Поль Сезанн

 

Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України 

Полтавський національний технічний  університет 

імені Юрія Кондратюка

 

 

 

Поль Сезанн

 

 

Виконав:

студент  І курсу  групи   102 –А

архітектурного факультету

Подхватілін   Олександр Геннадійович

Перевірила: Рібос Н.І.

 

 

 

 

 

Полтава 2012

 

Зміст

Вступ

У пошуках нових норм

Зовні кінець 19 ст. був благодушним періодом процвітання, проте в середовищі художників і  письменників відчували себе аутсайдерами, зріло почуття розчарування у  завданнях і методах того мистецтва, яке подобалося публіці. Почуття неспокою і незадоволеність досягненнями живопису 19 ст. оволоділи розумами молодих художників до кінця сторіччя пояснити складно. Зрозуміти коріння цього почуття дуже важливо, оскільки саме воно породило різні напрямки, які утворили те, що в наші дні зазвичай іменують «сучасним мистецтвом». Деякі вважають першими сучасними художниками імпресіоністів ¹ , оскільки вони кинули вихов певними правилами живопису, що викладаються в академіях. Проте варто згадати, що цілі імпресіоністів не Розхід з традиціями мистецтва, які отримали розвиток з того моменту, коли Ренесанс відкрив навколишній світ. Вони також хотіли зображати натуру такою, якою ми її бачимо, і їхні суперечки з консерваторами стосувалися не стільки мети мистецтва, скільки засобів її досягнення. Дослідження імпресіоністами кольорових рефлексів, їх досліди з ефектами вільних мазків пензля були спрямовані на створення ще більш досконалого втілення зрітельинх вражень. Фактично, саме імпресіонізм здобув повну перемогу над природою: все, що постало перед очима художника, могло бути мотивом картини, а реальний світ у всіх його проявах став гідним об'єктом художнього вивчення. Можливо, саме з цієї причини остаточний тріумф нових методів змусив деяких художників засумніватися в доцільності дотримання їх. На якийсь час здалося, що всі проблеми мистецтва, націленого на точне відтворення зрательних вражень, вже вирішені і що неможливо досягти нічого нового, продовжуючи йти тим же шляхом.

Але ми знаємо, що в мистецтві варто тільки вирішити одну проблему, но на її місці виникає безліч інших. Можливо, першим, хто ясно усвідомив природу цих нових преблем, був художник, що також належав до покоління імпресіоністів - Поль Сезанн.

Він був лише на сім років молодша Мане і  на два - старше Ренуара. У молодості  він брав участь у виставках імпресіоністів, однак наданий йому прийом викликав у нього таку огиду, що Сезанн пішов у своє рідне місто, Екс-ан-Прованс, де займався живописом вдалині він галасливих нападок критиків. Він мав статки, був людиною скромною і не імпитивал особливої ​​потреби продавати картини. Саме тому він зміг присвятити все своє життя рішенням художніх проблем їм ж самі поставлених, пред'являючи при цьому сами жорсткі вимоги до себе. При зовні спокійним і розміреним життя, він був одержимий пристрасним бажанням добитися в живопису того ідеалу художньої досконалості, до якого постійно прагнув.

Поль Сезанн - видатний живописець кінця 19 століття, чиє ім'я стало легендарним для наступних поколінь художників і любителів мистецтва. Справді, чим він так чудовий? Адже створення натюрмортів, пейзажів і портретів ніколи не вважалося високим внеском у мистецтво, та й моделі, яких він портретировал, не завжди залишалися задоволені своїм зображенням, оскільки до їх інтерпретації автор підходив не з позиції точної передачі натури, але і вирішуючи власні формальні завдання. Його система живопису, за винятком небагатьох художників, здавалося вкрай безладної його сучасникам. Іследуя документи Дж. Лінсдей пише: «Не було нічого більш бентежить, ніж ці картини, в яких видатна обдарованість межувала з дитячою наївністю. Молоді бачили в них руку генія, люди похилого віку - шалені дивацтва, заздрісники - тільки творче безсилля. Думки надзвичайно поділялися, глибокі дискусії переходили в роздратовані перепалки, були приголомшливі потрясіння і перебільшені похвали ». Як і його побратимів-імпресіоністів, критики звинувачували художника в «посередності, пихатості, крикливості», стверджували, що «це живопис зі стічної канави». За життя він був найбільш критикований і обвинувачений пресою і публікою і якщо його творіння мали успіх, то тільки тому, що викликали гомеричний регіт. Однак, вже в перші десятиліття 20 століття, представники кількох важливих напрямків від фовізму, експресіонізму, футуризму та кубізму до сюрреалізму дивилися на нього як на попередника.

Як не парадоксально, але доля Сезанна аналогічна долі багатьох його сучасників. Після його смерті в 1906 році почався тріумф попираемого усіма «відлюдника з Екса». У нашій країні захоплення Сезанном падає на 1910-і роки. Воно відзначено появою на арені мистецького життя угруповання «Бубновий валет», що мала свій статут, виставки, збірники статей і є найвпливовішим напрямком у російській мистецтві як на початку, так і в 60-70-ті роки 20-го сторіччя. На рубежі 20-го століття Сезанн став улюбленим майстром московського колекціонера А. І. Морозова, який у період 1910-х років набуває найкращі сезанновскіе полотна: «Автопортрет», «Береги Марни», «Квіти», «Курець», «Гора в Понтуаз »,« У кімнатах ». Ця колекція була вільною для огляду як до революції, так і після, і стала центральною в совбраніі новітньої французької живопису Державного музею образотворчих мистецтв ім. А. С. Пушкіна та Державного Ермітажу.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Сім'я. Витоки.

Сезанни  вийшли з невеликого містечка Чезени (Cezana), нині належить до західного П'ємонту, і тому до останнього часу вважалося, що вони були чисто італійського походження. Однак у 17 столітті, наскільки можна судити по іменах, місце це було населене сім'ями французьких коренів, і лише в 1713 році про Утрехтським договором східні схили долини Брьянконне (Brianconnais) були обмінені французами на долину Барселоннет. Городок Сезанн-Чезена став таким чином італійським. Сімейство Сезанн до того часу вже перемістилося (близько 1650 року) в Безансон, отак миль на п'ятнадцять по тракту. Метричні книги повідомляють про взуттєві справ майстра Блез Сезанна, який від двох дружин мав п'ять чи шість дітей. Незадовго до 1700 року одна з гілок прізвища виявилася ще далі на захід - в Ексі.

Там в приході  Сен-Мадлен, в серпні 1702 народився Жак-Жозеф, син Дені Сезанна і Катрін Маргріт. Дені, можливо був старшим сином Блеза. Третій син, Андре, який народився в квітні 1712, був perruquier - виробник перук або перукар, ймовірно і те й інше разом. Його дружина Марі Бугарель привела на світ кілька дітей, один з яких, який народився 14 листопада 1756 року, був Тама-Франсуа-Ксав'є Сезанн, кравець. Він одружився на Троянд Ребюффа і перебрався в містечко Сен-Захарі, що в п'ятнадцяти милях він Екса. Його син Луї-Огюст був батьком художника.

У цій родовідно примітно те, що Поль походив з середовища багато трудівшіся ремісників, з покоління в покоління зайнятих ручною працею. Також можна припустити, що в переїздах сімейства (натякаю на те, що воно відчувало себе прибульцями в провансальської середовищі), можна вловити щось від незатіхнувшей сімейної традиції, яка отримала глибоко приховану форму в характері Поля.

Луї-Огюст був  єдиним Сезанном, який піднявся над  низьким рівнем життя простого ремісника. Народжений 28 липня 1798, він був хворобливою дитиною, але виріс, як би компенсую повільний старт більш сильним і діяльним, ніж звичайні діти. У дорослому віці у нього було важке, гладко виголене обличчя з високим чолом, рідкого волосся і глибокі складки між густими бровами, що створювало відчуття твердості і проникливої ​​іронічності.

На другому  десятку він зрозумів, що Сен-Захарі - це не місце для людини покликаного  йти своїм шляхом у світі. Він  пішов назад по сімейним слідах і  влаштувався в Ексі, одному з головних центрів з виробництва фетрових капелюхів.

Дуже розумно  він розсудив відправитися до Парижа в 1821 році, де пробув близько трьох  або чотирьох років, спочатку простим  робочим у майстра-капелюшника, потім  торговцем. Повернувшись в Екс в 1825 році, він заснував магазин з  Мартеном, Капелюшником і близько 1845 фірма була ліквідована. Луї-Огюст ще пару років продовжував свій власний капелюшний промисел, після чого він зважився на сміливий крок - стати банкіром у революційному 1848 році.

Ще в той час, коли він займався капелюхами, Луї-Огюст зустрів одного молодого чоловіка, Луї Обера, і, можливо деякий час імпользовал його в своєму новому справі. Сестру Луї Анну-Елізабет-Оноріно, високу миловидну жінку, Луї-Огюст схилив до того, щоб жити з ним. Обер були екскл ремісниками протягом кількох поколінь. Елізабет народилася в місті 24 вересня 1814, її батько був столяром меблярем, а мати уродженої Жерар з Марселя. Це сімейство начебто мало почасти романтичне спорідненість стверджуючи про зв'язки з наполеонівським генералом Жераром, який виконавши свою місію в усмереніі острова Сан-Домінго у Вест-Індії, повернувся, як кажуть, з негритянкою. Факти, втім, стверджують інше - мати Елізабет народилася в 1779 році в сім'ї працівника на срібних промислах, так що переказ має бути все ж лише дозвільної фантазією.

До того як Сезанна повінчалися 29 січня 1844, Елізабет народила Луї-Огюсту Поля і Марі. У 1854 році вона народила другу дівчинку, Розу. Поль народився  в годину ночі 19 січня 1839 року в будинку  на вулиці Опери, 28.

Екс відіграв надзвичайно важливу  роль в житті Поля Сезанна і його друга Еміля Золя ² , який описав місто в романах під ім'ям Плассана. Ретельне зображення деталей тамтешньої громадської життя міститься в найбільшій мірі в «Кар'єрі Ругон» і в «Завоювання Плассана». Картину яку малює Золя, дозволяє глибоко проникнути у світ Сезанна тих довгих років, що вони ділили в Ексі і в Парижі. Величезні серії романів Золя засновані на описі сімейств із Екса - Плассана.

 

Юність. Роки навчання

Навчався в коледжі в Ексі разом з Е. Золя, з яким згодом довго дружив. Після завершення навчання в 1858 працював у конторі свого батька провінційного фінансиста, одночасно відвідував Муніципальну школу малювання. Поль почав ходити у Вільну рисувальну школу яка існувала в Ексі, завдяки герцогу Вілларскому, з 1766 року. Коли в 1825 році місто прийняло на своє піклування старий монастир святого Іоанна лицарів Мальтійського ордена і зробила його музеєм, школа була переведена туди ж. Класи знаходилися під управлінням директора музею, Жозефа Жибера (він народився в Ексі в 1808 році), який був художником суворо академічного толку, який писав портрети прелатів, генералів, міністрів, навіть іспанських інфант. Поль став ходити до неї вечорами з листопада 1858 року. Луї-Огюст, очевидно вважаючи, що навчання малюванню має взодіть у благородну виховання, не заперечував.

Можна відзначити, що в результаті занять у школі  Поль став серйозно вивчати картини  і скульптури в музеї. В його зібранні не було нічого видатного, але траплялися роботи французьких та італійських  барокових художників 17 століття. Одна картина, "Гравці в карти", значиться по каталогу роботою Луї Ленена, а можливо, належала його школі, чимало приваблювала його.

У 1861 Сезанн вперше вирушає до Парижа, провалюється на вступних іспитах до Школи красних  мистецтв. Екзаменатор, кажуть, зауважив: «Він малює буйно». Якщо цей анекдот правдивий і не складений пізніше, то він вже показує той дикий стиль, який він сам називав couillarde («живопис яйцями»). Після короткочасного перебування на батьківщині і роботи в банку знову повертається до Парижа, відвідує т. н. академію Сюіса (1862-65), де за невелику плату можна було малювати оголену натуру.

Поль брав свої фарби, а його друзі позували йому як «розбійників», до цієї теми він  марно звертався кілька разів. Золя, парижанин був більше ніж завжди головною фігурою і гаряче декламував «Rolla» або «Ночі» Мюссе.

Сезанн прийняв  сповідання «боротьби і роботи», він прийняв «ідею бідності», і в своєму житті він втілив її тим, що жив ощадливо і просто. Але він боявся і тоді, і пізніше  самого факту бідності - тобто можливості залишитися без регулярної ренти, яка забезпечує йому мізерну, але налагоджену систему.

Дуже мало відомо про ранніх роботах Поля Сезанна, але ясно, що він вважав дуже важким знайти свій особистий стиль або  перенести на полотно бодай часточку своїх почуттів і займали його ідей. Його перші полотна незалежно від якості виконання були виконані, можна вважати в анемічною і сентиментальною академічній манері і являли собою здебільшого копії з картин з місцевого музею або з гравюр з журналів. Цей стиль досяг вершини в розписах на тему пір року, виконаних для Жа де Буффало і іронічно підписані «Енгр». З інших прикладів можна назвати копію «Поцілунку Музи», яку його мати повісила в себе на стіну, і «Дівчинку з папугою», яку він також написав для матері.

Він уважно стежить за мистецьким життям, відвідує знамените кафе Гербуа, в якому часто збираються художники. Серед кумирів сучасності Е. Делакруа і Г. Курбе. Копіює картини старих майстрів в Луврі, переважно Веронезе, Тінторетто, Караваджо, Креспі. Спеціальної художньої освіти Сезанн не одержав і був самоуком, бо хотів підкорятися догмам академічного мистецтва.

 

Сезанн, Мане і імпресіоністи 

Через Золя, Сезанн знайомиться з  художниками Е. Мане , К. Моне , О. Ренуаром та ін, майбутніми представниками імпресіонізму , а також Камілем Піссаро ³ чий вплив корінним чином позначилося на його розвитку. Брав участь у виставках імпресіоністів 1874 і 1877, однак не поділяв їх установки на фіксацію швидкоплинних станів природи. Як і Мане, варіації на теми картин якого він створював («Сніданок на траві», 1869-70, приватне зібрання, Париж; «Нова Олімпія», Музей Дорсі, Париж), Сезанн хотів слідувати традиціям старих майстрів, Пуссена був його постійним кумиром , а іменем Енгра він навіть підписав два декоративні панно «Весна» і «Осінь» (1859-62, Пти Пале, Париж).

У 1863 році, надзвичайно реакційний журі відкинуло всі роботи, що відрізнялися нехай навіть малої оригінальністю: Фантен-Латура, Легро, Мане, Уінстлера, Йонкінда, Бракмон, Лорана, Валлона, Арпіно. Художники і їх прихильники протестували. Наполеон III завдав несподіваний візит в Салон, попросив показати відкинуті роботи і оголосив їх настільки ж хорошими, що і що висіли на стінах. Указом від 24 квітня він учередить «Салон знедолених». Відкриття цього Салону відбулося 15 травня в будинку того ж рангу, що і офіційний Салон, - у Палаці промисловості, побудованому до Світової виставці 1855 року (і знищеному в 1900-му, коли прокладали проспект Олександра III). Багато з відкинутих відчували, що брати участь у цьому починанні буде досить соромно, але близько шестисот картин приблизно трьохсот художників все ж були розвішані, до цієї кількості додалося ще кілька залів, повних малюнків, гравюр і скульптур. Золя дав довге і живе опис «Салону знедолених» в «Творчості».