Автор: Пользователь скрыл имя, 18 Января 2013 в 13:53, курсовая работа
Витоки, кримінального законодавства України сягають сивої давнини — часів Київської Русі, приблизно 1016— 1054 р., коли князем київським Ярославом Мудрим була створена "Руська Правда". Вона стала першим кодифі кованим актом що містив перші кримінально - правові норми щодо захисту вільної особи та її «Руська Правда» відома у трьох списках: Коротка, Розширена і Скорочена редакції. Розширена редакція "Руської Правди» подальшим її удосконаленням наступними князями.
Вступ. Історичні етапи розвитку.
1.Кримінальне право в Україні (1920 – 1950 р.).
1.1.основні риси розвитку право в період репресивного режиму;
1.2. зміни в праві в період (1941 – 1950 р).
2. Загальна характеристика КК 1960 р.
3. Зміни в кримінальному праві після проголошення незалежності (1999– 2005 р.).
3.1. прийняття нового КК;
3.2.новели КК – 2001 р.
Висновок.
Література.
Зросла також відповідальність за посягання на особисту власність громадян. Пленум Верховного Суду СРСР постановою від 8 січня 1942 р. вказував на необхідність кваліфікувати крадіжку особистого майна в умовах воєнних дій (під час повітряного нальоту, при евакуації тощо) як крадіжку під час пожежі або іншого стихійного лиха, тобто як кваліфіковану дію. Зазначені види крадіжок, здійснені неодноразово або групою осіб чи особами, які раніше притягувалися до відповідальності за інші дії, а також за інших обтяжуючих обставин розглядалися як бандитизм і кваліфікувалися за ст. 5б17 КК УРСР.
Було видано спеціальні кримінально-правові акти, що встановили кримінальну відповідальність за необережні дії, що до війни каралися в адміністративному порядку. Посилилася кримінальна відповідальність за правопорушення, які були вчинені через недбалість або бездіяльність, що полягало у розширеному застосуванні відповідних статей КК УРСР.
Разом з тим в умовах війни судові органи широко застосовували умовне засудження, відстрочку виконання вироку до закінчення воєнних дій з направленням засудженого в дійсну армію (так звані штрафні батальйони).
Під час війни постало питання про відповідальність осіб, які здійснили передбачені радянським кримінальним законодавством злочини на тимчасово окупованій території. Такі особи притягувалися до кримінальної відповідальності за радянським законодавством. Постало також актуальне питання про кримінальну відповідальність німецько-фашистських загарбників за злодіяння, вчинені ними. У зв'язку з масовими злочинними діями німецьких нацистів на всіх окупованих територіях загарбаних ними держав глави держав-союзниць — СРСР, США, Великобританії — підписали декларацію "Про відповідальність гітлерівців за вчинені звірства", згідно з якою військові злочинці підпадали під дію законів тих країн, на території яких було вчинено злочин. Згідно з цим Президія Верховної Ради СРСР Указом від 19 квітня 1943 р. встановила, що справи про злодіяння німецьких загарбників, вчинені на окупованій території СРСР, розглядаються радянськими судами, і як покарання може застосовуватися кара — страта через повішання або заслання на каторжні роботи на строк від 15 до 20 років. Дія цього указу поширювалася і на учасників національно-визвольного руху в Україні — вояків УПА, членів ОУН, діяльність яких однозначно оцінювалася тільки негативно, як ворожа українському народу, хоча це, безсумнівно, не завжди було так.
Кримінальне законодавство в цілому виконувало функції із забезпечення обороноздатності країни, підтримання належного правопорядку, але його надто репресивний, звинувачувальний напрямок призводив до того, що в каральні жорна судового механізму потрапило чимало безвинних людей, які отримали клеймо "ворогів народу". Згортання військової юстиції, проведення амністій, скасування смертної кари та інші заходи, здійснені в післявоєнний період, поставили перед кримінальним правом нові завдання. Кримінальний кодекс У РСР 1927 р. доповнювався і частково змінювався.
7 липня 1945 р. Президія Верховної
Ради СРСР прийняла Указ
"Про амністію у зв'язку з перемогою
над гітлерівською Німеччиною"1.
Після війни втратили чинність законодавчі акти про злочини воєнного часу, наприклад, за поширення неправдивих чуток, що викликали паніку та громадські заворушення.
26 травня 1947 р. Президія Верховної Ради СРСР видала Указ "Про смертну кару", відповідно до якого в мирний час смертна кара за певні злочини замінювалась ув'язненням на 25 років у виправно-трудових таборах. Але пізніше, почали брати до уваги міжнародну обстановку, і Президія Верховної Ради СРСР від 12 січня 1950 р., постановила, як виключення, застосовувати смертну кару до зрадників Батьківщини, шпіонив, підривникам – диверсантам2. З метою посилення охорони соціалістичної власності Президія Верховної Ради СРСР 4 червня 1947 р. прийняла Указ "Про кримінальну відповідальність за крадіжку державного і громадського майна". Була встановлена диференційована відповідальність за різні види розкрадання соціалістичного майна. Крадіжки, привласнення, розтрати або інше розкрадання державного майна карались ув'язненням у виправно-трудових таборах строком від 7 до 10 років, з конфіскацією майна або без неї. За крадіжку державного майна, вчинену по- розмірах передбачалось ув'язнення у виправно-трудових таборах строком від 10 до 25 років з конфіскацією майна.
Загальною тенденцією розвитку
кримінального законодавства в
Указом Президії Верховної Ради СРСР "Про амністію" від 27 березня 1953 р. від покарань звільнялися особи, засуджені до позбавлення волі строком АО 5-ти років, чоловіки старші 55 років, жінки старші 50 років, неповнолітні, а також особи, які мали невиліковні хвороби.
Указом Президії Верховної Ради СРСР від 23 листопада 1955 р. було скасовано заборону абортів; від 2 березня 1955 р. — відповідальність за самовільний проїзд на товарних поїздах; від 25 квітня 1956 р. — судову відповідальність за самовільне залишення підприємств і установ, прогул без поважної причини.
2. Загальна характеристика КК 1960 р.
На кримінальному законодавстві позначився і період "хрущовської відлиги". Так, Кримінальний кодекс УРСР 1960 р. відмовився від такого тяжкого покарання, як оголошення ворогом трудящих з позбавленням громадянства УРСР (отже, і громадянства СРСР) та з вигнанням назавжди за мело країни. Було вилучено норми, що позбавляли активного й пасивного виборчого права, а також права займати виборні посади в громадських організаціях та права на пенсію. Збереглися лише такі обмеження, як позбавлення права займати певні посади, військового чи спеціального звання, батьківських прав, причому два останні види покарань застосовувалися лише як додаткові1.
Кримінальній відповідальності та покаранню підлягала лише особа, винна у вчиненні злочину, тобто той, хто умисно або з необережності вчинив передбачене кримінальним законом суспільно небезпечне діяння. Застосовувалося кримінальне покарання тільки за вироком суду (ст. 3). У Кодексі було сформульовано нове поняття злочину (ст. 7), що поєднує в собі матеріальні (суспільно небезпечне діяння) та формальні (протиправність діяння) його ознаки.
Кодекс підвищив вік кримінальної відповідальності, яка тепер починалася з 16 років (раніше з 14 років). При вчиненні тяжких злочинів (вбивство, зґвалтування, грабіж, злісне хуліганство та ін.) кримінальна відповідальність наставала з 14 років (раніше з 12 років). Питання про відповідальність особи за незначні злочини, вчинені вперше, передавалось до товариського суду (ст. 51). Максимальним строком позбавлення волі стало 10 років (раніше 25 років), було також скорочено строки заслання і вислання (ст. 28). Зменшився розмір відрахувань із заробітку засудженого до виправних робіт без позбавлення волі: вони не повинні були перевищувати 20 відсотків загального заробітку (раніше — 25 відсотків заробітної плати).
Ці норми свідчать про тенденції до звуження сфери кримінальної репресії і розширення кола покарань, не пов'язаних з позбавленням волі.
Основне місце у боротьбі зі злочинністю в 60-ті рр. займала профілактика, спрямована на запобігання вчинення злочинів. Конкретно-соціологічні дослідження стану злочинності, її причин та умов, особи злочинця стали предметом нової галузі кримінального права — кримінології.
Деякі демократичні зміни торкнулися і цієї галузі права. У радянській правовій доктрині права право завжди визначалося неправильно і було синонімом закону1.
Вони звужували сферу кримінальної відповідальності, пом'якшували відповідальність за злочини, що не мали великої суспільної небезпеки, посилювали відповідальність за найбільш тяжкі злочини проти життя та здоров'я громадян тощо.
Головним завданням кримінального права була охорона суспільного та державного ладу, соціалістичної власності, особи та її прав і всього правопорядку від злочинних посягань. З особливою силою підкреслювалося завдання запобігання злочинності.
Злочином вважалась дія чи бездіяльність, прямо передбачена чинним законом. Законодавець рішуче відмовився від принципу аналогії в кримінальному праві.
Проголошувалось та послідовно додержувалось положення про те, що підставою кримінальної відповідальності є лише вина, без вини немає і не може бути кримінальної відповідальності.
Вік кримінальної відповідальності підвищувався до 16 років. За тяжкі злочини відповідальність наставала з 14 років.
Закон, що усував чи пом'якшував караність дії, набував зворотної сили, тобто він поширювався і на дії, учинені ще до його видання. Закон, який встановлював караність дії чи посилював її, зворотної сили не мав.
За час існування радянської влади деякі злочини були викоренені (збройне повстання, контрреволюційний саботаж тощо). Дії, що раніш вважалися злочинними, втратили свою суспільну небезпеку із зміною соціально-політичних умов. Саме тому був скасований указ про заборону продажу, обміну та відпуску на сторону устаткування та матеріалів, про відповідальність по суду за ці дії.
Суспільна небезпека ще однієї групи злочинів зменшилася настільки, що для боротьби з ними достатньо було заходів адміністративного, дисциплінарного чи громадського впливу (нанесе легкого тілесного пошкодження, порушення правил торгівлі, одноразовий прогул тощо), в особливих випадках закон визнавав правомірними дії, які формально підпадали під поняття суспільно - небезпечних. Так, дії громадян, спрямовані на припинення злочинних посягань і затримання злочинця, вважалися правомірній такими, що не тягли за собою кримінальної чи іншої відповідальності навіть у тому випадку, коли ці дії вимушено заподіяли шкоди злочинцю.
Кількість суспільно небезпечних діянь, які закон кваліфікує як злочинні, помітно зменшилась. Так, КК УРСР 1960 р. відмовився від понад 70 складів, які були передбачені у КК УРСР.
Зменшилися й види покарань. Відмовилися від таких покарання, як оголошення ворогом народу з вигнанням із СРСР назавжди, випровадження з СРСР на певний строк, ураження у політичних правах за судом, у тому числі й позбавлення виборчих прав. Поняття "ворог народу" вилучається з юридичної термінології. Адже його запровадив Сталін як знаряддя розправи з невинні людьми, бо це поняття було тавром, що знімало зі слідства та суду обов'язок шукати докази вини особи.
Смертна кара — розстріл — була оголошена виключною мірою покарання1. Його застосування допускалося лише за визначені в законі найбільш тяжкі та небезпечні для держави злочини.
Різко знижувався максимальний строк позбавлення волі -25 до 15 років. З 1959 р. широко практикується умовне засудження. Воно було відомо радянському праву з 1918 р., але з середини 30 - х років застосовувалось рідко.
Успіхи у боротьбі зі злочинністю та запобіганні злочинам підготували можливість правильного і доцільного застосування умовного засудження. Його головне призначення — перевиховати винного, піддати його моральному засудженню суспільства, передусім його трудового колективу. Умовне засудження допускало обов’язкове залучення громадськості до перевиховання засуджено особливо тоді, коли вона клопоталася перед судом про пом'якшення вироку шляхом умовного засудження.
У 1959—1960 рр. умовне засудження помилково застосовувалося до злісних злочинців, у деяких випадках — навіть до небезпечних рецидивістів. Але незабаром такі помилки стали усувати коли Верховний Суд СРСР постановою від 4 березня 1961 застеріг проти застосування умовного засудження до осіб, що чинили тяжкі злочини.
З 1959 р. були посилені покарання за такі злочини, як виготовлення і збут підроблених грошей чи цінних паперів та порушення правил валютних операцій, розкрадання державного чи громадського майна в особливо великих розмірах, навмисне тяжке пошкодження та зґвалтування, хабарництво, посягання на життя працівника міліції та народного дружинника у зв'язку з їх діяльністю по охороні громадського порядку.
Найважливішими положеннями цього кодексу були:
В цілому головні положення Кримінального кодексу УРСР 1960 року говорили про значну демократизацію кримінальної політики держави1.
3. Зміни в
кримінальному праві після
Вносилися зміни і в кримінальне законодавство, причому досить радикальні. У січні 1992 р. Президія Верховної Ради України прийняла Указ про кримінальну відповідальність за підроблення купонів — української валюти перехідного періоду1. В березні цього ж року з КК України були вилучені такі види покарання, як заслання і вислання. 17 червня 1992 р. був прийнятий Закон "Про внесення змін і доповнень до Кримінального, Кримінально-процесуального кодексів Української РСР, Кодексу Української РСР про адміністративні правопорушення і Митного кодексу України", де було викладено нову редакцію першої глави Особливої частини КК, в якій визначалися склади державних злочинів. Істотним нововведенням було різке скорочення випадків можливого застосування виключної міри покарання — смертної кари шляхом розстрілу2. У період, що розглядається, декриміналізувалося багато складів злочинів. В той же час підвищувалась відповідальність за дії, спрямовані проти конституційного ладу, суверенітету, територіальної цілісності, економіки та екологічної безпеки України.