Вибори як одна з форм безпосередньої демократії в Україні

Розрізняють мажоритарні  виборчі системи абсолютної та відносної  більшості. В умовах мажоритарної системи абсолютної більшості перемогу на виборах одержує кандидат, який набрав 50% +1 голос громадян, які взяли участь у голосуванні (Франція, Білорусь).

При мажоритарній системі  відносної більшості перемагає  кандидат, який просто отримав більше голосів, ніж усі його суперники, навіть якщо це менше, аніж 50% голосів  виборців (США, Велика Британія, Канада, Індія та ін.).

У деяких країнах, які використовують мажоритарну систему, практикується  встановлення відсоткових бар’єрів:

- перший бар’єр стосується кількості виборців, яка має взятии участь у виборах, аби вони вважалися такими, що відбулися (наприклад, на початку 90-х років в Україні “поріг явки” становив 50% виборців виборчого округу);

- другий бар’єр стосується мінімальної кількості голосів, яку необхідно набрати кандидату, щоб вважатися обраним (як правило, це 50%+1 від кількості виборців, які взяли участь у голосуванні).

Світова практика показує, що мажоритарна виборча система  сприяє формуванню стабільного уряду. Це пояснюється тим, що на виборах  за цією системою перемагають політичні  сили, які мають потужні регіональні  структури та міцну матеріально-фінансову  базу. Крім того, за умов мажоритарної системи існує тісніший зв’язок  між виборцями і депутатом, якого  так би мовити “знають в обличчя”. Це особливо актуально для пострадянських країн, де депутата часто сприймають не як законотворця, а як людину влади, до якої можна звернутися з проханням  щодо вирішення тих чи інших питань мешканців виборчого округу –  від забезпечення підручниками сільської  школи до прокладки автомобільних  доріг.

Поряд з безперечними перевагами, мажоритарна виборча система  має низку серйозних вад. Насамперед, існує проблема точного відображення волі виборців, що спричинена особливостями підрахунку голосів. У тих країнах, де вибори проводяться за мажоритарною системою абсолютної більшості значна частина голосів виборців просто втрачається. При цьому меншість в цілому по країні може сягати сотень тисяч, а то й мільйонів осіб.

В умовах мажоритарної системи  відносної більшості воля виборців може бути спотворена ще більше. Адже за цією системою можуть перемогти (і часто  перемагають) ті кандидати, яких підтримує  менше половини виборців, тобто перемогу отримує воля меншості, а воля більшості  не знаходить свого вияву.

Характерним прикладом виборів, які продемонстрували недоліки мажоритарної виборчої системи, були парламентські  вибори у Великобританії 1970–1980-х  років, коли лейбористська партія, одержуючи  підтримку абсолютної більшості  виборців країни, задовольнялася лише 40 відсотками місць у парламенті.

В сьогоднішній Україні випадки, коли меншість обирає владу, доволі часто  трапляються на місцевих виборах. Так, у 2007 році Леонід Черновецький вдруге обійняв посаду Київського міського голови, заручившись підтримкою лише 26% киян, що мають право голосу.

Крім того, мажоритарна  виборча система дозволяє правлячій  політичній силі шляхом маніпуляцій  з “нарізанням” (визначенням меж) виборчих округів створювати собі переваги на виборах.

Нарешті, мажоритарна виборча  система, особливо для молодих демократій, стримує розвиток політичних партій, розмиває політичну дисципліну і  створює грунт для проявів  політичної безвідповідальності.

При застосуванні ПРОПОРЦІЙНОЇ ВИБОРЧОЇ СИСТЕМИ виборці голосують  за список кандидатів від політичної партії (блоку партій). Підставою  для вибору є підтримка політичної платформи чи програми розвитку держави, задекларованих зазначеним політичним об’єднанням. У такому разі мандати  розподіляються між політичними  силами пропорційно до кількості  голосів, відданих за них.

Вибори за пропорційною виборчою системою відбуваються у 49 країнах  світу, з яких 25 – європейські. Найтиповішими  прихильниками пропорційної виборчої системи є Іспанія, Португалія, Австрія, Швеція, Фінляндія, Норвегія, Бельгія, Нідерланди, Словаччина, Чехія, Естонія, Латвія. З 2002 року пропорційна система  застосовується на виборах до Верховної  Ради України.

Існують три різновиди  пропорційної виборчої системи:

-з використанням жорстких списків;

- списків з преференціями;

- напівжорстких списків.

