ЗМІСТ

 

ВСТУП

     Незважаючи  на значний потенційний внесок небанківських фінансових установ (НБФУ) в економічний розвиток країни, і зокрема, у досягнення більш ефективної соціальної та інвестиційної політики держави, роль НБФУ в Україні на сучасному етапі залишається дуже незначною, а політика уряду щодо цього сектору є невизначеною та непослідовною. Так, станом на 1 січня 2000 року активи НБФУ складали менш ніж 1 відсоток ВВП і дорівнювали менш ніж 10% активів банківської системи України, незважаючи на досить велику кількість офіційно зареєстрованих небанківських фінансових установ. Сьогодні (станом на 01.01.2010) за офіційними даними Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг України, сектор НБФУ представлений майже 260 страховими компаніями, 600 кредитними спілками, близько 20 діючими недержавними пенсійними фондами, близько 200 інвестиційними компаніями та фондами, а також лізинговими, факторинговими компаніями, ломбардами. Безумовно, дані про сектор послуг НБФУ не є повними у зв'язку з існуванням численних підприємств, що широко пропонують фінансові та кредитні послуги поза межами статистичного обліку, регулювання та нагляду за їх діяльністю.

     Багато  з існуючих НБФУ мають недостатній  капітал, низький рівень професійної  підготовки. Більш того, відсутність  прозорого законодавства та якісної  системи обліку, звітності, розкриття інформації та нагляду за їх діяльністю обмежують можливості населення та потенційних інвесторів щодо якісного відбору фінансових посередників, отож зменшують можливості фінансового сектора щодо мобілізації вільних ресурсів, підвищення обсягів фінансового посередництва та сприяння розвитку фондового ринку і фінансового сектору в цілому.

     Деякі з НБФУ (зокрема, довірчі товариства та пенсійні фонди) викликають значну недовіру з боку пересічного громадянина  та історично мають досить погану репутацію, пов'язану з відомою «трастовою епопеєю» 1993-1995 pp. Відсутність системного вирішення проблеми реєстрації, регулювання та нагляду за діяльністю НБФУ протягом 1995-2000р. створила реальну загрозу повторення «фінансових пірамід», прикладом чого можуть слугувати випадки згубної діяльності деяких кредитних спілок («Пінгвін» в місті Біла Церква). Всупереч сподіванням населення та уряду щодо піднесення розвитку фінансового сектору та фондового ринку України та більш ефективного соціального захисту населення за рахунок розвитку нових фінансових послуг та установ, діяльність окремих НБФУ в Україні не тільки не допомагає вирішити ці проблеми, а й призводить до поглиблення кризи недовіри до фінансового сектору в цілому.

      У суспільстві з розвиненими ринковими відносинами надзвичайно важливу роль на фінансовому ринку відіграють фінансові посередники, якими виступають фінансові установи.

      В Україні у відповідності із законодавчими  актами фінансовими установами є  юридичні особи, які відповідно до закону надають одну або декілька фінансових послуг та, які внесені до відповідного державного реєстру у порядку встановленому законом. Це – банки та небанківські фінансові установи – кредитні спілки, ломбарди, установи накопичувального пенсійного забезпечення, інвестиційні фонди, інвестиційні компанії, фінансові та лізингові компанії та інші юридичні особи, які відповідно до законів мають право надавати фінансові послуги.

      В даній роботі висвітлюються питання  правового регулювання окремого сектору фінансового ринку України – ринку фінансових послуг, що надаються небанківськими фінансовими установами.

      Актуальність обраної теми обумовлена неточністю, колізійністю та неврегульованістю нормативно-правової бази діяльності НБФУ. Особливу увагу приділено саме лізинговим та фінансовим компаніям, це пояснюється необхідністю оновлення основного капіталу, необхідним економічним розвитком держави шляхом використання досвіду інших країн у сфері нормативно-правового регулювання даного сектору.

      Метою даної роботи є дослідження правових засад діяльності небанківських фінансових установ та обґрунтування пропозицій щодо їх вдосконалення.

      Основними завданнями, що поставлені для досягнення зазначеної мети, є:

      проаналізувати  теоретичні підходи до розуміння  поняття «фінансова послуга», та законодавче визначення даного поняття;

      визначити види фінансових установ за законодавством України, проаналізувати специфіку  їхньої діяльності;

      дослідити становлення державного регулювання  ринку небанківських фінансових послуг в Україні та сучасний стан нормативно-правової бази, що регламентує діяльність окремих видів фінансових установ – фінансових та лізингових компаній;

      виявити та проаналізувати актуальні проблеми у сфері правового регулювання  діяльності небанківських фінансових установ;

      обґрунтувати  пропозиції щодо вирішення основних проблем з урахуванням іноземного досвіду у цій сфері.

      Об’єктом  дослідження даної роботи є правовідносини, що виникають у сфері діяльності небанківських фінансових установ, зокрема фінансових та лізингових компаній.

      Предметом дослідження є механізм правового регулювання діяльності небанківських фінансових установ в Україні.

      Методи  дослідження, що використовувались в роботі складаються із загальнонаукових та спеціальних. За допомогою формально-догматичного методу дослідження дана загально-правова характеристика поняття небанківської фінансової установи. Шляхом застосування формально-логічних методів (аналіз та узагальнення) проаналізовано види небанківських фінансових установ, виявлено суперечності, які існують в законодавстві та надано їх аналіз. При використанні статистичного методу було відображено, розкрито та проаналізовано діяльність лізингових та фінансових компаній. Теоретико-юридичний метод використовувався при розкритті зв’язку держави і права з економікою та необхідністю процесів суспільного розвитку.

      На  сучасному етапі в галузі фінансового  права здійснюється багато наукових досліджень, метою яких є розгляд  та встановлення взаємозв’язків у  процесах, що відбуваються на фінансовому  ринку України у період становлення  ринкових відносин. Отже, маючи історичне й економічне підґрунтя, фінансовий сектор національної економіки є актуальним об’єктом дослідження як для економістів, так і для юристів.

      Під час виконання дипломної роботи використовувались статистичні  та аналітичні матеріали Департаменту нагляду за фінансовими компаніями та Департаменту державного регулювання та розвитку ринків фінансових послуг Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг України (далі – Держфінпослуг).

      Дипломна  робота складається зі вступу, трьох розділів, семи підрозділів, висновків, списку використаних джерел та додатків.

 

РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИЧНІ ОСНОВИ ДОСЛІДЖЕННЯ  ДІЯЛЬНОСТІ НЕБАНКІВСЬКИХ  ФІНАНСОВИХ УСТАНОВ

1.1. Поняття фінансових послуг в теорії та за законодавством України

 

     Дослідження небанківських фінансових установ слід почати з аналізу змісту поняття фінансової послуги.

     У розвиненому суспільстві фінансові  послуги мають не менше значення, ніж виробництво. Найбільш динамічно  розвивається та частина сфери послуг, яка пов'язана із задоволенням потреб суспільного виробництва: фінансово-кредитне обслуговування, страхові послуги, інформаційне і бухгалтерське обслуговування.

     "Послуга" - багата гамма різних видів  діяльності. Поняття "послуга"  включає в себе комплекс різноманітних  видів економічної діяльності людини. У західній науковій літературі існує багато визначень поняття “послуга”, іноді суперечливих, що відображає його складність і маловивченість.

     У різних джерелах на сучасному етапі  по-різному трактується поняття  послуги, наприклад:

     "Послуги  - підприємницька діяльність, направлена на задоволення потреб інших осіб, за винятком діяльності, що здійснюється на основі трудових правовідносин"[ 29; с. 223].

     "Послуга  - такий вид корисної праці,  при якій виробництво корисного  ефекту співпадає з часом її  споживання"[ 64; с.117 ].

     Вивчення  функціональних особливостей послуги  дозволило Т. Хіллу сформулювати наступне: "Послуга може бути визначена  як зміна стану 

     людини  або предмета, що належить будь-якому  учаснику економічних відносин, який досягається в результаті свідомих дій іншого учасника даних відносин. При цьому вплив відбувається на основі їх попередньої домовленості"[ 65; с.60].

     Можна погодитись із твердженням О. Ланге, що послуги - це будь-які функції, пов'язані  безпосередньо або опосередковано із задоволенням людських потреб, але безпосередньо не направлені на виробництво яких-небудь предметів[ 66; с.112].

     Платність фінансових послуг обумовлена самим  характером послуги, що є вільною  і ніби прихованою в товарі. Українські вчені, досліджуючи сферу послуг США, крім галузей немайнового накопичення (освіта та охорона здоров'я), вказують, що до неї відносяться і послуги у сфері суспільного виробництва і обігу (фінанси, страхування, операції з нерухомістю, ділові послуги) [ 66; с.56].

     У світовому експорті послуг експерти ООН виділяють три їх основні групи:

     • найбільш "видимі" (перевезення, іноземний туризм та ін.);

     • надходження від "роялті";

     • інші послуги (брокерські, фінансові, управлінські, бухгалтерські, архітектурні, лізинг, професійні та ін.). Фінансові послуги мають комплексний характер, тому вони включені до третьої групи.

     Вивчення  особливостей розвитку сфери послуг і ролі різних економічних суб'єктів  у цьому процесі набуло в останні  роки важливого теоретичного і практичного  значення.

     Варто розглянути співвідношення понять “фінансова послуга” та “фінансова операція”, що згідно з фінансово-економічним словником визначаються наступним чином: “фінансова операція – це господарська операція з фінансовими активами”, а “фінансові послуги – це послуги фінансових посередників (акредитування, банківські акцепти, обслуговування кредитних ліній, фінансовий лізинг), а також операції з цінними паперами, управління активами, обслуговування кореспондентських рахунків, тощо ”. Друге визначення по відношенню до першого є ширшим [ 67; с.385].

     Відносини, що виникають у зв'язку з функціонуванням  фінансових ринків в нашій країні та наданням фінансових послуг споживачам, регулюються Конституцією України, загальні правові засади у сфері  надання фінансових послуг, здійснення регулятивних та наглядових функцій за діяльністю з надання фінансових послуг встановлює Закон України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг" та інші закони України з питань регулювання ринків фінансових послуг, а також прийняті згідно з цими законами підзаконні нормативно-правові акти.

     Відповідно  до п. 5 ст. 1 Закону України "Про фінансові  послуги та державне регулювання  ринків фінансових послуг", фінансова  послуга — це операції з фінансовими  активами, що здійснюються в інтересах третіх осіб за власний рахунок чи за рахунок цих осіб, а у випадках, передбачених законодавством, і за рахунок залучених від інших осіб фінансових активів, з метою отримання прибутку або збереження реальної вартості фінансових активів.

     Фінансовими вважаються такі послуги:

     1) випуск платіжних документів, платіжних карток, дорожніх чеків та/або їх обслуговування, кліринг, інші форми забезпечення розрахунків;

     2) довірче управління фінансовими активами;

     3) діяльність з обміну валют;

     4) залучення фінансових активів із зобов'язанням щодо наступного їх повернення;

     5) фінансовий лізинг;

     6) надання коштів у позику, в тому числі і на умовах фінансового кредиту;

     7) надання гарантій та поручительств;

     8) переказ грошей;

     9) послуги у сфері страхування  та накопичувального пенсійного забезпечення;