Заподіяння майнової шкоди шляхом обману або зловживання довірою

До зловживання довірою  відносять, наприклад, такі діяння, як:

- здійснення посередницьких  послуг з придбання товарів  без наміру виконати свої зобов’язання;

- отримання передоплати  за договором купівлі – продажу,  поставки без наміру виконати  свої зобов’язання;

- укладення договору позики  без наміру віддати борг (близько  13%) тощо.

Довіра – це віра в  чесність, добропорядність, щирість, гарні  наміри іншої людини. Ми погоджуємося з думкою К. Попова, що коли довір’я  було викликано за допомогою обману злочинцем, то тут дійсно зловживання довірою пов’язане з обманом. Коли потерпіла сторона виявляє довір’я без застосування обману з боку злочинця, і він, зловживаючи ним, заволодіває майном, у цьому випадку потерпілий не перебуває під впливом омани, він виходить з дійсного розуміння ситуації.²²

За своєю конструкцією склад  злочину, передбачений ст. 192, є матеріальним. Обов'язковою ознакою об'єктивної сторони цього злочину є настання в результаті його вчинення значної  майнової шкоди. Згідно з приміткою  до ст. 192, майнова шкода, заподіяна  шляхом обману або зловживання довірою, визнається значною, якщо вона у п'ятдесят  і більше разів перевищує неоподатковуваний  мінімум доходів громадян.

Особливістю суспільно небезпечних  наслідків цього злочину є  те, що майнову шкоду становлять не лише прямі збитки (витрати) власника майна, а й не одержані власником  кошти. За вказаною ознакою цей злочин відрізняється від інших корисливих злочинів проти власності, при вчиненні яких завжди має місце пряма дійсна матеріальна шкода, пов'язана із фактичним зменшенням майнового  фонду власника в результаті вилучення  з нього майна.

Злочин, передбачений ст. 192, вважається закінченим з моменту спричинення  зазначеної майнової шкоди певному  суб'єкту власності.²³

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

4. Суб’єкт та суб’єктивна сторона.

Суб'єкт злочину є одним  із елементів складу злочину, без  якого не може наставати кримінальна  відповідальність. Особа може нести  кримінальну відповідальність за вчинений нею злочин, якщо вона: І) є фізичною особою, тобто людиною; 2) є осудною; 3) досягла віку, з якого може наставати  кримінальна відповідальність. Зазначені  ознаки визнаються загальними юридичними ознаками суб'єкта злочину. Вони належать до обов'язкових ознак будь-якого  складу злочину, і відсутність однієї з них означає відсутність  у діянні особи складу злочину.

Суб'єкт злочинів проти  власності — це фізична, осудна особа, яка досягла віку кримінальної відповідальності за суспільне небезпечні діяння проти  власності. Деякі склади злочинів проти  власносгі мають спеціальні ознаки суб'єкта. Такими є розкрадання шляхом привласнення, розтрати або зловживання службовим становищем, злочинно-недбале ставлення до охорони майна. До спеціальних ознак суб'єкта належать також вчинення корисливого злочину проти власності повторно або особливо небезпечним рецидивістом.²⁴

Необхідно звернути увагу на особливості суб’єкта злочину, передбаченого ст. 192 КК України. У кримінально–правовій літературі під час характеристики суб’єкта заподіяння майнової шкоди шляхом обману або зловживання довірою традиційно вказують, що суб’єктом цього злочинного діяння є приватна особа, яка досягла 16–річного віку. Однак таке формулювання не дозволяє повністю дослідити особливості суб’єкта заподіяння майнової шкоди шляхом обману або зловживання довірою і в межах дисертаційного дослідження, спеціально присвяченого дослідженню кримінальної відповідальності за заподіяння майнової шкоди шляхом обману або зловживання довірою, потребує уточнення.

Питанням суб’єкта аналізованого  злочину детально приділялася увага  в дисертаційних дослідженнях Д.Л. Нікішина, М.І.Панова, В.А. Романцова. Названі науковці досліджували причину і доцільність встановлення кримінальної відповідальності за заподіяння майнової шкоди шляхом обману або зловживання довірою з 16 – річного віку; обґрунтовували неможливість віднесення службових осіб до суб’єктів цього суспільно–небезпечного посягання. Вважаємо, що проведені дослідження із цих питань є ґрунтовними, однак викликають певні зауваження і заперечення.

Якщо у диспозиції статті Особливої  частини КК України відсутня вказівка на певні додаткові ознаки суб’єкта злочину, то суб’єктом такого злочинного діяння виступає загальний суб’єкт. У ст. 192 КК України використаний саме цей прийом законодавчої техніки: мова про суб’єкта злочину у диспозиції статті не ведеться. З цього слід зробити логічний висновок, що суб’єктом  заподіяння майнової шкоди шляхом обману або зловживання довірою є  фізична осудна особа, яка досягла  віку, з якого може наступати кримінальна  відповідальність за цей злочин.

Суб’єкт заподіяння майнової шкоди  шляхом обману або зловживання довірою  є загальним. Діяння службових осіб, які містять всі ознаки складу злочину, передбаченого ст. 192 КК України, вчинені із використання влади або  службового становища, слід розглядати як “істотну шкоду” під час зловживання  владою або службовим становищем (тобто діяння винного кваліфікувати  за ст. 364 КК України). Запропонований підхід дозволить повністю реалізувати  такі принципи кримінально–правової кваліфікації, як рівність перед законом, невідворотність відповідальності та повнота кримінально–правової кваліфікації.²⁵

Суб'єктивна сторона - чи не найскладніший  для дослідження та кримінально-правового  аналізу елемент складу злочину. При цьому її значення важко переоцінити. Конституція України в ст. 62 встановила, що «Особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду».

Щоб здійснити це, слід поринути у внутрішній світ особи - визначити  систему ЇЇ ціннісних орієнтирів, мотивацію вчинків, емоційний стан тощо. Це переслідує мету здійснення глибинного аналізу суб'єктивної сторони злочину, встановлення наявності вини, її форми  та виду.

Концепція вітчизняного кримінального  права передбачає можливість притягнення  до кримінальної відповідальності лише за  вчинене суспільно небезпечне діяння (дію або бездіяльність).

Лише на підставі аналізу  взаємозв'язку внутрішнього ставлення  особи до вчиненого діяння із зовнішнім  його проявом можна зробити висновок про наявність вини особи.²⁶

Можливість визнання того чи іншого діяння злочином, пов’язана із встановленням  факту винного вчинення діяння. Такий  висновок знаходить відображення у  визначенні поняття злочину, як винного  діяння. Тому не викликає заперечень віднесення суб’єктивної сторони злочину до невід’ємних елементів складу злочину. Суб’єктивна сторона включає  в себе вину у формі умислу або  необережності, мотиви і цілі, які  в сукупності відображають відношення особи до вчиненого нею діяння.

Диспозиція ст. 192 КК України не містить прямої вказівки на форму  вини, з якою вчиняється це діяння. Проте  на форму вини можуть вказувати мотив, ціль злочину, завідомість, форми злочину, способи вчинення злочину. Форми, у яких вчиняється заподіяння майнової шкоди шляхом обману або зловживання довірою, а саме незаконне використання майна і ухилення від оплати за надані послуги або виконані роботи, дозволяють зробити висновок, що цей злочин може бути вчинений лише з умислу винного. Особа не може використовувати чуже майно, необережно, оскільки точно знає, що експлуатоване нею майно не є її власністю і не перебуває у її правомірному володінні. Неоплата за надані послуги і виконані роботи також може бути лише умисною. Винний усвідомлює, що ухиляється від оплати належної суми злочинно, використовуючи пільги, на які не має права або інші неіснуючі фактори, які впливають на порядок визначення вартості або проведення розрахунків з виконавцем робіт або надавачем послуг. На умисність під час вчинення злочину, передбаченого ст. 192 КК України вказують і названі у диспозиції статті можливі способи його вчинення: обман і зловживання довірою. Навряд чи можна уявити вчинення обманних діянь або використання наданої довірителем довіри необережно. Тому не дивно, що в теорії кримінального права загальновизнаною є можливість вчинення заподіяння майнової шкоди шляхом обману або зловживання довірою лише у формі умислу.

Вказана мета і настання суспільно–небезпечних  наслідків існують невіддільно. Суб’єкт не може одночасно вчиняти  певні діяння з метою безоплатно тимчасово заволодіти і (або) використати  чуже майно чи неоплатити за надані послуги чи виконані роботи і не передбачати, що майно буде використане саме безоплатно, а повна вартість за послуги чи роботи не буде оплачена. Ці діяння тісно пов’язані між собою. Так особа, пірнаючи у воду не може не передбачати того, що вона буде мокрою. Передбачення злочинцем настання суспільно – небезпечних наслідків під час заподіяння майнової шкоди шляхом обману або зловживання довірою невіддільне від вчиненого і усвідомленого винним діяння. Така невіддільність розглядається і доводиться принципами, правилами і засадами формальної логіки.

Таким можна вважати, що під час вчинення діянь, які є формою заподіяння майнової шкоди шляхом обману або зловживання довірою винний передбачає неминучість, невідворотність заподіяння майнової шкоди власнику (законному володільцю). Передбачення неминучості і невідворотності настання суспільно–небезпечних наслідків є ознакою прямого умислу.