При застосування пропорційної виборчої системи з жорсткими  списками (наприклад, у Португалії, Ізраїлі) кожне з політичних об’єднань-учасників  виборів (партія, блок, коаліція тощо) пропонує свій виборчий список, самостійно визначаючи послідовність розташування у ньому  прізвищ кандидатів в депутати. Отже, якщо це об’єднання склало список зі 100 кандидатів і отримало на виборах 10 відсотків голосів, то перші 10 осіб із списку автоматично стають депутатами. При цьому виборець ніяк не може вплинути на персональний склад партійної парламентської групи – фракції. Інакше кажучи, за такої системи громадянам пропонується обрати не особистостей, а політичні платформи партій.

Пропорційна виборча система  з преференціями (застосовується у  Фінляндії, Норвегії, Бельгії, Нідерландах) дає можливість враховувати персональні  вподобання виборців. Тобто громадяни  мають право не тільки проголосувати  за конкретну партію чи коаліцію, а  й позначати у списку номери тих  кандидатів, яких вони особисто хотіли б бачити в парламенті. Якщо, наприклад, кандидат, який знаходиться у списку під № 20, має більший успіх  серед електорату, ніж його колега, який має № 5, то саме № 20 буде обраний  у першу чергу.

Пропорційна виборча система  з напівжорсткими списками (застосовується в Австрії) надає виборцеві можливість за його бажанням проголосувати або  за партійний список загалом, або  віддаючи перевагу (преференцію) комусь із кандидатів у списку. Практика свідчить, що більшість виборців схильна обирати  перший варіант, не вдаючись у деталі. Тому, відповідно, більше шансів обратися мають кандидати з першими  порядковими номерами.

До безперечних переваг  пропорційної виборчої системи слід віднести те, що вона сприяє розвиткові політичних партій, підвищує їх відповідальність перед суспільством, а також дає  шанс різним політичним силам у чесній передвиборчій боротьбі здобути  місця у представницькому органі державної влади.

Разом з тим існує небезпека, що робота парламенту, обраного за пропорційною системою, так само як і сформованого ним уряду може бути вкрай неефективною через надмірну розпорошеність представлених  у ньому політичних сил.

Щоб уникнути згаданої небезпеки, у багатьох країнах застосовують спеціальний запобіжник – так  званий виборчий бар’єр. Йдеться про  встановлений відсоток голосів, набравши який, партія отримує право на мандати. Залежно від країни, зазначений відсоток зазвичай коливається в межах від одного (Ізраїль) до десяти (Туреччина).

Водночас існує думка, що встановлення виборчого бар’єру  обмежує демократію, оскільки позбавляє  окремі партії, яких підтримує немала кількість виборців, права на участь у розподілі парламентських місць, тобто воля цих виборців взагалі  ігнорується.

Противники пропорційної виборчої системи в якості одного з її недоліків вказують також  на знеособленість партійних списків, що особливо відчутно за наявності  жорстких (закритих) списків. Адже виборці  фактично голосують за лідера (лідерів) політичної сили, часто не знаючи, кого ще вони обирають. Так, в Україні  в бюлетені вказуються прізвища п’ятьох  перших кандидатів в депутати –  “перша п’ятірка”. Інший бік медалі полягає в тому, що за такої ситуації депутат незрівнянно більше залежить від партійної волі, аніж від волі виборців. Також часто постає проблема повноцінного представництва у парламенті регіональних еліт.

Змішана виборча  система поєднує в собі елементи мажоритарної і пропорційної виборчих систем. Найпростішою схемою змішаною виборчої системи є лінійне змішування: одна частина парламенту обирається за мажоритарним, інша – за пропорційним принципом. Прикладом може виступати Німеччина, де нижня палата парламенту – Бундестаг – на 50 відсотків обирається за мажоритарною системою відносної більшості, а ще на 50 відсотків – за партійними списками. За таким самим принципом обирають парламенти у Литві, Грузії, Словенії. Угорський парламент третину місць відводить депутатам-“мажоритарникам”, решту – депутатам-“списочникам”.

Іншим різновидом змішаної системи є структурне змішування: парламент має дві палати, одна з яких обирається за мажоритарним принципом, інша – за пропорційним. Типовими прикладами застосування такої системи виборів є Австралія та Польща.

Отже давайте підсумуємо: існують такі основні види виборчих систем: мажоритарна, пропорційна та змішана і кожна має свої переваги і недоліки.

 4.Виборчий процес та його стадії.

Виборчий процес — це врегульована законом специфічна діяльність уповноважених органів і громадян, спрямована на формування якісного і  кількісного складу органів державної  влади та органів місцевого самоврядування.

