Теоретико-методологічні основи кредитування малого підприємництва

    ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ  ОСНОВИ КРЕДИТУВАННЯ МАЛОГО ПІДПРИЄМНИЦТВА 

    1.1. Економічна природа кредитування підприємницької діяльності 

    Економічні  перетворення, які відбуваються в  Україні, зумовлюють необхідність переосмислення змісту такої економічної категорії, як кредит, оскільки змінюється його роль у діяльності господарюючих суб'єктів, підвищується значення в розширеному відтворенні виробництва, а відтак збільшується можливість впливу на ефективність функціонування окремих підприємств.

    Кредит  як категорія існує об’єктивно та підпорядковується економічним законам. Від рівня пізнання його суті та призначення залежить його використання в економічній системі.

    Феномен кредиту як особливого механізму  господарювання має два ключових аспекти – економічний і психологічний. Економічний полягає в тому, що кредитні операції, крім усього іншого, найбільшою мірою сприяють капіталізації цінностей, якими володіє суспільство. Психологічний фактор пов’язаний з тим, що кредит для людини є своєрідним стимулом розвитку її здібностей і прагнення до ефективного використання ресурсів. Кредитні борги змушують людей активно мислити й раціонально діяти. Проте, незважаючи на свою феноменальність, фінансово-кредитні механізми потребують постійного вдосконалення [105, с.47].

    Кредит  є невід'ємним елементом ринкового господарства і безпосередньо впливає на процеси розширеного відтворення як на макрорівні, так і на рівні окремого підприємства. Він прискорює процес відтворення на всіх фазах виробництва, розподілу, обміну, споживання. За рахунок кредитів відбувається формування основних засобів та оборотних активів, здійснюються розрахунки між товаровиробниками, відбувається збільшення обсягу грошової маси, яка бере участь у грошовому обігу, прискорюються процеси реального накопичення, виробничого і соціального розвитку підприємств.

    У міру розвитку кредитних відносин та підвищення їх ролі в житті суспільства  кредит дедалі більше привертав до себе увагу науковців. Спочатку економічна думка зосереджувалася переважно  на самому понятті кредиту, пізнанні його сутності. Пізніше розпочалися дослідження механізму зв'язків кредиту з суспільним виробництвом, що відкривало шлях для формування наукової теорії кредиту. На сьогодні економічна наука визнає дві провідні теорії кредиту: натуралістичну та капіталотворчу.

    Основоположниками натуралістичної теорії кредиту  були А. Сміт, Д. Рікардо, А. Тюрго, Дж. Міль. Об'єктом кредиту вони вважали не позичковий капітал, а засоби виробництва, які ототожнювали з капіталом. Гроші, що позичаються, – це лише засіб перенесення реального капіталу від одного господарського суб’єкта до іншого для використання фактично наявного капіталу. Відповідно до цього кредит не створює капітал, він тільки визначає, як цей капітал буде застосований.

    Представники  натуралістичної теорії у своїх працях аналізували поняття кредиту та його функції. Дж. Міль у своїй книжці “Основи політичної економії” писав, що “хоча кредит не що інше, як передача капіталу з одних рук в інші, це, як правило, передача його в руки особи, яка здатна більш ефективно застосувати капітал у виробництві.” [155, c.262].

    Досліджуючи функції кредиту, Дж. Міль писав, що “функції кредиту викликають стільки непорозумінь і таку плутанину понять, як жодне з інших понять політичної економії. Це пояснюється не так особливими теоретичними труднощами у дослідженні даного предмета, як складністю тих форм, в яких виступає кредит на поверхні, його зовнішніми проявами, що відволікають увагу дослідників від посутніх властивостей кредиту до особливостей його окремих форм” [155, с.261].

    Пізніше погляди на кредит класиків політекономії розвивали К. Маркс, Ж.-Б. Сей, А. Вагнер, А. Маршалл, І. Ріссер.

    Заслугою  натуралістичної теорії було те, що її представники не просто визнавали  зв'язок кредиту з процесами виробництва. Вони доводили, що кредит сам по собі не може створювати реального капіталу, що останній виникає тільки в процесі виробництва. З цих позицій прихильники натуралістичної теорії трактували процент як частину прибутку, створеного в процесі виробництва, визнавали залежність норми процента від норми прибутку.

    Проте натуралістичний підхід мав і  суттєві вади, зумовлені тим, що класики  не змогли до кінця з'ясувати різницю  між позичковим і реальним капіталом. Нагромадження позичкового капіталу вони розглядали лише як відображення нагромадження реального капіталу.

    Із  зростанням ролі кредиту у розвитку виробництва, заміни справжніх грошей кредитними засобами обігу, використанням  кредиту у державному регулюванні  економіки послаблювалися передумови для подальшого розвитку натуралістичної  теорії кредиту. Обмежуючи кредитні можливості банків масштабами їхніх пасивних операцій, ці концепції дедалі частіше вступали у суперечність із реальною дійсністю в грошово-кредитній сфері. Тому вони замінювалися іншими теоріями – експансіоністською, відтворювальною, фондовою, які формувалися в складі так званої капіталотворчої теорії кредиту.

    Основоположником  капіталотворчої теорії кредиту  був англійський економіст Дж. Ло. Він вважав, що кредит не залежить від процесу відтворення і відіграє важливу самостійну роль у розвитку економіки, за допомогою кредиту можна збільшити національне багатство, випускаючи в обіг кредитні гроші, і, таким чином привести в рух усі невикористані виробничі можливості країни.

    Із  розвитком кредитної системи  ідеї капіталотворчої теорії розвивалися далі. Особливо сприяв цьому у другій половині XIX ст. англійський економіст Г.-Д. Маклеод. Він стверджував, що кредит не створює капіталу, а сам є капіталом, причому продуктивним, оскільки дає прибуток у вигляді процента. Г.-Д. Маклеод, на відміну від Дж. Ло, розумів, що капіталотворення за допомогою кредиту не може бути безмежним. Він попереджав, що у здатності банків помножувати капітали криється велика загроза. Тому Г.-Д. Маклеод навіть ставив завдання знайти межі розумного збільшення обсягів кредиту. Усе це стало помітним внеском у розвиток капіталотворчої теорії кредиту.

    Головними представниками капіталотворчої теорії у ХХ столітті були А. Ган і Й. Шумпетер. А. Ган стверджував, що банки можуть безконечно створювати кредит за допомогою емісії та інфляції, рекомендуючи використовувати кредитну політику для підтримання високої економічної кон’юнктури. Капіталотворчий механізм А. Ган вбачав у тому, що банки відкривають поточні рахунки своїм клієнтам, фіксуючи на них надані позики.

    Пізніше Й. Шумпетер у своїй праці “Теорія економічного розвитку” зробив важливе уточнення у визначенні суті призначення грошового капіталу, яке має важливе значення для аналізу специфіки кредиту. Він писав, “на наш погляд, капітал – це поняття, нерозривно пов’язане з процесом розвитку, і воно не має ніякого зв’язку із звичайним обігом. Це поняття уособлює тільки той аспект економічних процесів, що пов’язані виключно з розвитком. … Ми визначаємо капітал як суму грошей та інших платіжних засобів, які в будь-який момент можуть бути надані в розпорядження підприємця. … Лише перебуваючи у розпорядженні цієї особи, платіжні засоби здатні виконувати функції капіталу” [207, с.239-240].

    Шумпетер  ототожнив кредит із капіталом, оголосив кредит вирішальним чинником розвитку виробництва здатним запобігти економічним кризам та інфляції: “Кредит дає можливість підприємцю через формування попиту на необхідні йому засоби виробництва вилучати їх із сфери традиційного застосування і спрямовувати розвиток економіки по новому шляху” [207, с.215].

    Підтримував основні положення капіталотворчої теорії ї Дж. М. Кейнс. Він вважав, що кризи й безробіття можна послабити втручанням емісійного банку й уряду в економічні процеси посиленням кредитної експансії через збільшення маси грошей в обігу і пропозиції позичкового капіталу. Проте вплив цього чинника на збільшення попиту, а отже, на послаблення кризового спаду і зростання зайнятості він бачив не прямим, а опосередкованим – через ставку процента. Якщо внаслідок кредитної експансії ставка процента знижується, то послаблюється перевага ліквідності і зростають інвестиції, які дають такий самий або більший прибуток. Це сприяє швидкому виходу з кризового стану. У тому самому напрямку діє розширення платоспроможного попиту з боку населення, що стимулюється зростанням споживання через зростання доходів і зменшення процента за умов кредитної експансії.

    Встановлена Кейнсом залежність зростання економічної  активності й зайнятості від зниження позичкового процента, а в кінцевому  підсумку – внаслідок кредитної  експансії, грунтувалася на кількісній теорії грошей і капіталотворчій теорії кредиту. Проте Дж. Кейнс розумів недоліки обох теорій і у своїх розробках механізму грошово-кредитного регулювання хотів їх обійти. Він відмовився від ідей своїх попередників щодо безмежних капіталотворчих можливостей кредиту та банків і радив поряд з кредитними інструментами широко використовувати інші методи для регулювання економіки.

    Накопичений досвід теоретичного аналізу кредиту  та практичного його використання свідчить про те, що в тривалому спорі представників натуралістичної та капіталотворчої теорій кожна із сторін мала рацію, висуваючи свої теоретичні постулати. Банки виявилися і посередниками, і творцями грошового капіталу, їхні активні операції хоч і є первинними стосовно до пасивних, але уряд чітко обмежує обсяги цих операцій. Позичковий капітал хоч і здійснює самостійний рух, проте не може зовсім відірватися від реального капіталу, і самостійність його має відносний характер. Тому сучасна наукова думка з теорії кредиту розвивається по шляху синтезу окремих ідей натуралістичної та капіталотворчої теорій.

    На  сьогоднішній день в економічній  літературі існує багато визначень  поняття “кредит”. Разом з тим  немає єдиного трактування його змісту і методів впливу на ефективність господарювання.

    Французькі  науковці І. Бернар та Ж.-К. Коллі дають таке визначення кредиту: “Кредит – акт довіри, який являє собою обмін двома платежами, віддаленими один від одного у часі; майно або засоби платежу, що надаються в обмін на забезпечення або перспективу їх повернення або відшкодування” [47, Т.1, с.496]. У цьому визначенні кредит трактується як процес руху вартості в товарній або грошовій формі і не вказується на економічні відносини, що виникають у процесі руху цієї вартості.

    Аналогічні  зауваження можна зробити і щодо визначення кредиту, яке дається В.В. Глуховим. Він вважає, що “кредит – це надання позички в грошовій або товарній формі на умовах строковості” [86, с.372], але, крім руху вартості, автор акцентує увагу на принципі строковості, тобто характеризує категорію “кредиту” кількісною ознакою. Насправді кредит грунтується ще на кількох важливих, на нашу думку, ознаках, таких як платність, зворотність, реальна забезпеченість, цільове використання.

    І.О. Бланк вважає, що “кредит — це надання позичальнику коштів у грошовій або інших формах на встановлений строк під певний процент” [52, с.415]. Наведене визначення кредиту трохи ширше від попереднього, оскільки визнає кредит як рух вартості у грошовій або товарній формі, принцип строковості, а також обумовлює принцип платності.

    Разом з тим це визначення має недолік, який полягає в тому, що кредит тут  не вважається економічною категорією, яка виникає в процесі перерозподілу  вартості.

    Заслуговує  на увагу визначення поняття “кредит” О.Г. Семенютою, за яким “кредит є економічною категорією, що виражає економічні відносини, які виникають між власниками з приводу перерозподілу тимчасово вільних матеріальних ресурсів, грошових коштів на умовах поворотності та платності” [184, с.109]. У наведеному визначенні автор правильно, на наш погляд, підкреслює, що кредит є економічною категорією і виражає систему економічних відносин, де видно суттєві її відмінності від спорідненої економічної категорії “фінанси”. Ці відмінності автор вбачає насамперед у тому, що кредит здійснює перерозподіл фінансових ресурсів, в той час як фінансам властивий розподіл вартості створеного сукупного суспільного продукту. З другого боку, у цьому визначенні автор наголошує на тому, що кредит перерозподіляє також тимчасово вільні грошові кошти, тобто при кредитних відносинах начебто спостерігається зміна не тільки користувача позичковими коштами, а й власника коштів, які розподіляються.

    Таким чином, при кредитних відносинах позичкові кошти передаються  у тимчасове користування, а при  фінансових відносинах – у безстрокове, тобто назавжди. З наведеного визначення також випливає, що об'єктом кредитних відносин виступає лише тимчасово вільна частина вартості матеріальних ресурсів і грошових коштів, а інколи і частка національного багатства держави.

    Проте, на думку автора, цього визначення недостатньо, оскільки кредитні відносини виникають не тільки між власниками з приводу перерозподілу грошових коштів. Насправді кредитні відносини виникають між кредитором і позичальником, тобто кредитні відносини передбачають наявність суб'єктів –кредитора і позичальника.

    З погляду суб'єктів кредитних відносин заслуговує на увагу визначення поняття  кредиту М.З. Бора, який вважає, що “надання грошових коштів у борг” передбачає економічні відносини також з приводу “руху позичкового капіталу та грошових заощаджень домашніх господарств” [67, с.28], тобто суб'єктом кредитних відносин виступає також населення.

    Слід  зазначити, що у наведеному визначенні акцентується увага тільки на одному суб'єкті – “домашньому господарстві”. В дійсності в кредитні відносини вступають юридичні особи і держава.

    У зв'язку з цим наведемо визначення поняття “кредит” у підручнику “Гроші та кредит” за редакцією  проф. М.І. Савлука: “Кредит – це економічні відносини між юридичними та фізичними особами і державою з приводу перерозподілу вартості на засадах повернення і, як правило, з виплатою процента” [91, с.128].