Українські меценати кінця XIX - початку XXст

Автор: Пользователь скрыл имя, 27 Января 2012 в 03:17, реферат

Описание работы

Микола Лисенко за гроші, які зібрала громадськість до ювілею композитора задля поправки його здоров’я, відкрив у Києві музично-драматичну школу. Богдан Ханенко, відомий меценат та археолог, почесний член Петербурзької академії мистецтв, разом з дружиною Варварою колекціонували унікальні твори західного і східного мистецтва, які потім заповіли Києву за умови, що нащадки пам’ятатимуть їхні імена. З 1919 року в будинку Ханенків розмістився музей.

Содержание

Вступ…………………………………………………… ст.2
Родина Бродських……………………………………... ст.3
Родина Терещенків……………………………………. ст.3
Родина Тарновських…………………………………... ст.4
Родина Рильських……………………………………....ст.8
Василь Вишиваний (Габсбург)………………………...ст.11
Використана література……………

Работа содержит 1 файл

Культурология.doc

— 117.00 Кб (Скачать)

МІНІСТЕРСТВО  ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ 

Національний  університет харчових технологій 
 
 
 
 
 

Робота

з дисципліни «Культурологія»

на тему: «Українські меценати кінця XIX - початку XXст. » 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

Виконав:

студент групи АКС-1-2

Слєзенко  Анатолій 
 
 
 
 
 
 
 
 

КИЇВ – 2008

Зміст 
 
 

           Вступ…………………………………………………… ст.2

  1. Родина Бродських……………………………………... ст.3
  2. Родина Терещенків……………………………………. ст.3
  3. Родина Тарновських…………………………………... ст.4
  4. Родина Рильських……………………………………....ст.8
  5. Василь Вишиваний (Габсбург)………………………...ст.11

                  Використана література………………………………...ст.13

 

Мета: Донести до читача розповідь про життя і основні досягнення українських меценатів початку ХХ століття.

      Я вважаю, що кожен свідомий українець  повинен знати імена і основні  досягнення тих, хто щось корисне зробив для нашої Батьківщини. 
 

Вступ

 

   Доброчинність – явище, знайоме в Україні  здавна. Князі Русі Київської, гетьмани Петро Сагайдачний, Іван Виговський, Іван Мазепа, Кирило Розумовський сприяли  поширенню освіти, зокрема й становленню Києво-Могилянської академії, будували власним коштом храми, опікувалися най здібнішими краянами, посилаючи їх на навчання до найкращих європейських університетів. У ХІХ – на початку ХХ століття добродійництво, або, як казали римляни, меценатство, набуло особливого поширення серед шанованих, багатих і не дуже, знаних українців. Пригадаймо меценатів-земляків Тарновських, Григорія Ґалаґана, родину Симиренків, Євгена Чикаленка, батька й сина Рильських, братів Бродських, кілька поколінь Терещенків. Вони та інші шляхетні пани і пані чимало зробили для розвою вітчизняної культури та освіти, розвитку промисловості, поліпшення медичної справи тощо.

      А хіба не меценатом, хоч і не вельми заможним, був письменник Михайло  Старицький, який продав власний маєток на Поділлі, аби допомогти звестися на ноги професійному українському театру, створивши славнозвісну театральну трупу корифеїв Марка-Кропивницького, Миколи Садовського, Панаса Сакса ганського, Марії Заньковецької? При цьому його не дуже цікавили особисті доходи. Він навіть зазнав відчутних збитків, бо платив акторам ставки, яких не мали на той час і актори російських імператорських театрів.

      А хіба не меценатами були педагог Сергій Грушевський і його син Михайло, перший всеукраїнський Президент? Сергій Грушевський заповів збудувати на його капітал реальне училище для дітей робітників, яке й було споруджено на київській Куренівці, а Михайло заснував у Львові на кошти з власних гонорарів фонд для студентів і молодих учених-істориків.

      Микола  Лисенко за гроші, які зібрала громадськість до ювілею композитора задля поправки його здоров’я, відкрив у Києві музично-драматичну школу. Богдан Ханенко, відомий меценат та археолог, почесний член Петербурзької академії мистецтв, разом з дружиною Варварою колекціонували унікальні твори західного і східного мистецтва, які потім заповіли Києву за умови, що нащадки пам’ятатимуть їхні імена. З 1919 року в будинку Ханенків розмістився музей.

      Козацький нащадок Василь Горленко – один з жертводавців на Публічну (нині –  Парламентерську) бібліотеку в Києві, хоча й сам змушений був усе життя заробляти “свій насущник”.

      Згаданими прикладами не вичерпується перелік  тих свідомих краян, завдяки яким не одне покоління українців мало і матиме змогу долучитися до високого духу вітчизняної науки, культури, побуту.

      Тож, гадаю, спроба простежити історію доброчинства в Україні стане не тільки цікавою  екскурсією в історичне минуле Батьківщини, а й, можливо, відкриє для когось невідомі шляхи самореалізації. Сподіваюсь, що історичний досвід стане у пригоді  сучасним меценатам і спонсорам освіти, культури, науки, сфери соціального захисту населення.

      Отже, дослідимо, чи лише любов до ближнього  рухала добродіями, чи були й інші чинники  і їхніх шляхетних пориваннях, а також як ставилися влада, суспільство  до подібних високих проявів моральності. 
 

Родина  Бродських

 

      Бродські  – родина капіталістів, цукрозаводчиків  і банкірів на Україні, представники монополістичного капіталу. Ця родина була з міста Броди.

      Бродські, як і інші єврейські, українські та російські капіталісти, нещадно визискували трудящих різних національностей. Зокрема, Бродські фінансували контрреволюційні “уряди” на Україні в роки Громадянської війни.

      Голова  династії – Ізраїль Маркович –  розпочинав свою діяльність як торгівець. У 60-ті роки ХІХ ст. починає інвестувати накопичений капітал у цукрову промисловість, стає власником та орендарем шести цукрових заводів. Один його син, Лазар, став відомим цукрозаводчиком, а другий, Лев, - великим банківським діячем. У 80-х роках ХІХ ст. родині Бродських належало прямо чи опосередковано (через участь в акціонерних товариствах) дев’ять цукрових заводів, а у 1917 – вже 17. крім того, вони мали чималу кількість пароплавів, що курсували по Дніпру, продовжували займатися торгівлею вкладали кошти у розвиток мукомольного, пивоварного, винокурного виробництва, лісопаперову промисловість. На початку 80-х років їхні капітали обчислювалися в 35-40 млн. крб. У 1885 році Ізраїлю Бродському за його “корисну роботу” було присвоєно звання комерц-радника. Бродські першими здійснили цукрову інтервенцію на обширні азіатські ринки збуту. Жовтнева революція та Громадянська війна припинили діяльність Бродських на Україні. 
 

Родина  Терещенків

 

      Терещенки – українські промисловці, землевласники  та меценати ХІХ – початку ХХ століття. Походили з козаків м. Глухова (нині Сумської області). Відомі глава родини Артем Якович та його сини Микола і Федір. Родина Терещенків посідала провідні місця у торгівлі хлібом, цукром та худобою, у цукровому, суконному виробництві, лісообробці, інших галузях. Їй належало понад 200 тисяч десятин землі (з них 70 тисяч на Київщині). Щороку на цукрових підприємствах Терещенків вироблялося продукції більш ніж на 21 млн. крб. У 1911 році їхні рахунки лише в закордонних банках перевищували 13 млн. крб.

      У 1872 році Терещенкам було присвоєне дворянське звання. Вони стали одними з фундаторів цукрового (1887 р.), рафінадного (1903 р.), та Всеросійського товариства цукрозаводчиків (1897 р.).

      Артем Якович під час Кримської війни 1853 – 1856 рр. розбагатів на поставках провіанту, на торгівлі хлібом, цукром і худобою. Після селянської реформи 1861 р. скуповував поміщицькі маєтки, будував цукроварні та промислові підприємства, став великим землевласником.

      Один  із нащадків Терещенків, Михайло Іванович, обирався до IV Державної Думи (1912 р.), після Лютневої революції 1917 року був міністром фінансів, а згодом міністром іноземних справ.

      Родина  Терещенків уславилася багатьма добродійними справами, на які вони витратили  близько 5 млн. крб., підтверджуючи тим  самим девіз їхнього дворянського герба – “Прагнули до громадянських справ”. Художнє зібрання Терещенків лягло в основу Київського музею російського мистецтва та інших музеїв столиці. 
 

Родина  Тарновських

 

      Походили  Тарновські, згідно з дослідженням генеалога Вадима Модзалевського, від козака Івана Ляшка, який 1685 року отримав від прилуцького полковника Горленка млин на річці Удаї і сіножать. Мазепа гетьманським універсалом потвердив маєтність синові Ляшка Федору, який прибрав собі прізвище Тарновський. Серед пращурів цього роду – Степан Тарновський, значковий військовий товариш, який від гетьмана Скоропадського отримав села Манджосівку і Білоцерківку, а від Данила Апостола – гетьманський універсал на куплену у Полуботків слобідку Деревини. Син Степанів Яків піднявся вже до генерального бунчужного і був депутатом від шляхетства Прилуцького полку до Катерининської Комісії для створення проекту нового укладання законів. Один з Тарновських, Іван, 1772 – 1777 років числився полковником гадяцьким і брав участь у російсько-турецькій війні. Наприкінці XVIII – на початку ХІХ століття серед Тарновських – військові російської армії і великі чиновники.

      Маєток  у селі Качанів ці дістався камер-юнкерові Григорію Степановичу Тарновському (1788 – 1853) у спадок від матері, а  тій – від другого чоловіка Григорія Почеки, який купив Качанів ку в сина всесильного катерининського вельможі і президента Малоросійської колегії Петра Рум’янцева. Назва ж Качанівка пішла від хутора шляхтича Федора Качановського.

      Григорій  Степанович Тарновський, уже власник маєтку в Качанів ці, любив підтримувати бідних митців,, що не мали власного кутка. До творчих, але обділених родинним теплом особистостей доля зачислила і Т.Г.Шевченка. він не був винятком серед обранців господаря. У Качанів ці творили композитори Михайло Глинка, письменник Микола Гоголь, живописець Василь Штернберг, історик Микола Маркевич, поет Віктор Забіла й інші.

      Григорій  Степанович зберіг і дбайливо доглядав усі місця, пов’язані зі знаними  особистостями, які перебували в  його маєтку. До речі, художника Василя Штернберга, приятеля й однокашника Шевченка по Академії мистецтв, Г.С.Тарновський утримував власним коштом під час навчання в Академії. Вдячний художник лишив нам живописні зображення ставка і палацу в Качанів ці, а також Михайла Глинки і господаря.

      Спадок  бездітного Григорія Степановича Тарновського перейшов до його небожа Василя Васильовича  Тарновського (1810 – 1866). Той наділив  дядьковими маєтностями численних  родичів, але й собі лишив дещо, бо було з чого лишати: Григорій Степанович володів дев’ятьма тисячами кріпацьких душ і землями у Київській, Чернігівській і Полтавській губерніях.

      Тож, Василь Васильович загосподарив у Качанів  ці, водночас здійснюючи громадсько-політичну  діяльність. Свого часу він закінчив Ніжинську гімназію вищих наук князя Безбородька (водночас із Гоголем), юридичний факультет Московського університету, вчителював у Житомирі, гострив перо у правничих та етнографічних питаннях, написав статті “Юридичний побут Малоросії”, “Повість українського степовика”, “Закляття литвина”, “Про поезію російського народу і вплив Малоросії на російську поезію”, “Про малоросійський журнал”, “Про знахарів” та інші. Дослідниця історії родини Тарновських Ніна Населевець наводить чесноти В.В.Тарновського, сферу питань, що його цікавили і його цікавили і були досить різноманітними: проблеми народонаселення в Російській імперії, видобутку корисних копалин, лісокористування, шовківництва, скотарства, рибальства, вівчарства, конярства, мануфактурної промисловості, побуту, народної освіти, страхування тощо. Василь Тарновський брав активну участь у підготовці реформи 1861 року. Він був членом Чернігівського губернського комітету, що займався поліпшенням та облаштуванням побуту поміщицьких селян, членом-експертом редакційної комісії при Головному комітеті з питань селянства, членом Полтавської Тимчасової комісії з питань підготовки реформи. Цього періоду Василь Васильович пише праці: “Общие основания освобождения крестьян по желанию их помещиков в Полтавской и Черниговской, Курской и Харьковской губернии», «Записка об устройстве крепостных крестьян в Киевской, Подольской и Волынской губерниях» і найголовнішу з них – “О крепостном праве в России и необходимости устранения его” (1857). Праця містить такі розділи: історична довідка про особисті права селян; право вільного переходу селян, які проживали в приватних володіннях; початок обмеження цього за часів Бориса Годунова; введення кріпацтва в Україні імператорським указом 3 травня 1783 року – через 526 років після проведеного ще татарами перепису населення на Русі (з метою збирання данини).

      Великодушне ставлення виявив В.В.Тарновський  до творчості Пантелемона Куліша, подарувавши письменникові тисячу карбованців сріблом на видання  “Записок о Южной Руси” і надаючи допомогу надалі.

Информация о работе Українські меценати кінця XIX - початку XXст