу банкрутові.

Природно виникає питання чи завжди виправдана санація. Очевидно, що коли у підприємства, яке ліквідується, немає господаря або інвестора, здатного погасити його борги, інвестувати в розвиток виробництва та послуг, то банкрутство — оптимальний вихід зі становища. Однак якщо об'єкт банкрутства є стратегічно важливим для держави об'єктом чи містоутворюючим підприємством або ж у нього знайшовся господар чи інвестор, готовий витягнути його з фінансової прірви, то оптимальною залишається процедура санації. Санація — це підтримка підприємства, що гине, і тому вона набагато краща за банкрутство. Якщо ж є інвестор, санація — єдиний вихід, і в такому разі інвестор потребує законодавчої та державної підтримки. Є лише дві причини, з яких банкрутство залишається єдиним виходом для підприємства, — це низькоякісний менеджмент або продукція, на яку немає попиту. У решті випадків санація краща, ніж банкрутство.

Водночас законодавче регулювання  процедури банкрутства та санації  настільки недосконале, що на це часто  звертають увагу спеціалісти. Для  таких тверджень є вагомі причини.

У законі дуже нечітко прописана  процедура призначення конкурсних кредиторів і не зрозумілі їхні права, зокрема незрозуміле положення про повноваження комітету кредиторів і сферу його компетенції. У «порядних кредиторів» викликає сумнів механізм погашення боргу, водночас кредитори ставляться в нерівні умови. Зокрема надаються переваги кредиторам, чиї вимоги забезпечені заставою, вони мають привілеї, порівняно з іншими кредиторами. Саме тому в підготовленому проекті змін до закону про банкрутство, пропонується надати чіткіше визначення конкурсних кредиторів і визначити перелік їхніх прав, а також механізм їх реалізації розпорядником майна.

Ще більше запитань виникає до чинного  закону у боржників, оскільки закон  фактично не дає їм можливості відновити  платоспроможність.

По-перше, поки що передбачається відносно короткий термін процедури санації і немає належного механізму для її реалізації у більш тривалий період.

По-друге, не поширюється мораторій  на вимоги кредиторів, які виникають  із моменту прийняття рішення  про запровадження цього мораторію, отже, початкова сума боргу невпинно зростає, іноді в геометричній прогресії. Законодавство про банкрутство на сьогодні недосконале. У ньому дуже багато протиріч і прогалини. Унікальна ситуація, коли діючий закон, по суті, дозволяє банкрутитимістоутворюючі або стратегічно важливі для країни підприємства. На таких підприємствах коли розпочато розгляд справи про банкрутство, залишається сподіватися, що процедура закінчиться санацією. На випадок банкрутства виникає дуже багато проблем екологічного, економічного та соціального характеру, адже ці підприємства стратегічно важливі для економіки країни.

По-третє, кредитори мають право  нескінченно оскаржувати угоди, укладені боржником, при цьому значно розширено коло підстав, уже передбачених чинним законодавством, у зв'язку з чим процедура санації штучно зволікається. Санацію сьогодні неможливо провести через неоднозначні стосунки кредиторів. Часто кредитори не погоджуються зачекати, поки сановане підприємство стане на ноги і зможе розрахуватися з ними. Вони наступають «на горло», вимагають грошей зараз. А санація означає відстрочку у виплаті боргів кредиторам на п'ять-сім років, доки підприємство заробить ці гроші. А ті, кому винні, краще за безцінь розпродадуть підприємство вроздріб, ніж чекатимуть поліпшення його фінансового становища.

Проведення санації кредитори  найчастіше зривають, і фінансове  оздоровлення стає неможливим. Почасти  тому незацікавлені зовнішні інвестори  вітчизняною промисловістю, дві  третини якої перебуває у стані  перманентного банкрутства і  потребує серйозних інвестицій. Якщо в Угорщині три чверті банкрутів, які відновили своє фінансове становище, були викуплені іноземними інвесторами, то в Україні навіть діючі інвестори не можуть провести процедуру санації, наштовхуючись на «узаконений» опір кредиторів.

Прогалини в законі дозволяють використовувати  його на свою користь у частині  захоплення власності підприємств. У новому законі дається більше прав раді кредиторів, а не окремим кредиторам, оскільки є вже прецеденти, коли це використовували неправильно. У новому варіанті закону «конкурсні кредитори», заборгованість перед якими була нагромаджена до початку процедури банкрутства, ставляться в рівні умови з «поточними кредиторами», чиї борги утворені вже після початку процедури банкрутства. За попереднім варіантом, на других не поширювався мораторій, і вони "вимивали" оборотні кошти або устаткування банкрута так, що «конкурсні кредитори» залишалися при «бубнових інтересах».

В той самий час, поточна заборгованість знаходиться у вільному режимі, і  мораторій не може навіть частково (наприклад, нарахування неустойки (пені, штрафу)) стикуватися з такою заборгованістю. Це підтверджується абзацами 6 і 24 статті 1 Закону, де надані поняття конкурсного та поточного кредитора, самого мораторію. Диференціація на конкурсну та поточну заборгованість була зроблена в Законі для усунення правової плутанини і для підвищення ефективності господарської діяльності боржників. Якщо б мораторій хоча б частково розповсюджувався на поточну заборгованість, то настав би «колапс» господарської діяльності боржника. Ніхто б з таким боржником ніколи б не співпрацював, тому що свій борг поточний кредитор міг би ніколи не отримати. Тому в редакції Закону 1999 року, а також в змінах була закладена чітка позиція про долю поточної заборгованості. Тому статтю 12 Закону, що стосується наслідків дій мораторію, слід застосовувати нерозривно з абзацом 6 ч. 24 статті 1 Закону, де дається визначення мораторію. В противному випадку це призведе до знищення економіки України.