Вольова ознака умислу полягає у  встановленні бажання або свідомого  допущення настання суспільно–небезпечних  наслідків. Це основна розмежувальна ознака між прямим і непрямим умислом. При прямому умислі особа бажає настання суспільно–небезпечних наслідків, а при непрямому – воля особи не спрямована на досягнення такого результату, вона його не бажає, але свідомо допускає його настання. Л.Д.Гаухман і С.В.Максимов стверджують, що винний бажає або свідомо допускає або відноситься байдуже до настання суспільно–небезпечних наслідків заподіяння майнової шкоди шляхом обману або зловживання довірою.

На відміну від мотиву, мета під  час заподіяння майнової шкоди шляхом обману або зловживання довірою  у всіх випадках корислива. Про наявність  корисливої мети слід вести мову не лише тоді, коли винний прагне збагатитися  сам, а й коли він прагне збагатити  людей, у благополуччі яких зацікавлений, співучасників. Необхідно погодитися із твердженнями М.І.Панова, який вказує, що корислива мета під час вчинення злочину, становить собою уявну  модель матеріального блага у  вигляді вигоди майнового характеру, яка буде досягнена вчиненим. На відміну від мотиву, мета у злочині характеризує той безпосередній результат, який прагне досягнути винна особа, вчиняючи суспільно–небезпечне діяння.

Л.Д. Гаухман і С.В. Максімов висловлюють позицію, відповідно до якої заподіяння майнової шкоди шляхом обману або зловживання довірою може вчинятися не лише з корисливою метою. Так, вони вказують, що аналізований злочин може вчинятися з мотиву помсти шляхом підриву ділової репутації партнера, у результаті чого останньому заподіюється майнова шкода; з метою запобігти настанню негативних наслідків для себе.

Вести мову про відсутність корисливої мети під час ухилення від оплати за неуречевлені об’єкти власності, безпідставно, оскільки суб’єкт бажає не передавати власнику належні суми за надані неуречевлені цінності, і, таким чином, переслідує мету залишити у своїй власності “зекономлене” майно. Корислива мета є обов’язковою і під час незаконного тимчасового запозичення майна. Метою винного є використання майна у власних цілях без компенсації власнику чи законному володільцю вартості такого використання, отримання матеріальних благ за рахунок такого використання. Винний переслідує корисливу мету, оскільки бажає збагатитися, отримати матеріальну вигоду незаконним шляхом.

Корислива мета прямо слідує із можливих форм заподіяння майнової шкоди шляхом обману або зловживання довірою. В зв’язку з цим, вважаємо необґрунтованою  позицію деяких науковців щодо внесення у диспозицію ст. 192 КК України прямої вказівки на можливість вчинення злочинного діяння лише з корисливою метою. Необхідно погодитися з думкою Г.А.Злобина та Б.С.Нікіфорова щодо так званої об’єктивізації складу злочину, відповідно до якої злочин повинен описуватися у законі таким чином, щоб за можливості усунути із його описання всі елементи психічного відношення особи до вчинюваного діяння.

Проведений аналіз дає підстави підсумувати, що заподіяння майнової шкоди  шляхом обману або зловживання довірою  може вчинятися не лише з корисливих мотивів, однак наявність корисливої мети є обов’язковою. ²⁷

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Висновок

Власність є одним із найважливіших  об’єктів, які на сьогоднішній день потребують особливої охорони з  боку держави. Векика кількість злочинних  посягань у сучасному суспільстві  здійснюються саме проти власності. Об'єктом злочинів проти власності є суспільні відносини власності, що охороняються кримінальним законом як частина економічних відносин, як основа економічної системи держави.

У даній курсовій роботі було досліджено питання заподіяння майнової шкоди шляхом обману або  зловживання довірою, відповідно до статті 192 КК України. Таким чином можна зробити ряд висновків, щодо вивчених питань. Отже:

• з об’єктивної сторони цей злочин полягає в отриманні винним матеріальної вигоди за рахунок власника або законного володільця майна шляхом обману або зловживання довірою за відсутності ознак шахрайства. За способом вчинення цей злочин є близьким до шахрайства. Однак, на відміну від шахрайства, при його вчиненні не відбувається вилучення чужого майна із фонду власника: винний отримує матеріальну вигоду в результаті використання майна, яке лише мало надійти У розпорядження власника І поповнити його майновий фонд Тобто він не вилучає майно, а лише по передає його належному власникові чи законному володільцю;
• способами вчинення злочину є обман та зловживання довірою. За своїм змістом обман та зловживання довірою як способи вчинення цього злочину аналогічні обману та зловживанню довірою до шахрайстві;
• заподіянням  майнової шкоди, відповідальність за яке передбачена ст, 192 охоплюються випадки: