Наукові засади і поняття державного управління

Автор: Пользователь скрыл имя, 22 Ноября 2012 в 01:10, реферат

Описание работы

Теоретичні положення науки управління виконують значну методологічну роль у дослідженнях державного управління як окремо-наукові методи пізнання. Тому доцільно визначити ці знання як окремо-методологічні основи відповідних досліджень
Методологічний аспект досліджень такого явища, як державне управління, за своїм змістом охоплює використання гносеологічних, тобто теоретико-пізнавальних, знань різного рівня. Як відомо, методологічні знання (на відміну від так званих онтологічних) — це знання щодо принципів, методів, шляхів й інших засобів вивчення, пізнання досліджуваних об'єктів.

Работа содержит 1 файл

гос.управление.docx

— 42.63 Кб (Скачать)

 

На жаль, у вітчизняній  управлінській літературі ще не достатньо  приділяється уваги згаданому напрямку досліджень, хоча певні зусилля свого  часу здійснювались [2]. Однією з причин цього виступає слабка розробленість  проблеми соціальних суперечностей  у суспільствознавстві. Найчастіше такий аналіз зводився до наведення  життєвих прикладів, а власне теоретичні питання про виникнення та розв'язання суперечностей не розглядалися.

Враховуючи це, доцільно звернути увагу на вирішення ряду невідкладних методологічних завдань. По-перше, необхідно із діалектичних позицій дати наукову інтерпретацію  суперечностей як специфічного явища  у державному управлінні, а також  органічно включити її до методологічного  арсеналу теорії державного управління. По-друге, важливо виявити та ідентифікувати об'єктивно існуючі суперечності за типами, видами й формами прояву з метою обґрунтованого їх врахування у ході цілеспрямового удосконалення  державного управління.

По-третє, треба розкрити динаміку розвитку суперечностей, аби  покращити наукове прогнозування  цього розвитку, врахувати вплив  на нього економічних, організаційно-правових та інших об'єктивних та суб'єктивних факторів соціального середовища, у  якому здійснюється державне управління. Нарешті, доцільно зробити центральним  напрямком досліджень державного управління обґрунтування дійових методів  і засобів своєчасного розв'язання суперечностей.

На цій основі вдалося  б виробити практичні висновки і  рекомендації щодо ефективного впливу на суперечності, враховуючи характер, гостроту прояву та прогнозні оцінки їх подальшого розвитку. Іншими словами, йдеться про необхідність створення  наукових засад урахування та розв'язання діалектичних суперечностей у державному управлінні як складової частини заходів з формування демократичної, соціальної, правової держави.

 

Сутність державного управління

У вітчизняній та зарубіжній літературі ще не склалося сталого  й загальновизнаного поняття  державного управління. Одні його трактують  з точки зору суті, реального змісту, інші — форм, яких воно набирає і  в яких функціонує. Найчастіше воно визначається шляхом відмежування одних  від інших видів державної  діяльності — вся поза законодавча  та позасудова діяльність держави і  становить зміст державного управління. Таке формальне визначення не розкриває  справжньої суті державного управління, його призначення.

З позицій юридичної науки, державне управління визначається як виконавча й розпорядча діяльність держави. І це визначення в достатній  мірі не розкриває матеріальної суті управлінської діяльності, не вичерпує її змісту, та й саме поняття виконавчої й розпорядчої діяльності потребує уточнення.

Мабуть, більш продуктивним буде підхід з точки зору реального  змісту управління як специфічного виду суспільної діяльності, визначення його характерних рис й ознак, не обмежуючись  юридичною формальною оцінкою. Подібний підхід характерний для представників  загально-соціологічних наукових напрямів, що досліджують проблеми управління. Вони переважно визначають управління як систематично здійснюваний цілеспрямований  вплив людей на суспільну систему  в цілому чи на її окремі ланки на підставі пізнання й використання властивих  системі об'єктивних закономірностей  і тенденцій в інтересах забезпечення її оптимального функціонування та розвитку, досягнення поставленої мети.

Цим визначенням підкреслюється найголовніше призначення управління — забезпечення функціонування та розвитку суспільства як єдиного  цілого, його організуючий характер. Отже, управління — це і є організуюча  діяльність держави, що спрямована на виконання її завдань та функцій.

Однак в тлумаченні управління з боку соціологів слід відзначити абстрактно-кібернетичний акцент, що підкреслює найбільш загальні закономірності управління, характерні для всіх керованих  систем, зокрема систем соціального (суспільного) типу. Але ця система  особливого роду, де сутність процесів управління проявляється не стільки  у кількісних, скільки у якісних  характеристиках, і абстрактно-кібернетичний  підхід до проблем управління в суспільному  середовищі не дає адекватного формалізованого  опису досліджуваних процесів, оскільки ігнорує їх соціально-свідому природу.

Найсуттєвішим, що відрізняє  соціальне управління від інших  видів управління (технічного й біологічного), є те, що воно здійснюється шляхом впливу на свідомість і волю, а, отже, інтерес  людини для досягнення поставленої  мети. А будь-яка цілепокладаюча діяльність людей пов'язана з  реалізацією їх інтересу як усвідомленої потреби, що обумовлена їх матеріальним буттям, об'єктивною соціально-економічною  структурою суспільства, тобто соціальна  мета є явищем суспільної свідомості як вираження загальних потреб та інтересів соціальних груп. Об'єктами управління є соціальна організація  суспільства з властивими їй соціальною структурою і соціальними процесами.

Таким чином, спеціальні інститути  управління, які в тій чи іншій  формі завжди існували в суспільстві, утворювалися для свідомого впливу людей на процеси суспільного  розвитку, для регулювання суспільних відносин. Сила і межі цього впливу обумовлюються соціально-економічною  природою та ступенем зрілості суспільства.

Тому державне управління як суспільне явище, його форми, методи, принципи, характер обумовлюються завжди і скрізь проблемами суспільного  розвитку, що здійснюються в інтересах  певних соціальних верств і груп. Дане явище пов'язане з системою суспільних відносин не тільки безпосередньо через  реальні управлінські процеси, що відбуваються з приводу суспільного виробництва, але й опосередковано через свідомість, певні форми знань, різні управлінські доктрини, теорії й концепції.

Отже, на формування управлінських  відносин активно впливають не тільки матеріальні чинники, але й суспільна  свідомість, передусім політико-правова  та організаційно-управлінська. Причому  характер, спрямованість і ступінь  впливу на суспільні відносини з  боку тих чи інших управлінських  поглядів в кінцевому підсумку обумовлені суспільно-політичною природою самих  соціальних сил. Саме вони й визначають межі поступовості існуючої в тому чи іншому суспільстві системи знань, серед них і управлінських.

Нові завдання й функції  держави перехідного періоду  зумовлюють і новий зміст її управлінської  діяльності, і отже, визначають форми, методи управління, систему та структуру  органів державного управління. Раніше у наукових публікаціях домінуючою позицією були положення, за якими державне управління розглядалося як управління людьми.

І для цього було досить підстав, оскільки державне управління як політична та владно-примусова  діяльність, що одержала ці якості від  держави — політичної організації, вважалося чисто політичною категорією, покликаною впливати лише на поведінку  людей в потрібному для пануючого  класу напрямі. Але тим самим  затушовувались ознаки управління як специфічного виду суспільної діяльності.

Навіть за найпростіших форм організації колективної праці  функції управління не обмежувалися тільки впливом на поведінку людей, воно справляло і загальні функції, що виникають з руху усього виробничого механізму та потреб розвитку суспільства як єдиного цілого. Суспільні процеси є загальним об'єктом управлінської діяльності держави. Та управління — різноманітна державна діяльність, котра охоплює не тільки сфери виробництва та розподілу, але й сферу духовного життя, різні сторони людського співжиття.

Зрозуміло, управлінський  вплив спрямований насамперед на поведінку людей. Однак держава  управляє не тільки людьми, а й речовими елементами виробничого та духовного  життя людини — природними, матеріальними  і фінансовими ресурсами, територіями, матеріальними об'єктами культури, тобто усіма тими "речами", що знаходяться у її розпорядженні. Навіть за умов значного скорочення кількості  об'єктів державної власності  в процесі приватизації в безпосередньому  володінні держави залишаються  найбільші підприємства базових  галузей економіки та військово-промислового комплексу.

Поступове роздержавлення та демонополізація економіки, запуск ринкового механізму саморегулювання  проте не звільняє державу від  необхідності здійснювати широкі економічні, соціально-культурні й інші загальні та спеціальні функції, а зобов'язує виконувати їх в інших формах і  других методах, ніж раніше: сприянням  утворенню ринку капіталу, житла, цінних паперів, прогнозуванням, податковою, кредитною і дотаційною політикою, пільговим квотуванням, заохоченням  науково-технічного прогресу та ін., тобто  державне регулювання економіки  не має нічого спільного з директивними методами командно-адміністративного  управління.

Владно-примусовий характер державного управління в ринкових умовах якісно змінюється, хоч і зберігає свою принципову природу (мається на увазі владна природа, оскільки її витоками є державна воля). Здійснення загальних  функцій, обслуговування суспільних потреб не виключає застосування владно регулюючих і примусових заходів державного управління, але вони становлять лише допоміжну основу змісту цієї діяльності. Це — заходи заохочення, стимулювання, переконання, формування громадської думки та свідомості, почуття відповідальності та обов'язку. Лише у підтриманні встановленого правопорядку держава залишається непохитною і широко застосовує владно-примусові засоби.

Отже, характеристика соціальної сутності управління, в тому числі  державного, включає такі риси.

Суспільство як соціальна  організація — це складна самокерована система, що самоуправляється і постійно перебуває в русі, не може існувати без наявності безперервного  управління. Тому управління є способом існування соціальної організації, її іманентний елемент.

Управління є особливою  соціальною функцією, що виникає з  потреби самого суспільства як самокерованої  системи (що самоуправляється) і супроводить  усю історію суспільства, набираючи  політичного характеру та відповідних  державних форм в суспільстві  соціального розшарування. При аналізі  сутності державного управління не можна  ігнорувати його політичного аспекту. Але цей фактор не має применшувати загально соціальне призначення  управління, відсувати на другий план питання техніки й технології управління, що веде до зниження його ефективності.

Кожному типу соціальної організації, конкретно-історичному суспільству  притаманні свій зміст, свої специфічні процеси, форми і методи управління. Тому зміст управління не можна відривати  від середовища його функціонування.

Соціальне управління —  елемент системи суспільних відносин і його характер і зміст залежать від їх сутності. В свою чергу  соціальне управління зводиться  до впорядкування та розвитку суспільних відносин.

 

З переходом у постіндустріальне  суспільство, розвитком науково-технічної  революції, зростанням і ускладненням техніки та технології виробництва  значно зростає питома вага управління речами та процесами виробництва. В  цих умовах людина має розкрити усі  свої творчі потенції, аби успішно  виконати нові трудові функції і  соціальні обов'язки, а її роль як соціальної істоти та участь в управлінні людьми не тільки не зменшуватиметься, а, навпаки, зростатиме.

"Матеріальний" зміст  управління як соціальної функції  виявляється передусім в організаторській  діяльності і це одна з головних  рис державного управління. Організуюча  діяльність реалізується шляхом  об'єднання, узгодження, регулювання,  координації, контролю, а також  владно-регулюючими і примусовими  заходами держави.

Організаційний зміст  управління найбільш чітко виражається  в плануванні колективних зусиль та розподілі обов'язків їх учасників  у досягненні конкретних цілей, в  розпорядництві, тобто в регулюванні  повсякденної діяльності колективів, в контролі за ходом здійснення поставленої  мети, в організаційному забезпеченні усіх стадій управлінського процесу.

Тобто управління — це насамперед організація дій по координації, об'єднанню в систему спеціалізованих  зусиль групи людей.

Мета є найважливішою  характеристикою управління — визначенням  його призначення. Власне задля певних досягнень і здійснюється управління. Не можна вважати управлінням  безцільні перетворення, оскільки вони є беззмістовними.

Тільки динамічне цілепокладання і цілеспрямовані дії можуть забезпечити  прогрес суспільства. Так званий період застою колишнього радянського  суспільства відзначався наявністю лише негативних зворотних зв'язків у структурному відношенні, а в функціональному — сталістю завдань управління, не сприйнятих народом, збереженням попередньої якісної визначеності без урахування вимог зміни зовнішнього середовища, суспільного застою, а не розвитку, статики, не руху, що суперечить самій природі людського суспільства. Крах такої системи був неминучим.

Будь-яка самокерована система, в тому числі і соціальна, мусить мати принаймні властивість гомеостазису, тобто спроможність зберігати у  відносній постійності свої основні  параметри в умовах зміни середовища. Однак гомеостазис не є достатньою ознакою системи управління.

Складні системи управління в суспільстві мають бути спроможними  у процесі розвитку переходити з  одного якісного стану до іншого, підтримувати динамічну рівновагу з оточенням, забезпечувати сучасне й ефективне  приведення суспільства до відповідності  з притаманними йому об'єктивними  закономірностями та тенденціями поступового  розвитку. Природно-історичний процес в основному так і розвивався від одного — нижчого — ступеня, до другого — вищого.

Информация о работе Наукові засади і поняття державного управління