Банківська система України

      У зв’язку із  цим передбачено низку заходів  щодо залучення банків до іпотечного  кредитування, розширення використання  банківських кредитних механізмів  та інструментів фондового ринку з метою розвитку ринку іпотеки як засобу концентрації інвестицій у пріорітетних галузях економіки.

      Важливим етапом  на шляху розвитку іпотечного  кредитування стало прийняття   Верховною Радою України протягом  червня 2003 року законів “Про іпотеку”. Таким чином було стандартизовано й уніфіковано правила застосування іпотеки відповідно до загальноприйнятих міжнародних норм, визначено процедуру перетворення платежів за іпотечними активами  у виплати за іпотечними сертифікатами, сформульовано загальні принципи, правові та організаційні засади  залучення коштів фізичних та юридичних осіб у фінансування масового будівництва житла, передбачено відповідні моделі взаємодії фінансових установ і будівельних організацій. Отже, на сьогодні в Україні створено необхідну законодавчу базу для розвитку іпотечного кредитування.

    Специфікою української  банківської системи є її універсальність,  тобто виконання одним банком  практично всіх банківських операцій  та надання широкого спектра  відповідних послуг. В економічно розвинутих країнах банківські системи більшою мірою спеціалізовані: є банки розрахункові, інвестиційні, іпотечні. Подібний поділ потрібен для повнішого задоволення наростаючих потреб споживачів. У міру розвитку українського іпотечного ринку теж з’являтимуться нові види послуг, що неминуче приведе до створення цілої мережі спеціалізованих банківських установ.

  Передусім необхідно створити  систему, яка б стимулювала  банки надавати кредити  під  будівництво і придбання житла  на термін хоча б від 10 до 15 років.

  Досвід економічно розвинутих  та деяких країн, що розвиваються, свідчить про важливість для  розвитку іпотечного бізнесу  державної підтримки, спрямованої  передусім на стимулювання іпотечного  кредитування неселення. Для   прикладу  (аналізується зарубіжний досвід для ефективнішого прикладу) візьмемо  сусідню  нам Білорусь  і одну із провідних західноєвропейських країн – Німеччину.

Досвід економічно розвинутих країн  засвідчує, що ефективнішою є практика узалежнення розміру субсидій лише від обсягу накопичень учасника системи будівельних заощаджень.

  До речі, в Німеччині, як  і в деяких інших країнах,  де застосовується система будівельних  заощаджень, її учасники не зобов’язані  використовувати накопичені кошти  лише на придбання житла. Незважаючи на це, і вони мають право на одержання субсидій (державних премій). Таким чином держава заохочує населення зберігати гроші в будівельних ощадних банках. Це  вигідно і державі (адже гроші працюють в реальному секторі економіки), і людям.

  Варто зауважити, що системи будівельних заощаджень поширеніші в країнах, які лише стали на шлях економічного розвитку на ринкових засадах. У економічно багатих державах вони, безумовно, теж застосовуються, але порівняно  в менших  масштабах. Скажімо, в сучасній Німеччині частка коштів, акумульованих за допомогою зазначеної системи, не перевищує 15 % від загального обсягу інвестицій у житлове будівництво. А в гірші для німецької економіки часи – маємо  на увазі воєнний період – цей показник досягав 80 %.

  Нині німецький досвід активно впроваджують країни – колишні члени Ради економічної взаємодопомоги: Словаччина, Чехія, Угорщина, Польща. Узагальнюючи досвід цих країн щодо реалізації програм житлового будівництва, можна виділити такі основні напрями сприяння органів державної влади становленню і розвитку іпотеки:

• зхист інтересів вкладників, позичальників і кредиторів шляхом розроблення та впровадження нормативних, правових  актів, методичних і інструктивних матеріалів;
• зниження ризиків кредиторів завдяки застосуванню урядових (державних) гарантій та системі добровільного страхування;
• субсидування цільових ощадних рахунків,  призначених для придбання нерухомості, її будь-якої реконструкції чи ремонту;
• безоплатні державні внески на ці рахунки, пропорційні обсягам заощаджень вкладників;
• застава надається виключно на нерухому майно;
• оплата  частини  процентної  ставки  за  наданими іпотечним кредитом;
• вилучення із суми, оподатковуваної прибутковим податком, відсотків за іпотечним кредитом.

  Для комерційних банків у  контексті теми, що розглядається, базовим є питання встановлення процентних ставок і термінів кредитування.

  Інститут економіки міста  ( США ) розробив спеціально для  України інструмент іпотечного  кредитування з регульованою  відстрочкою платежів (ІРВП). Мова йде про застосування двох різних процентних ставок. Одна ставка покликана забезпечувати прибутковість кредитних операцій банку, а інша  процентна ставка – робити кредити доступними для позичальника. Розмір першої ( так званої контрактної ) ставки, яка зазвичай є вищою, обчислюється ( з урахуванням фіксованого банківського прибутку) на основі процентної ставки, що складається на міжбанківському кредитному ринку. Тобто ставка змінюється водночас із кредитною ставкою на ринку МБК, що забезпечує надайний іпотеній позичці фіксований прибуток.

  Регулярні щомісячні платежі  за кредитом, які здійснює позичальник,  обчислюється за так званою  платіжною ставкою. Різниця між  сумами, нарахованими за контрактною  і платіжною ставками, регулярно  додається до суми  основного боргу позичальника.

  На думку більшості фахівців, механізм регулювання відстрочки  платежа надійно захищає банк  від ризику процентної ставки. Однак його застосування передбачає  можливість оперативного одержання  достовірної інформації про ставки  за міжбанківськими кредитами. До того ж використання кредитних інструментів, які дають змогу індексувати основну суму боргу ( тобто переносити основні виплати за позичкою на пізніші терміни кредитного періоду ), загострює  проблему  зростання  обсягів  кредитної  заборгованості та негативної амортизації, що збільшує ризик ліквідності.

  Зазначена проблема характерна  для всіх іпотечних кредитів, у процесі обслуговування яких  допускається відстрочка платежів. Тому банкам рекомендується  тримати   у  вигляді  позичок,  які індексуються, лише невелику частину своїх активів, особливо в перші роки погашення цих кредитів.

  Інструмент іпотечного кредитування  з регульованою відстрочкою платежів  загалом  прийнятний  для України  і може в ній успішно застосовуватися.  Проте за однієї  умови – якщо  буде вироблено механізм компенсації кредитору упущеної ( у зв’язку з відкладеними платежами за кредитом ) вигоди.

  Фахівцями управління  Національного  банку України у Дніпропетровській  області проаналізовано структуру  активів і пасивів банківської системи регіону з точки зору ругулювання рівня процентних ставок у процесі іпотечного кредитування. Ними рекомендовано застосувати низку обмежень щодо їх розміру. Зокрема:

1. Відсотки за іпотечними кредитами не повинні бути нижчими від найвищих у банківській системі України ставок за строковими депозитами фізичних осіб у відповідній валюті. При цьому слід зважити на те, що залежність між термінами залучення та рівнем ставки не завжди прямо пропорційна. Тобто слід аналізувати максимальні ставки за всіма видами вкладів;
2. Процентні ставки за житловими іпотечними кредитами, які надаються в національній валюті, можуть бути фіксованими або плаваючими. У разі застосування плаваючої ставки її рівень необхідно пов’язувати зі зміною середніх ставок кредитування, максимальних ставок залучення коштів фізичних осіб та обліковою ставкою НБУ. Зауважимо, що фактична залежність між динамікою зазначених процентних ставок, яка спостерігається протягом останніх п’яти років, є лінійною;
3. Статистичні розрахунки щодо  динаміки процентних ставок за депозитами і кредитами показали, що рівень ставок залучення та розміщення банківських ресурсів в Україні доволі стабільний, тож  періодичність зміни відсоткових ставок не повинна бути частою (ці зміни  мають відбуватися не частіше, як двічі на рік; причому перший раз ставка  повинна змінюватися не раніше, ніж через рік після укладання кредитної угоди);
4. Платежі за житловим іпотечним кредитом мають здійснюватися не рідше, ніж щомісячно в сумі погашення визначеної частини основної суми боргу та сплати процентів. Така періодичність відповідає порядку нарахування відсотків.

  Підбиваючи підсумки, нагадуємо  відому істину: рівень розвитку  ринку нерухомості характеризує  ступінь досконалості національної  економіки. В українських умовах  формування ринку нерухомості є одним із основних чинників утвердження ринкової економіки. Від його розвитку значною мірою зележитиме прогрес в інших сферах народного господарства.[13, c.26-29]

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

3.2. Методи управління різними видами ризиків у комерційних банках.

 

   Фахові літературні  джерела, присвячені проблемам  управління банківською установою,  містять різні класифікації банківських  ризиків і навіть різну загальну  кількість найпоширеніших потенційно  можливих інших ризиків, з якими  у процесі своєї діяльності може стикатися банк.

    Проаналізувавши  ці джерела, виділяємо такі  основні види банківських ризиків:

• кредитний – пов’язаний із можливим невиконанням позичальником своїх зобов’язань, а також ризик того, що позичальник не сплатить по позичці;
• процентний – небезпека втрат комерційними банками в результаті перевищення відсоткових ставок, що виплачуються ними на залучені кошти, над ставками за наданими кредитами;
• ризик ринку цінних паперів - пов’язаний із можливим знецінення цінних паперів;
• валютний – виникає у процесі надання валютних кредитів, купівлі чи продажу валют, ризик можливих втрат від зміни вартості іноземних валют щодо національної;
• ризик довгострокової вимоги депозитів - пов’язаний із погіршенням фінансового стану або банку, або вкладника, або економіки в цілому.

    Окрім перелічених, є багато інших видів ризику, які виникають під час проведення операцій банківськими установами. В Україні переважна більшість із них спричиняється економічною й політичною нестабільністю в країні, а також етичною проблемою, яка проявляється в недовірі до економічних процесів в країні.

            Широко застосовується метод страхування цінового ризику шляхом проведення протилежних операцій із різними видами біржових контрактів. Цей метод отримав назву хеджування.

   Хеджування за допомогою будь-яких строкових угод полягає в      частковій або повній нейтралізації несприятливих коливань ринкової кон’юктюри як для покупців, так і для продавців фінансових чи матеріальних активів. Метою хеджування є перенесення цінового ризику з того,               хто здійснює хеджування, на іншу особу, частіше на фінансового посередника.

   Хеджування зменшує  вплив небажаних цінових змін, зменшує вплив цінових ризиків,  водночас зменшує і можливі  прибутки чи збитки від проведення операцій на ринку. Хеджування допомагає хедеру уникнути великих збитків, проте не дає змоги отримати значні прибутки від сприятливих змін у ринковій кон’юктюрі.

    Для зниження ступеня ризику застосовуються різні способи: диверсифікація, придбання додаткової інформації,  страхування.

   Диверсифікація являє собою процес розподілу інвестованих коштів між різними суб’єктів вкладення, які безпосередньо не пов’язані між собою. На принципі диверсифікації базується діяльність інвестиційних фондів, які продають клієнтам свої акції, а отримані кошти вкладають у різні цінні папери, що купуються фондом на ринку і дають постійний прибуток. Диверсифікація дає змогу уникнути частини ризику при розподілі капіталу між різними видами діяльності.

   Придбання додаткової інформації. Інвестор іноді приймає рішення, коли результати не визначені і засновані на обмеженій інформації. Природно, що якби у інвестора була повніша інформація, він міг би зробити кращий прогноз і знизити ризик. Це робить інформацію досить цінним товаром, за який інвестор готовий платити великі гроші, тому вкладення капіталу в інформацію є однією із сфер підприємництва. При цьому вартість повної інформації – це різниця між очікуваною вартістю будь-якого винаходу, коли є повна інформація, і очікуваною вартістю, коли інформація неповна.

   Сутність  страхування виражається в тому, що інвестор готовий відмовитись від частини прибутків, тільки б уникнути ризику, тобто він готовий заплатити за зниження ступеня ризику до нуля. Фактично, якщо вартість страховки дорівнює можливому збитку, інвестор, не схильний до ризику, захоче застрахуватися так, щоб забезпечити повне відшкодування будь-яких фінансових втрат.[6, c.264-270]

    Усі методи, засоби і способи ( за винятком, можливо страхування) в Україні  нині популярні й використовуються практично всіма комерційними банками.

    Окрім того, кожен вітчизняний банк з метою  управління ризиками  повинен  мати у своїй структурі такі  постійно діючі комітети:

1. кредитний – цей підрозділ щомісяця оцінює якість активів, готує пропозиції щодо формування резервів на покриття можливих збитків від їх знецінення;
2. комітет з питань управління активами і пасивами – щомісячно розглядає собівартість пасивів і прибутковість активів, приймає рішення щодо політики відсоткової маржі, розглядає питання       стосовно відповідності строків активів і пасивів, надає               відповідним підрозділам банку рекомендації щодо усунення розбіжностей у часі;
3. тарифний – аналізує співвідношення собівартості послуг і ринкової конкурентоспроможності діючих тарифів, відповідає за політику банку з питань операційних доходів.