Сучасна монетарна політика Національного банку України

Незалежний  статус центрального банку дає йому змогу не пов'язувати свої дії  з динамікою політичної кон'юнктури, а забезпечувати реалізацію грошово-кредитної політики, використовуючи при цьому найефективніші засоби. Він повинен мати можливість бути противагою уряду, який може вирішувати економічні питання, керуючись суто політичними міркуваннями (наприклад, майбутніми виборами) і тому використовувати популістські методи.

Сучасна економічна теорія наголошує на інфляційному нахилі економічної політики. Йдеться  про те, що уряди країн намагаються  стимулювати зростання випуску  продукції в короткотерміновому періоді, створюючи додаткову інфляцію. Органи грошово-кредитного регулювання  повинні протистояти цьому, забезпечуючи стабільність цін. Основним тут є  переконання суб'єктів економіки  щодо обіцянок уряду і центрального банку підтримувати низький рівень інфляції. Проте, як підтверджує минулий досвід, населення не дуже вірить обіцянкам.

Вирішенням  цієї проблеми є розмежування відповідальності за проведення монетарної політики від  політичної влади і закріплення  цього у законодавстві. Згідно з  цією точкою зору, центральним банкам необхідно надати свободу формулювати  і здійснювати монетарну політику відповідно до основних цілей, закріплених  у законодавстві. На підтвердження  цього можна навести такі аргументи:

1. посилення монетарної політики, що полягає у контролі за грошовою масою, погіршує бюджетні позиції уряду. Зниження податкових надходжень, спричинене низьким рівнем економічної активності, погіршує бюджетний дефіцит і створює соціальну напругу в країні. Для покращення такої ситуації уряд може використати емісійні гроші. Чим впливовішим є уряд, тим з більшою вірогідністю він примусить центральний банк проводити політику, бажану для нього. Чим незалежнішим є центральний банк, тим менше він зважає на політичний вплив з боку уряду;
2. політики, що діють на власний розсуд, часто бажають використати зростання грошової маси в короткотерміновому періоді для зниження безробіття. Проте використання цього інструменту призведе до підвищення інфляційних очікувань, що спричинять більший рівень інфляції без покращення ситуації з безробіттям. Тобто урядова політика спрямована на максимізацію соціального

добробуту, наслідком чого є тенденція  до інфляційної II...'МІНІ и Центральні  банки  не піклуються про соціальний добробут у широкому розумінні цього слова, їхнім завданням є забезпечення стабільності цін. Таким чином, інфляційний нахил політики уряду зникне, якщо проведення монетарної політики здійснюється на розсуд центрального банку;

3. якщо домінує фіскальна політика, наприклад якщо органи грошово-кредитного регулювання не можуть вплинути на розмір дефіциту державного бюджету, грошова пропозиція стає ендогенною.

Водночас  незалежність центрального  банку  об’єктивно не може бути абсолютною. У тактичних питаннях щодо регулювання економіки вона не повинна суперечити стратегічним цілям економічної політики органів державного управління. Як головна кредитна інституція держави, центральний банк повинен враховувати загальноекономічні цілі та узгоджувати свої дії з  урядом й іншими державними установами, що формують економічну й фінансову політику. Регулярні контакт між представниками центрального банку й державних органів влади підвищують ступінь довіри останніх до дій центрального банку та сприяють досягненню ним головної цілі – забезпечення стабільності цін. Таким чином, виконанню даного завдання може сприяти періодична звітність центрального банку про свою діялі.пісті перед парламентом.

Ступінь незалежності центрального банку від виконавчої влади у різних країнах неоднакова. Вважається,   що   найбільшою   незалежністю   в   проведенні грошово-кредитної політики володіє Бундесбанк.

Дослідження важливості незалежного статусу  центрального банку широко представлено у зарубіжній економічній літературі. Основною причиною цього є встановлення тісного зв'язку між незалежністю центрального банку та інфляцією: що більшою є незалежність, то меншим є рівень інфляції у країні.

Отже, як свідчить досвід розвинутих країн, більший рівень самостійності центрального банку в проведенні своїх операцій забезпечує стабільніше й ефективніше функціонування фінансово-кредитної системи зокрема та економіки у цілому. Важливим фактором цінової стабільності у країнах із незалежним центральним банком є низькі інфляційні очікування, що ґрунтуються на довірі суспільства до грошово-кредитної політики, яка виключає можливість політичного тиску на рішення банку. [7, с. 15-21]

 

 

 

       

 

 

 

 

3. Аналіз основних напрямів та інструментів сучасної монетарної політики НБУ.

 

Можливість ефективної реалізації основних завдань, аргументованих монетарною політикою, визначається напрацьованим  інструментарієм управління грошовим обігом і кредитного регулювання. Теорія та практика відрізняють дві групи  інструментів, за допомогою яких здійснюється необхідний комплекс заходів в реалізації головних цілей монетарної політики. Йдеться про інструменти прямого  та опосередкованого впливу на основні  параметри грошового обігу.

До найважливіших засобів  першої групи можна віднести :

- механізм готівкової  емісії;

-  встановлення “стелі”  кредиту Центрального банку, що  надається урядові та банківським  установам;

- пряме регулювання позичкових  операцій банків, визначення маржі,  стелі на вартість кредитних ресурсів.

        Застосування  методів прямого регулювання  обсягів і структури грошового  обігу має найбільше поширення  у країнах з перехідною економікою, де механізми опосередненого  впливу на способи реалізації  монетарної політики ще не  набули достатньої зрілості. Зауважемо, що при тривалому застосуванні інструментів прямого впливу на основні параметри грошового обігу їхня дієвість знижується.

Система опосередненого регулювання  грошового обігу є елементом  економічних методів державного управління. Вона охоплює три класичні за змістом механізми монетарної політики. Це, по-перше, здійснення операцій на відкритому ринку; по-друге, регулювання  норми банківських резервів; по-третє, регулювання облікової ставки відсотка на позики, що надаються Центральним  банком. Кожен із зазначених механізмів має набір власних інструментів, формування і вдосконалення яких здійснюється десятиріччями.

На початкових етапах реформування перехідних економік, засоби фіскальної та монетарної політики виявляються  не дуже ефективними, пріоритетне значення мають адміністративні засоби дерегулювання  економіки та інституційна реформа. Але поступово із реформуванням  економіки масштаби державного втручання  зменшуються, збільшується роль ринкових механізмів, залишаючи фіскальну  та монетарну політику головними  важелями регулювання економіки  держави.[12]

Обов'язкові резервні вимоги — це один із монетарних механізмів, який використовується центральними банками для регулювання грошової маси в обігу через вплив та дію грошового мультиплікатора, тобто завдяки здатності грошей через кредитну активність створювати нові гроші.

Вплив зазначеного монетарного механізму  на ефективність регулювання грошового обігу залежить від загальної економічної ситуації в країні, наявності та активності інших монетарних механізмів й інструментів, які можуть впливати на регулювання грошового ринку.

Резервні  вимоги до банків з точки зору їх сутності полягають у тому, що банки  чи інші депозитні інститути зобов'язані  розміщувати в центральному банку мінімальну суму своїх резервів на окремому рахунку. Центральний банк, реалізовуючи чітко визначену функцію регулювання темпів зростання грошової маси в обігу, визначає відповідні межі її збільшення, використовуючи цей монетарний механізм.

Норма обов'язкових резервів установлюється у вигляді процентного відношення до суми залучених банком чи депозитним інститутом коштів.

Світова практика передбачає добровільне підтримання банками відповідного рівня резервів за умови, що ці кошти не будуть використані в кредитній та інвестиційній діяльності банків, а виконуватимуть лише страхову роль. Банки свідомо здійснюють зазначену операцію, незважаючи на те, що це зменшує їх прибутковість (опосередковане оподаткування).

Механізм  формування резервних вимог полягає  в тому, що центральний банк використовує модель мультиплікаторної пропозиції грошей, тобто зменшує можливість використання кредитних ресурсів. На розмір обов'язкових резервів зменшується пропозиція грошей і таким чином здійснюється вплив на приріст грошової маси в обігу.

Для банків зміни розміру обов'язкових резервів є одним із засобів впливу на обсяги їх кредитування.

У країнах  зі стабільною економікою, яка характеризується високим ступенем розвитку ринкових відносин, сучасною банківською системою, не виникає потреби регулювати банківську діяльність за допомогою зазначеного механізму, а тому обов'язкові резерви відкрають незначну роль в управлінні грошовим ринком. У періоди, коли в тій чи іншій країні відбувається формування ринкової економіки, виникає потреба у використанні резервних вимог як механізму впливу на стабільність банківської системи в цілому та динаміку пропозиції грошей.

В Україні  за недостатності реальних ринкових перетворень, відсутності відповідних фінансових інструментів, наявності проблем структурного та фіскального значення обов'язкові резерви, починаючи з 1992 року до нинішнього часу, є домінуючими серед сукупності механізмів та інструментів монетарної політики.

У період функціонування грошово-кредитного ринку  в зоні використання рубля та відповідної  підпорядкованості Держбанку СРСР, з метою подальшого розвитку економічних методів управління кредитною системою (кредитними ресурсами) та розвитком мережі банків, починаючи з 01.07.1989 р. за вказівками Держбанку СРСР був створений Фонд регулювання кредитних ресурсів банківської системи (обов'язкові резерви) з перерахуванням відповідного відсотка коштів від залучених банками коштів за визначеними пасивними рахунками (розрахункові, бюджетні, за вкладами фізичних осіб тощо) на окремий балансовий рахунок за станом на перше число кожного звітного місяця.

Облік перерахованих у цей фонд коштів здійснювався на його окремому рахунку (№ 815) у розрізі банків з 01.07.1989 р. до 01.03.1994 p., у банках — на балансовому рахунку № 816.

Норма резервування (депонування) банками залучених коштів на окремому рахунку встановлювалася згідно з відповідними вказівками Держбанку СРСР, а з травня 1991 року — Національного банку України і становила:

з 01.07.1989 р. - 5% (регулювання резервів на перше  число місяця);

з 01.08.1990 р. - 10%;

з 01.02.1993 р.-25%;

з 01.05.1993 р. - 25% (середня норма) — встановлені  диференційовані норми залежно від джерел залучених коштів, у тому числі:

25% —  на розрахункові, поточні рахунки;

60% — кошти державного бюджету:

40% — кошти місцевих бюджетів:

20% —  вклади населення, залучені на  строк до 6 місяців.

До 1994 року формування обов'язкових резервів банками України здійснювалося, як і в інших країнах, у класичний на той період спосіб — на окремому рахунку в Національному банку України. Сума обов'язкових резервів перераховувалася банками на окремий рахунок, тобто була вилучена з балансу банку і щомісяця коригувалася залежно від наявного в банку розміру залучених коштів (зменшувалася або збільшувалася). Використання обов'язкових резервів у такій формі повністю відповідало їх монетарній сутності.

Нормативний документ Національного банку України з формування банками України обов'язкових резервів був затверджений постановою Правління Національного банку України від 22.02.1994 р. № 34. Він докорінно змінив порядок формування обов'язкових резервів на кореспондентському рахунку банку і використання обов'язкових резервів більшою мірою як монетарного інструменту, а не монетарного механізму. Слід зауважити, що Національний банк України був одним із перших центральних банків світу, який відмовився від формування обов'язкових резервів на окремому рахунку, а серед країн СНД — першим. Причини таких змін у формуванні обов'язкових резервів в Україні суттєво відрізнялися від тих, які були в інших центральних банках.

Національний  банк Украпти змушений був запровадити оперативніше використання обов'язкових резервів під час регулювання грошово-кредитного ринку у зв'язку з нерозумінням окремими учасниками ринку та урядовими структурами їх сутності, а інші центральні банки — у зв'язку з подальшим ефективним розвитком фінансових ринків та кардинальними змінами в підходах до проведення монетарної політики. Більшість центральних банків змістила акценти з контролю за ліквідністю на контроль за відсотковими процентними ставками. Тобто монетарний устрій, який базується на середньостроковій ціновій стабільності, потребує більшої уваги в регулюванні процентних ставок, які є основним монетарним інструментом за такого устрою.

Із  листопада 1996 року банкам України було дозволено за їх бажанням формувати обов'язкові резерви в іноземній валюті на окремому рахунку Національного банку України в банку (Mees Pierson Amsterdam).

Із 01.04.1997 року встановлено єдину для всієї  банківської системи норму формування обов'язкових резервів залежно від суми залучених коштів як у національній, так і в іноземній валютах на коррахунках банків у Національному банку України лише в національній валюті.