ПЛАН 

1. Бюджет як економічна категорія……………………………….…………….3  

1. Бюджет як основний фінансовий план держави……………………………13 

ВИСНОВКИ  ……………………………………………………….……………19 

СПИСОК  ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ…………………….…………20 
 
 

1. Бюджет як економічна категорія

      У вивченні бюджету велике значення має характеристика його як економічної категорії. Бюджет є основною ланкою державних фінансів і важливою складовою фінансової системи в цілому. Державні фінанси виражають сукупність економічних відносин у грошовій формі з приводу розподілу і перерозподілу вартості валового внутрішнього продукту з метою фінансового забезпечення реалізації функцій держави. Суб'єктами цих відносин є юридичні й фізичні особи та держава, об'єктом — ВВП. За певних умов об'єктом фінансових відносин може бути національне багатство, виражене у вартості накопичених у суспільстві матеріальних благ та природних ресурсів.

      Бюджет  держави як відособлена ланка  фінансової системи відображає ту частину  розподільних відносин, яка пов'язана  із формуванням і використанням основного централізованого фонду грошових коштів. Характерними ознаками цих відносин є те, що вони, по-перше, відбивають двосторонні відносини держави з юридичними та фізичними особами; по-друге, регламентуються державою в законодавчій формі; по-третє, пов'язані зі створенням фінансової бази для забезпечення виконання державою її функцій — управлінської, оборонної, економічної та соціальної; по-четверте, характеризують перерозподіл доходів і коштів між галузями, регіонами, соціальними верствами населення; по-п'яте, спрямовані на реалізацію основних завдань економічного і соціального розвитку країни. Отже, бюджет держави являє собою сукупність законодавча регламентованих відносин між державою і юридичними та фізичними особами з приводу розподілу й перерозподілу ВВП, а за певних умов — національного багатства з метою формування і використання централізованого фонду грошових коштів, призначеного для забезпечення виконання державою її функцій.

      Бюджет  відображає участь держави у розподільних відносинах. На чому ж базуються її права у розподілі ВВП? Права підприємців та робітників і службовців підприємств, як відомо, ґрунтуються на їхніх правах власності відповідно на засоби виробництва та на робочу силу. Вони є суб'єктами фінансових відносин у суспільстві як безпосередні виробники, їхніми зусиллями, їхньою працею створюється ВВП. У процесі розподільних відносин кожний отримує свою частку: підприємці — прибуток, робітники і службовці — заробітну плату. Ці результати розподілу відбивають відносини і права власності. Кожний отримує згідно з тим, що він заробив і що йому належить.

      Пропорції між прибутком і заробітною платою регулюються як ринковими відносинами, так і в законодавчому порядку. Ринковий механізм збалансування пропорцій  між прибутком і заробітною платою є саморегульованою системою, що ґрунтується на балансі інтересів і суперечностей. З одного боку, кожний із суб'єктів прагне отримати якомога більшу частку. Однак існують певні обмеження, які, з іншого боку, стримують ці прагнення. Так, підприємці обмежені в зростанні прибутку за рахунок зменшення заробітної плати, адже для отримання прибутку необхідно реалізувати вироблену продукцію. Швидка реалізація забезпечується за високої платоспроможності населення, що, у свою чергу, визначається рівнем його доходів, насамперед заробітної плати. Аналогічно робітники і службовці не можуть безперервно домагатись підвищення заробітної плати за рахунок зменшення прибутку, бо це підриватиме фінансову базу підприємств, а відтак і перспективи зростання заробітної плати. Правове регулювання пропорцій між заробітною платою і прибутком забезпечується законодавчими актами у сфері оплати праці і регламентування прибутку. Як правило, у більшості країн установлюється мінімальний рівень оплати праці. Рівень прибутку не нормується, але він може регулюватись економічними методами, наприклад податком на надприбуток.

      Права держави у розподілі ВВП ґрунтуються  на двох чинниках. По-перше, на виконанні  нею суспільних функцій. Держава  централізує частину коштів не заради централізації як такої, а для фінансового забезпечення своєї діяльності. Податки та інші форми централізації доходів є нічим іншим, як платою суспільства, тобто юридичних та фізичних осіб, за виконання державою її функцій. По-друге, держава може брати участь у розподілі ВВП і як один із суб'єктів його створення, будучи власником засобів виробництва в межах державного сектору. Тоді на неї поширюються всі права власника, у тому числі і право на одержання доходу від підприємницької діяльності.

      Участь  держави у розподілі ВВП залежить від моделі фінансових відносин у суспільстві. В основі побудови цієї моделі лежать саме роль і місце в ній бюджету. Моделі фінансових відносин у суспільстві розрізняються за двома ознаками: 1) за послідовністю розподілу ВВП та умовами формування бюджету і 2) за рівнем централізації ВВП (ВНП) у бюджеті.

      За  послідовністю розподілу ВВП  розрізняють моделі ринкової та адміністративної економіки.

      У більшості країн світу в розподілі  ВВП домінує модель ринкової економіки, яка пройшла значний історичний шлях розвитку. Сутність її дуже проста і логічна: спочатку переважна частина вартості створеного ВВП розподіляється між тими, хто зайнятий у його створенні. Це, як було показано раніше, власники засобів виробництва, що отримують прибуток, і робітники та службовці, яким виплачується заробітна плата.

      Держава отримує свої доходи і формує бюджет в основному у процесі перерозподілу  національного доходу. До державних  підприємств держава, як правило, застосовує ті самі податкові методи централізації  доходів, оскільки вони функціонують у ринковому середовищі й організовують свою фінансову діяльність на загальноприйнятих засадах. Така модель є відкритою і зрозумілою. По-перше, досить точно через рівень доходів вона відображає внесок кожної юридичної і фізичної особи у створення ВВП. При цьому рівень доходів в умовах ринку є основним критерієм їх діяльності. По-друге, достовірно визначається рівень оподаткування. Тобто кожний суб'єкт знає, скільки він заробляє і скільки сплачує податків. За таких умов держава може підвищити рівень оподаткування тільки гласно і відкрито. По-третє, в цій моделі чітко видно, що держава практично нічого сама не створює, а тільки перерозподіляє створене. Зауважимо, що сказане аж ніяк не є критичною оцінкою ролі держави. У неї досить своїх дуже важливих функцій. Це відображення реалій. Навіть у межах державного сектору держава скоріше виступає організатором виробництва, ніж підприємцем.

      Сутність  фінансової моделі адміністративної економіки, яка застосовувалась у СРСР та інших соціалістичних країнах, полягає в тому, що переважна частина національного доходу відразу ж централізувалась у бюджеті. Держава як монопольний власник засобів виробництва з самого початку виключала цю частину із розподільних відносин. Вона ж установлювала через нормування оплати праці і планове ціноутворення пропорції між заробітною платою і грошовими нагромадженнями, які включали прибуток підприємств — децентралізований чистий дохід — і податок з обороту — централізований чистий дохід. При цьому, на відміну від ринкової економіки, де в складі ВВП переважає частка заробітної плати, в адміністративній економіці частка грошових нагромаджень була основною. Фактично пропорції розподілу за цими двома моделями є прямо протилежними.

      Порівняльний  аналіз двох моделей свідчить про  те, що основна відмінність між ними полягає у відображенні фінансових реалій у суспільстві. Модель ринкової економіки дає змогу за допомогою показника доходів юридичних та фізичних осіб реально оцінити результати їхньої діяльності. Модель адміністративної економіки створювала систему кривих дзеркал, оскільки доходи юридичних і фізичних осіб відображали тільки те, що їм залишила держава. Звідси постає проблема стимулів до праці та раціонального господарювання. В умовах соціалізму цих стимулів, скільки їх не шукали, знайти так і не змогли. І це закономірно, бо неможливо знайти те, чого немає, що не закладено в модель.

      Слід  зазначити, що будь-яка схема тієї чи іншої моделі є узагальненою. Безперечно, і в моделі ринкової економіки є елементи первинного вилучення доходів, насамперед через систему непрямих податків. Будь-який механізм потребує відповідних інструментів. Інструментами первинного розподілу доходів на користь держави є саме непрямі податки. І хоча соціалістична фінансова наука не визнавала існування в СРСР непрямих податків, насправді основні доходи бюджету (податок з обороту і платежі з прибутку) були нічим іншим, як одним із видів непрямого оподаткування — фіскальною монополією. Одночасно підкреслювалось, що переважна частина доходів бюджету формувалась саме в процесі первинного розподілу національного доходу, що, по суті, було визнанням непрямого оподаткування.

      У моделі адміністративної економіки  теж є елементи перерозподілу. Але  це перерозподіл не всієї суми доходів, а тільки їх залишку після первинного вилучення доходів. Отже, відмінність між моделями полягає в різних, прямо протилежних пропорціях первинного розподілу і перерозподілу на користь держави доходів юридичних і фізичних осіб. Тобто з позицій послідовності розподільних відносин проблема полягає не в тому, скільки забирає держава, а коли і як вона це робить і як це впливає на систему економічних інтересів у суспільстві.

      За  ознакою рівня централізації  національного доходу в бюджеті  різні варіанти можливі лише в  межах моделі ринкової економіки. У  фінансових моделях окремих країн у рамках планової економіки відмінності не були суттєвими, а стосувалися лише історичного аспекту. Так, у СРСР спостерігалось поступове досить плавне зростання частки централізації національного доходу в бюджеті — від рівня 40% у 60-ті роки до 75% напередодні розпаду СРСР.

      На  підставі аналізу рівня централізації  національного продукту у бюджетах різних розвинених країн умовно можна  виділити три основні моделі: американську, західноєвропейську та скандинавську. Відмінність між цими моделями полягає у рівні фінансового забезпечення держави, що, у свою чергу, визначається характером виконання державою її функцій.

      В усіх країнах бюджет сповна забезпечує функції управління. Безперечно, є  відмінності у побудові державного апарату влади й управління, у структурі його органів, у чисельності зайнятих у ньому працівників. Однак що стосується частки видатків на державне управління у складі ВВП, то істотних відмінностей між країнами не існує, тобто вони не впливають на побудову фінансової моделі суспільства.

      Забезпечення  виконання державою другої історичної функції— оборони — має більші відмінності. Є деякі країни, які  практично відмовляються від  воєнних видатків, і є країни, що мають досить потужний воєнний  потенціал. Але більшість виходить із принципу мінімальної достатності. При цьому кожна країна має своє розуміння цієї достатності. Однак відмінності у підході до видатків на оборону не є визначальними у побудові фінансової моделі, хоча і впливають на неї.

      Фінансове забезпечення економічної функції  держави нині досягається в основному через фінансове регулювання. Застосування державного субсидіювання досить обмежене. Отже, державне втручання в економіку не пов'язане з централізацією для цього значних коштів у бюджеті, а тому виконання державою економічної функції теж суттєво не впливає на побудову фінансової моделі суспільства.

      Таким чином, залишається єдина функція  — соціальна, яка визначає характер фінансової моделі. Це справді так, оскільки підхід до її фінансового  забезпечення різний. По-перше, за сферою дії — усі основні ланки соціальної сфери (освіта, охорона здоров'я, культура) чи тільки окремі охоплюються державним фінансовим забезпеченням? По-друге, в який спосіб і в яких межах вони забезпечуються державою? Тут підходи у кожної країни свої, що свідчить про індивідуальність фінансових моделей. Однак усе-таки певні закономірності є, що і дає підстави виділити вказані вище три варіанти фінансової моделі суспільства.

      Американська  модель, яка ґрунтується на максимальному рівні самозабезпечення і самофінансування, характеризується незначним рівнем бюджетної централізації національного продукту (25—30 %). При цьому забезпечення виконання державою функції оборони обумовлене воєнною доктриною, яка спирається на провідну роль США у світі. Це могутня у воєнній сфері держава, яка багато коштів витрачає на воєнні цілі. Для виконання економічної та соціальної функцій кошти теж централізуються, але за принципом мінімальності. Тобто фінансове втручання в економіку зводиться до того рівня, без якого просто не обійтись. У соціальній сфері розрахунок ведеться виходячи із необхідності забезпечення тільки тих верств населення, які не можуть обходитися без державної фінансової допомоги. Оскільки частка такого населення незначна, то і потреба у фінансуванні соціальних програм мінімальна. Отже, американська модель забезпечує максимальне фінансове стимулювання. З одного боку, вона дає можливість заробляти, з іншого — вимагає цього. Кожний член суспільства, кожне підприємство мають спиратись тільки на власні сили. Фінансова модель не дає вмерти з голоду представникам соціального дна суспільства, але й прожити пристойно без власних доходів неможливо. Це досить жорстка модель, однак водночас і високоефективна. Вона ґрунтується, по суті, на примусовій фінансовій стимуляції.