Участь потерпілого в процесі доказування

     ПЛАН

     Вступ

     1. Поняття, суть та значення процесу доказування.

     2. Класифікація суб’єктів доказування.

     3. Роль потерпілого, цивільного позивача, цивільного відповідача

       та їх представників в процесі доказування.

     Висновок

     Використана література 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

     Вступ

     В Конституції України закріплено, що людина, її життя і здоров’я, честь  і гідність, недоторканність і  безпека визнаються в нашій державі  найвищою соціальною цінністю. На забезпечення реалізації цього положення Основного  Закону України спрямована діяльність правоохоронних органів та органів  судової влади в державі. Охорона  прав та законних інтересів фізичних і юридичних осіб є одним із завдань кримінального судочинства  виконання якого досягається  через реалізацію інших — шляхом швидкого і повного розкриття  злочинів, викриття винуватих та забезпечення правильного застосування Закону

     Розкриття і розслідування злочинів, розгляд  і вирішення кримінальних справ  — це сфера кримінально-процесуальної  діяльності органів дізнання, досудового слідства, прокуратури та суду. Основний зміст кримінально-процесуальної  діяльності складає робота з доказами: їх формування (збирання), перевірка, оцінка, прийняття рішення і його обґрунтування. Саме на основі використання сукупності зібраних у кримінальній справі доказів  та керуючись при цьому законом  і професійною правосвідомістю, особи, які ведуть кримінальний процес, роблять висновок про наявність  чи відсутність події злочину, винуватість  чи невинуватість обвинуваченого у  вчиненні злочину, встановлення обставин, що мають значення для правильного  вирішення кримінальної справи.

     У зв’язку з цим наукова розробка проблем теорії доказування була і залишається досить актуальною. Про це свідчить активна цілеспрямована робота по дослідженню як самої теорії в цілому, так і окремих її інститутів. Однак це не означає, що всі наявні проблеми повністю вже вирішені.

     Проблеми  доказування досліджувались багатьма вченими, оскільки доказування має  місце на всіх стадіях кримінального  судочинства, воно так чи інакше пов’язано  з усіма його інститутами. Значний  вклад у вирішення цих проблем  внесли дореволюційні вчені Л.Є. Владіміров, П.В. Макалінський, С.В. Пахман, В.Д. Спасович, А.В. Скопінський та І.Я. Фойницький та інші дослідники.

     1. Поняття, суть  та значення процесу  доказування

     Одним з найважливіших завдань сучасної Української держави і суспільства  в цілому є забезпечення суворого додержання законності, викорінення  будь-яких порушень громадського порядку, ліквідація злочинності, усунення причин та умов, що породжують та сприяють її розвитку. Уряд Української держави  на даний час намітив і здійснює комплекс заходів з виконання  цих завдань. Нині особливу увагу  приділено вдосконаленню діяльності органів прокуратури, внутрішніх справ, юстиції, судів, що покликанні стояти на сторожі законності, захисту прав громадян України, інтересів суспільства  тощо.

     Розслідування злочинів, розгляд і вирішення  кримінальних справ у суді – це сфера  кримінально-процесуальної  діяльності зазначених органів. Як один із видів соціальної діяльності, кримінально-процесуальна діяльність носить пізнавальний характер. Розслідуючи і вирішуючи кримінальні  справи, органи досудового розслідування  та судової влади, з метою прийняття  по них правильного та обґрунтованого рішення, прагнуть відновити достовірну картину минулої події, пізнати  усі її обставини та факти, встановити істину. Досягнення останньої здійснюється за допомогою кримінально-процесуального доказування. Це свідчить про те, що за своєю гносеологічною суттю, доказування, яке пронизує усю кримінально-процесуальну діяльність, теж має пізнавальний характер.

     Для багатьох людей термін „пізнання” ототожнюється з науково-дослідницькою роботою, яка пов’язана з проведенням різного роду експериментів, використанням приборів і т.д. Але вони навіть і не замислюються над тим, що здобувають певні знання про оточуючу дійсність за допомогою особливого виду соціальної діяльності під назвою „пізнання”. А оскільки існують різні спеціалізовані форми пізнання (художнє , наукове тощо), то доказування і є однією з цих форм пізнання, тобто різновидністю процесу пізнання оточуючої дійсності.

     Людина  пізнає оточуючу дійсність за допомогою  відчуттів та уявлень, які є результатом  впливу на органи чуття існуючих різного  роду предметів, явищ, подій. При цьому слід підкреслити,  що відбиття цих предметів і явищ в людській свідомості, то є активний і змістовний процес, а не просте механічне копіювання.

     За  своєю гносеологічною природою кримінально-процесуальне пізнання є науковим, хоч і відрізняється  від останнього своїми завданнями. Наприклад, завданням кримінально-процесуального доказування є пізнання конкретного  факту (події), а завданням наукового  пізнання є відкриття якихось  нових закономірностей і т. і.

     У кримінальному процесі пізнання за своїм характером поділяється  на два види: безпосереднє та опосередковане.

     Без будь-якого сумніву можна сказати, що безпосереднє пізнання є властивим  процесу доказуванню і тому не зовсім правильним є позиція тих  науковців, які відзначають, що воно негативно може відбитись на об’єктивності  дослідження. Звичайно, для безпосереднього  пізнання є доступними факти, які  мають місце в теперішньому часі, і знаходяться на такій відстані, і в таких умовах, коли є неможливим їх сприйняття. Об’єктом безпосереднього  сприйняття в кримінальному процесі  є сліди злочину, предмети злочинного посягання і т.д. І можливість такого пізнання навпаки, позитивно  позначається на встановленні істини, об’єктивності висновків.

     Однак, опосередковане пізнання, дійсно, є  більш поширеним в судочинстві, оскільки органи досудового розслідування  та судової влади мають справу з більшістю явищ, подій, котрі  відбулися в минулому. І тому сприйняти  їх вони не в змозі безпосередньо, а пізнають іншим шляхом – через  сприйняття обставин  і об’єктів, що мали місце в минулому. Через  це таке пізнання називають опосередкованим.

     Таким чином, ми приходимо до висновку, що процесу доказування властиві обидві форми пізнання оточуючої дійсності. Однак, слід погодитись з М. М. Михеєнко, який вважає, що безпосереднє пізнання повинно здійснюватись в рамках передбачених законом слідчих і судових дій, та знаходити відображення в протоколах цих дій, інакше воно буде пізнанням непроцесуальним і не буде мати юридичного значення.

     Необхідно визначитись з співвідношенням  понять „кримінально-процесуальне доказування” та „пізнання в кримінальному процесі”. Спроби окремих процесуалістів протиставити ці поняття, довести, що вони не співпадають за обсягом, оскільки пізнання включає ще й знання, які одержанні не процесуальним шляхом, є непереконливими і такими, що не відповідають дійсності.

     Дана  інформація хоч і є одержаною  непроцесуальним шляхом, але може бути не тільки орієнтуючою, як заявляють прибічники цієї точки зору, але й за певною процесуальною формою включена до доказового поля, тобто нею можуть бути обґрунтовані певні рішення у кримінальній справі. Тому, коли мова йде про гносеологічну сутність кримінально-процесуального доказування, як особливої різновидності пізнання дійсності, ми повинні ставити знак ідентичності між доказуванням і пізнанням.

     Дослідивши  праці ряду визначних науковців  ми так і не знайшли єдиного  поняття доказування. Основною проблемою  є проведення межі між практикою  та розумовою (логічною) діяльністю в  доказуванні. Ряд процесуалістів вважають, що під доказуванням слід розуміти тільки процесуальні дії слідчого, органу дізнання чи суду. Таким чином, вони відокремлюють оцінку доказів  як самостійну процесуальну категорію, що знаходиться за межами доказування.¹

     Як  пише С. В. Курильов, процес встановлення істини складається з двох моментів, які суттєво відрізняються один від одного як за характером, так і за юридичними наслідками: 1) процесуальне доказування; 2) оцінка доказів. Оцінка доказів – самостійна процесуальна категорія, яка знаходиться поза межами доказування.

     Інші  науковці включають розумову діяльність по оцінці доказів до процесу доказування. Їх позиція є більш послідовною, і ось чому. Якщо виходити з того, що до процесу доказування не входять  логічна діяльність, якою є оцінка доказів, а лише сукупність процесуальних  практичних дій, за допомогою яких формуються і перевіряються докази, то виникає  питання: а чим є тоді перевірка  доказів? Адже перевірка доказів, як відомо, є практичною діяльністю, тобто здійснюється за допомогою процесуальних дій, але в той же час, вона є і розумовою діяльністю. Орган розслідування чи суду перевіряє зібранні у справі докази, шляхом аналізу кожного з них, порівнює наявні докази, що містяться в різних процесуальних джерелах.  Це означає, що якщо прислухатись до першої групи науковців, то ту частину перевірки, яка здійснюється розумовим шляхом теж слід залишити за межами доказування. Уявляється, що це недоцільно і нелогічно, та й може негативно відбитися на правильному застосуванні правил доказування.