Розрізняють кілька стадій (етапів) виборчого процесу. Першa стадія — проголошення або призначення виборів. Конституцією України передбачаються як передумови проведення виборів — проголошення відповідно до календарної дати та призначення виборів залежно від їх виду. Наприклад, чергові вибори до Верховної Ради відбуваються в останню неділю березня четвертого року повноважень Верховної Ради.А позачергові вибори до Верховної Ради призначаються Президентом України і проводяться в період 60 днів з дня опублікування рішення про дострокове припинення повноважень Верховної Ради[1, ст.77].

Вибори можуть призначатися як на вихідні, так і робочі дні. Відповідно до положень нового Закону "Про вибори народних депутатів України" оголошення про початок виборчої кампанії здійснює Центральна виборча комісія відповідно до термінів, визначених Конституцією та законами України.

Друга стадія - затвердження або утворення виборчих одиниць. Ними виступають виборчі округи і виборчі дільниці. Виборчі округи бувають територіальними та національно-територіальними. Якщо в основу формування представницьких органів закладені не територіальні, а інші принципи, наприклад, виробничий, то виборчими одиницями можуть виступати трудові колективи або їхні об'єднання. Історія становлення інституту виборів представницьких органів на території України знає приклади всіх зазначених видів виборчих одиниць. У 20-ті роки в практиці державного будівництва було встановлено дві системи представництва: виробнича — для робітників, тобто міського населення, і територіальна — для селянства.

Залежно від кількості  місць, які мають бути заповнені  в одному виборчому окрузі. Існує  два типи виборчих округів: одноманітні (уніномінальні), де лише на одне місце  проводяться вибори у всьому виборчому  окрузі, а також багатомандатні (поліномінальні, плюриномінальні), де обирається кілька депутатів. В принципі виборчі округи створюються для забезпечення рівної ваги голосів виборців” Але залежно  від густоти та міграції населення  в тих чи інших адміністративно-територіальних одиницях за норму представництва може бути обрана або кількість жителів, або кількість виборців. Проте, як правило, остання норма (кількість  виборців) запроваджується рідше  у світовій практиці виборів, оскільки доктринально встановлюється, що депутат  представляє все населення. Процедура  утворення округів у виборчій термінології називається "виборчою географією" або "виборчою геометрією".

Нині в Україні для  кожного виду виборів запроваджено окремий порядок формування виборчих округів. Відповідно до нового Закону "Про вибори народних депутатів  України" під час виборів народних депутатів утворюються єдиний багатомандатний  загальнодержавний виборчий округ, територією якого є вся Україна, а його центром — місто Київ, і 225 одномандатних виборчих округів. Виборцями загальнодержавного округу є усі громадяни України, які  мають право голосу. Одномандатні виборчі округи утворюються Центральною  виборчою комісією з приблизно рівною кількістю виборців у кожному  виборчому окрузі на всій території  України за пропозиціями відповідно Верховної Ради Автономної Республіки Крим, обласних. Київської і Севастопольської міських рад із врахуванням адміністративно-територіального  устрою України та компактності проживання національних меншин.

Місцевості, в яких компактно проживають національні меншини, не мають виходити за межі одного виборчого округу. У випадках, коли кількість виборців, що належать до національної меншини, більша, ніж необхідно для формування одного виборчого округу, округи формуються так, щоб хоч би в одному з них виборці національної меншини становили більшість від кількості виборців у виборчому окрузі.

Орієнтовну кількість  виборців у виборчому окрузі, номер, територіальні межі та центри виборчих округів визначає Центральна виборча  комісія. Відхилення кількості виборців від середньої по Україні кількості  виборців у виборчому окрузі не може перевищувати як правило 10 відсотків. Не допускається утворення виборчих округів з територій, які не межують  одна з одною.

Повідомлення про утворення  одномандатних виборчих округів  Із зазначенням їх номера, центру, територіальних меж та кількості виборців у кожному  виборчому окрузі публікується Центральною  виборчою комісією у державних засобах  масової інформації не пізніше як за 120 днів до дня виборів.

Виборчі дільниці — це виборчі  одиниці, що об'єднують виборців за загальним місцем голосування. Значення виборчих дільниць у виборчому процесі  зводиться передусім до технічного забезпечення проведення головних подій  виборів — процедури голосування  і підбиття підсумків голосування. Виборчі дільниці для всіх видів  виборів в Україні мають однакову кількість показників — від 20 до 3000 виборців, у виняткових випадках — з меншою або більшою кількістю  виборців.

Третя стадія — утворення виборчих органів, на які закон покладає керівництво всім виборчим процесом. Залежно від країни ці органи мають різні назви (комісії, бюро, президії). Серед них розрізняють: