Криміналістика в системі наукових знань

      5)Методичні основи  криміналістики – “Криміналістичні  методи розслідування і запобігання злочинам” В. Колмакова (1962р.); “Боротьба з дорожно-транспортними пригодами і правопорушеннями на автотранспорті СРСР: кримінально-правове і криміналістичне дослідження” І.Маландіна (1965р.); “Наукові і правові основи розслідування окремих видів злочинів” О.Колесніченка, “Проблеми боротьби з розкраданням державного та суспільного майна” В.Танасевича (обидві 1967р.); “Боротьба з навмисними вбивствами в СРСР” Г.Кочарова (1968р.); “Проблеми розслідування у радянському кримінальному процесі” А. Ларіна (1970р.); “проблеми розслідування та запобігання в галузі охорони праці і техніки безпеки” М.Яблокова (1972р.); “Теоретичні проблеми розкриття злочинів” І.Герасимова (1979р.); “Проблеми теорії законодавчого регулювання і практики розслідування злочинів” Г.Абдумажидова (1983р.); “Криміналістичні проблеми розслідування злочинів неповнолітніх” Л. Каневського (1984р.); “Проблеми удосконалення наукових основ методики розслідування злочинів” В. Образцова (1985р.);[40] “Теоретичні основи методики як розділ криміналістичної науки” І.Возгріна (1986р.); “Проблеми теорії і практики криміналістичної методики розслідування злочинів” В. Гавло (1988р.); “Методичні основи розслідування злочинів” І. Хлюпіна (1989р.).

Слід зазначити, що на момент розпаду  СРСР в цілому і УРСР зокрема мали дуже добре розвинуту як теорію, так і практику криміналістики, яка ні в чому не поступалася світовому рівню. Отже перед незалежною Україною, що була проголошена 24 серпня 1991 року, стояло першочергове завдання зберегти увесь той науковий потенціал, що залишився їй від УРСР. 

        2.3 Сучасний стан криміналістики в Україні

         Це, як ми  бачимо, вдалося сповна. Україна  не лише зберігла ті наукові  та практичні установи, що залишилися  їц у спадок, але й створили нові. На даний момент система криміналістичних установ а Україні має наступний вигляд.

В системі Міністерства Юстиції України вункціонують три інститути судових експертиз, одна криміналістична лабораторія і біля десяти філій, в яких виконуються такі види експертиз:

1. всі види криміналістичних: почеркознавча, авторознавча, судово-трасологічна, балістична, ідентифікація особи за ознаками зовнішності, фототехнічна, техніко-криміналістичне дослідження документів, холодної зброї;
2. планово-економічні;
3. товарознавчі;
4. технічні;
5. технологічні;
6. експертизи матеріалів, речовин, виробів;
7. фармацевтичні та фармакологічні;
8. харчових продуктів;
9. грунтознавчі і судово-біологічні.

        Останнім часом з’явилися ще декілька видів криміналістичних експертиз: судово-акустична(фоноскопічна, фонетична, електроакустична),одорологічна, комп’ютерної техніки та програмних засобів. Вони знаходяться ще на стадії становлення і процесуальної регламентації.

Міністерство внутрішніх справ України має власну мережу експертних криміналістичних підрозділів. У кожному обласному і міському управлінні внутрішніх справ (а також прирівняних до них) функціонує власний експертно-криміналістичний підрозділ (відділ, відділення, група), а безпосередньо в Міністерстві внутрішніх справ України – Експертно-криміналістичне управління і Криміналістичний  центр.

Головними завданнями експертно-криміналістичних підрозділів  є:

1. техніко-криміналістичне обслуговування органів дізнання і слідства криміналістичною технікою та надання практичної допомоги у використанні її при збиранні джерел доказів;
2. виконання попереднього дослідження речових джерел інформації для органів дізнання;
3. виконання судових експертиз;
4. виявлення причетних до вчинення злочину осіб за допомогою криміналістичних обліків.

Структура експертно-криміналістичних підрозділів обласних і міських управлінь внутрішніх справ та управлінь внутрішніх справ на транспорті містить наступні елементи:

• відділення (відділ) криміналістичних досліджень;
• відділення (відділ) спеціальних криміналістичних досліджень або базова криміналістична лабораторія повного профілю;
• група техніко-криміналістичного забезпечення розкриття злочинів;
• фотолабораторія;
• лабораторія (група) автоматизації розв’язання криміналістичних задач;
• зональна методична група (відділення).

Таким чином, експертно-криміналістичні  підрозділи Міністерства внутрішніх справ України мають структуру, яка дозволяє виконувати майже всі види криміналістичних експертиз, які є характерними для інститутів криміналістичних експертиз Міністерства юстиції України.

Співробітники криміналістичних підрозділів Міністерства внутрішніх справ України можуть виступати як експерти в суді або фахівці при виконанні слідчих дій.

Експертні криміналістичні підрозділи мають  також Служба безпеки України  та військові округи Міністерства оборони  України. Ці лабораторії виконують переважно лише попередні дослідження при проводженні дізнання або попереднього слідства, а також деякі види нескладних криміналістичних експертиз. Основна маса судових експертиз за постановами органів дізнання і попереднього слідства виконується в експертних установах Міністерства юстиції України – у науково-дослідних інститутах судових експертиз, їх філіях, науково-дослідних лабораторіях судових експертиз, а також у криміналістичних підрозділах системи Міністерства внутрішніх справ України.

На  сучасному етапі наукові дослідження з криміналістики проводяться на кафедрах криміналістики вищих юридичних навчальних закладів, у науково-дослідних установах України (Інститут вивчення проблем злочинності Академії правових наук України; Науково-дослідний інститут проблем боротьби із злочинністю Національної академії внутрішніх справ України; Міжвідомчий науково-дослідний центр з проблем боротьби з організованою злочинністю при Координаційному комітеті по боротьбі з корупцією і організованою злочинністю при Президентові України; Харківський центр вивчення організованої злочинності), а також у експертних установах Міністерства юстиції України і Міністерства внутрішніх справ України.

На  сьогодні в Україні працює велика кількість відомих професорів-криміналістів: Ю. П. Аленін, В. П. Бахін, Т. В. Варфоломеєва, В. Г. Гончаренко, В. А. Журавель, А. В. Іщенко, О. А. Кириченко, Н. І. Кліменко, В. О. Коновалова, В. С. Кузьмічов, В. К. Лисиченко, В. Г. Лукашевич, Г. А. Матусовський, І. В. Постіка, М. В. Салтевський, М. Я. Сегай, В. Ю. Шепітько.[37]

Про високий рівень розвитку криміналістики в Україні свідчить і велика кількість  опублікованих наукових робіт, не враховуючи навчальних підручників і різного  роду посібників. Використовуючи вище згадану класифікацію наведемо лише деякі з них:

      1)Методологічні основи  криміналістики – “Криміналістичні  знання: природа, структура, оптимізація,  використання” Н.Клименка (1993р.); “Методи  судово-експертних досліджень і  тенденції їх розвитку” Т.Аверьянової  (1994р.); “Слідча діяльність: сутність, принципи, криміналістичні прийоми і засоби здійснення” В.Кузьмічова (1996р.), “Методологічні та організаційні проблеми розвитку криміналістичних наукових досліджень” А.Іщенка, “Теоретичні та практичні основи розкриття і розслідування злочинів” Ю.Аленіна, “Концептуальні основи використання інформації при розкритті злочинів” Д.Сулейманова (усі – 1997р.); “Основи криміналістичної теорії про часові зв’язки” В.Мєшкова, “Теорія і методологія криміналістичного прогнозування” В. Журавля (обидві – 1999р.)

    2)Науково-технічні основи  криміналістики – “Криміналістичні  проблеми використання спеціальних  знань у розслідуванні злочинів”  І. Скоротягина (1992р.)

   3)Методичні основи криміналістичної  експертизи – “Основи криміналістичної  мікрології” О. Кириченко  (1996р.)

   4)Тактичні основи криміналістики  – “Основи професійного спілкування  слідчого”В. Лукашевича (1993р.); “Організація, процесуальні і криміналістичні проблеми захисту адвокатом прав підозрюваного, обвинуваченого, підсудного” Т.Варфоломеєвої (1994р.); “Теоретичні проблеми систематизації тактичних прийомів у криміналістиці” В.Шепітька (1996р.)[51]

   5)Методичні основи криміналістики  – “Розслідування і запобігання  злочинам, які вчинили засуджені  виправно-трудових установ” П.Шурухунова, “Криміналістичні проблеми забезпечення всебічності, повноти і об’єктивності розслідування злочинів” В.Бурдакова, “Проблеми розслідування групових злочинів” В. Бикова (усі – 1992р.), “Теоретичні основи криміналістичної методики і їх реалізація в розслідуванні грабежів і розбійних нападів” В.Кукліна.

Таким чином, треба зазначити, що Україні  після розпаду СРСР вдалося цілком зберегти як інфраструктуру експертно-криміналістичних установ і наукових центрів криміналістики (а в деяких випадках і розширити), так і темпи розвитку і накопичення криміналістичних знань.

Розділ 3. Місце криміналістичної науки в системі наукового знання

3.1 Розвиток наукових уявлень про природу криміналістики

         Розвиток будь-якої конкретної науки певною мірою визначається уявленням про її місце в системі наукового знання. В історії криміналістичної науки рішення цього питання мало істотне значення як для визначення її службової функції і ролі в кримінальному судочинстві, так і для з'ясування джерел тих даних, за рахунок використання яких росте арсенал криміналістичних засобів і методів боротьби зі злочинністю.

       Розглядаючи формування наукових уявлень про природу криміналістики і її місці в системі наук, можна виділити кілька концепцій рішення цього питання, або історично замінявши один одного, або, що співіснували на протязі якогось періоду розвитку науки.

     Криміналістика — технічна або природно-технічна наука. Погляди на криміналістику як на технічну або природно-технічну науку характерні для етапу її становлення як самостійної області знань. Як нам представляється, причиною такої оцінки природи криміналістики було прагнення відмежуватися від класичної правової кримінально-процесуальної науки. Підкреслюючи, що криміналістика — це прикладна технічна дисципліна, прихильники цієї концепції тим самим хотіли довести неможливість існування і розвитку криміналістичних і процесуальних знань у рамках однієї науки і необхідність їхнього відбруньковування. З позицій рішення цієї задачі розглянута концепція відомий час відігравала прогресивну роль. Її найбільш відвертими прихильниками у вітчизняній криміналістиці були Г. Ю. Манне й Е. У. Зіцер.  

       Г.  Ю. Манне, розглядаючи криміналістику як прикладну технічну дисципліну, підкреслював її походження від кримінально-процесуальної теорії і зв'язок з кримінально-процесуальним правом . E. У. Зіцер дотримував аналогічних поглядів .[34 ]

      Спростовуючи погляд на криміналістику як на технічну дисципліну, але уникаючи називати її правовою наукою, Б. М. Шавер трохи двозначно затверджував, що вона вивчає не правові прийоми і методи роботи з доказами , чим дав привід для деяких учених-процесуалістів приєднатися до позиції Г. Ю. Манне і E. У. Зіцера вже в більш пізніше час.[ 39]

Для доказу технічної  природи криміналістики деякі вчені  обрали інший шлях. На частку криміналістики вони залишали тільки криміналістичну техніку, а також і методику включали в науку кримінального процесу. Таким чином, криміналістика знову виявлялася горезвісною «поліцейською технікою» або «науковою поліцією», як неї розуміли Нічефоро, Рейсі і деякі інші закордонні криміналісти. Так, М. С. Строговіч прийшов до висновку, що «криміналістика будується як кримінальна техніка», тактика ж повинна включатися в загальний курс карного процесу, а методика розслідування — у його спеціальний курс .

До точки зору М. С. Строговіча приєднався інший видний вітчизняний процесуаліст — М. А. Чельцов, що писав: «Криміналістика  є не правовою наукою і не може займатися  розробкою методів проведення процесуально правових дій. Уся так називана криміналістична тактика є тактика процесуальна. Область же криміналістики — це техніка виявлення, закріплення й обробки речовинних доказів, побудована на застосуванні методів природних і технічних наук, пристосованих до спеціальним цілям карного процесу» .

      Криміналістика – наука двоїстої природи (природно-технічної і кримінально-правовий). Погляд на криміналістику як на технічну дисципліну сковував її розвиток і обмежував сферу її рекомендацій. Практика боротьби зі злочинністю постійно вимагала розробки тактики і методики розслідування; ведучі представники кримінально-процесуальної науки, що оголосили про намір розробляти ці питання, далі декларацій у цій області не пішли. Саме життя поставило в порядок денний питання про перегляд оцінки криміналістики як дисципліни тільки технічної. Практично одночасно виникли дві нові концепції природи криміналістики. Одна з них складається в тому, що криміналістика розглядалася в одній своїй частині як технічна, а в іншій — як правова наука. Відповідно до другої концепції криміналістика визнавалася правовою наукою.

        Найбільше чітко погляд на криміналістику як науку, що має двоїсту природу, був сформульований П. І. Тарасовим-Родіоновим. Він писав: «Триваючий ще і в даний час спор по питанню про природу криміналістичної науки порозумівається у відомій мірі наявністю в цій науці  двох напрямків, що ігнорують не тільки процесуалісти, але і частина криміналістів. Першій і основним у криміналістичній науці є напрямок про розкриття і розслідування злочину. У цій своїй основній частині вітчизняна криміналістика є правовою наукою, що озброює слідчого в його почесній і відповідальній роботі з боротьби зі злочинністю. Але в криміналістиці є і другий напрямок — про методи дослідження окремих видів речовинних доказів, причому ці дослідження провадяться на основі перероблених і пристосованих у цих цілях даний природний і технічних наук. Цей другий напрямок криміналістичної науки носить технічний, а не правовий характер»[49]. Відмінність позиції П. І. Тарасова-Родіонова від позиції його попередників укладається, таким чином, у тім, що якщо останні розглядали як технічні всі рекомендації криміналістики, у тому числі і рекомендації в області тактики, що потім були віднесені процесуалістами до їх науки, то він «повернув» криміналістиці тактикові і методику розслідування, оголосив їхньою правовою частиною або напрямком криміналістики, але в те ж час у рамках єдиної науки доглянув наявність і технічної частини або напрямку.