     Також ми змушені відзначити той аргумент, що оцінка доказів не чітко врегульована кримінально-процесуальним законом. КПК України містить ст. 67, яка  називається „Оцінка доказів” і в ній визначено лише основні правила оцінки доказів.

     Таким чином, кримінально – процесуальне доказування включає в себе не тільки формування (збирання) та перевірку  доказів, але й оцінку доказів  та їх процесуальних джерел, тобто  є поєднанням практичної та розумової  діяльності суб’єктів  кримінального  процесу.

     В той же час, зрозуміло, що процес доказування  не може завершуватись лише оцінкою  доказів та їх процесуальних джерел. Адже оцінюються докази для того, щоб  прийняти на їх основі певні процесуальні рішення (наприклад, притягнення особи  як обвинуваченого, про закриття кримінальної справи тощо). Прийняті рішення повинні  бути законними, правильними, а отже обґрунтованими,  наявними у справі доказами.

     Для порівняння, варто навести ще декілька думок науковців які займалися  дослідженням цієї проблеми. Наприклад, Р.Г. Домбровський під доказуванням розуміє викладення думок у процесі  спілкування одного індивіда з іншим. На його думку, пізнання передує доказуванню, бо перш ніж викладати знання індивід  повинен їх здобути; різниця в  судому дослідженні пізнання і доказувані має велике практичне і теоретичне значення, оскільки тут проходить  межа між двома видами діяльності – криміналістичною і процесуальною; сутність криміналістичної діяльності становить пізнання, а кримінально-процесуальні – доказування.  ²

     З таким розумінням сутності кримінально-процесуального доказування погодитися складно, оскільки змістовна сторона його зникає і  залишається тільки процесуальна форма. Тому криміналістична діяльність, що не врегульована нормами права, визнається засобом пізнання у судовому дослідженні.

     Інші  автори розглядають зміст кримінально-процесуального доказування ширше, виділяючи два  його види: доказування як дослідження  фактичних обставин і доказування  як логічне та процесуальне доведення  визначеної тези, ствердження висновків по справі.

     При цьому, зазначена В. М. Савицьким, доказування  тези завжди звернено до адресата. Доказуванням, отже, є лише частина загального розуміння у кримінальному процесі. Така позиція, на наш погляд, є цілком правильною, однак її не завжди враховують при розробленні визначень поняття доказування у кримінальному процесі як у монографічній, так і в навчальній літературі.

     Як  бачимо, досить по-різному визначається поняття доказування у процесуальній  літературі.

     Разом з тим, у сучасній кримінально-процесуальній  літературі сформульований підхід, згідно з яким збирання і практичні дії  з перевірки доказів не повинні  включатись у поняття доказування  у кримінальному процесі, бо вони, на думку М.А. Костіна, передують доказуванню, а їх результати служать основою доказування і є важливими для його всебічності, надійності і результативності.

     Для нас залишається незрозумілим лише те, як можна у практичній діяльності органу дізнання, слідчого, прокурора  і суду отримати джерела доказів  без їх основних елементів: збирання, перевірки та оцінки доказів, на які  сам автор посилається у своєму визначенні поняття доказування.

     Вже ці, далеко не всі вказані визначення, свідчать про різне бачення процесуалістів, щодо визначення поняття кримінально  – процесуального доказування: від  видалення оцінки доказів за межі цього процесу до включення до нього криміналістичних категорій (слідчих версій).

     Таким чином, проаналізувавши думки різних вчених-процесуалістів, ми приходимо  до такого визначення: кримінально-процесуальне доказування – це передбачена законом діяльність суб’єктів кримінального процесу, а також інших учасників, які наділені таким правом або на яких покладено такий обов’язок, по збиранню (формуванню), перевірці й оцінці доказів та їх процесуальних джерел, прийнятті на цій основі певних процесуальних рішень і наведення аргументів для їх обґрунтування (мотивації).