Теоретико-методологічні основи кредитування малого підприємництва

    У теорії і практиці немає єдності  щодо пріоритетності того чи іншого елемента кредитоспроможності. Переважає думка, що кількісні та якісні чинники становлять єдине ціле при оцінці потенційної здатності позичальника погасити заборгованість за кредитом [192, с. 246].

    Банк  не може надавати кредити під процент, ставка якого є нижчою від процентної ставки за кредитами, які бере сам  банк, і процентної ставки, що виплачується ним по депозитах. Виняток можна робити лише у разі, якщо при здійсненні такої операції банк не матиме збитків. Банк має право видавати бланкові кредити за умов дотримання економічних нормативів. Надання безпроцентних кредитів забороняється, за винятком передбачених законом випадків. У разі несвоєчасного погашення кредиту або відсотків за його користування банк має право видавати наказ про примусову оплату боргового зобов'язання, якщо це передбачено угодою.

    Порядок організації роботи щодо отримання  позики в банку наведено в таблиці 1.1. 
 
 

    Для отримання кредиту позичальник звертається в банк для проведення попередніх переговорів. У ході співбесіди з’ясовуються головні критерії та умови для отримання кредиту, строки, на які можна отримати кредит, процентні ставки, порядок погашення, список документів, які потрібно надати банку. На основі проведеної співбесіди оцінюються шанси на отримання кредиту і приймається рішення про доцільність продовження подальших переговорів з банком.

    У разі якщо попередні переговори пройшли  успішно, позичальник готує пакет документів, необхідних для розгляду банком питання про надання кредиту. Перелік документів складається кожним банком відповідно до обраної ним методології оцінки кредитоспроможності позичальника та його інформаційних потреб.

    Залежно від особливостей кредитування типовий пакет включає такі документи:

1. Клопотання позичальника на ім’я голови правління банку про видачу кредиту, де зазначаються: реквізити позичальника, мета залучення кредиту, потрібна сума, строк залучення, вид кредитного забезпечення, зобов’язання своєчасно погасити основну суму кредиту та процентів у визначений термін.
2. Протокол рішення зборів власників щодо згоди на залучення кредиту у визначеній сумі та про надання майна в заставу із зазначенням параметрів майна, його вартості, місцезнаходження тощо.
3. Документи фінансової та податкової звітності: баланси за останні 2-3 роки, звіти про фінансові результати та рух грошових коштів за визначений період, декларація про прибуток підприємства, розшифровка кредиторської та дебіторської заборгованості на останню звітну дату та на дату звернення у банк.
4. Інформація щодо розмірів заборгованості за банківськими кредитами.
5. Висновки аудитора щодо фінансово-майнового стану підприємства та копії актів перевірок державними податковими органами.
6. Бізнес-план, необхідними складовими якого є розрахунок потреби в капіталі, терміни освоєння та окупності залучених коштів, прогноз грошових надходжень на період, на який залучаються кошти.
7. Копії контрактів, договорів, рахунків-фактур, митних декларацій, інших документів, пов’язаних із досягненням цілей, на які береться кредит.
8. Документи, які засвідчують той чи інший вид кредитного забезпечення.
9. Довідки з банків, де відкриті рахунки позичальника, про відсутність заборгованості за кредитами.

    Зазвичай  доконечною умовою отримання кредиту є відкриття позичальником поточного рахунку у банку, що надає кредит. Для цього подається стандартний набір документів, передбачених для відкриття такого рахунку.

    Дата  одержання від потенційного позичальника пакета документів у повному обсязі вважається датою офіційного звернення підприємства по кредит.

    Якщо  позичальник є клієнтом банку, то заявку на кредит він може подавати через операціоніста або іншого банківського працівника, який безпосередньо  працює з потенційним позичальником  як з клієнтом банку. Коли йдеться про кредити великим клієнтам, потенційний позичальник часто прямо звертається до менеджерів першої ланки банку та в разі їхньої усної згоди розглянути питання про видачу кредиту, клієнт надає заявку та супутні документи.

    В сучасних умовах практикується підхід, коли менеджери банку самі виходять з конкретними пропозиціями щодо надання кредитів до своїх клієнтів.

    Підрозділ банку, що відповідає за кредитування, розглянувши заявку клієнта та додані до неї документи, або приймає  рішення про погодження питання видачі кредиту з іншими структурними підрозділами банку, або, якщо є зауваження, пропонує потенційному позичальнику доопрацювати бізнес-план та інші документи.

    Видачу  кредиту погоджують з іншими банківськими підрозділами, насамперед зі службою безпеки банку, з управлінням банківських ризиків, аналітичним управлінням, структурними підрозділами, що здійснюють контроль за ліквідністю, валютним управлінням, якщо кредитування відбувається в іноземній валюті. Тож загальна кількість структурних підрозділів, які беруть участь у процесі надання кредиту, становить від трьох до восьми.

    Остаточне рішення про надання кредитів в більшості банків приймає кредитний  комітет. Як свідчить банківська практика, кредитний комітет збирається не частіше одного разу на тиждень. Комітет аналізує висновки й зауваження всіх структурних підрозділів банку, що брали участь у вивченні та погодженні справи про надання позики, і приймає рішення. Зазвичай на засіданні кредитного комітету присутній представник керівництва банку, який, як правило, й приймає остаточне рішення по більшості кредитів. Начальник кредитного відділу може прийняти рішення по невеликих позиках, однак по великих кредитах остаточне рішення приймає голова правління або особа, що виконує його обов'язки.

    Після прийняття позитивного рішення між банком і позичальником укладається кредитна угода, договір про заставу або поручительство чи гарантію. Якщо потрібно страхова компанія та позичальник укладають договір страхування ризику непогашення кредиту.

    Протягом  дії кредитної угоди банк контролює виконання її умов. Оцінку фінансового стану позичальника з урахуванням обслуговування кредитної заборгованості банк здійснює не рідше, ніж один раз на три місяці.

    Чинне законодавство визначає механізми  забезпечення вчасного виконання зобов’язань позичальника перед кредитором. У разі несвоєчасного виконання грошових зобов’язань позичальник сплачує за прострочення платежу пеню відповідно до Закону України “Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов’язань” від 22.11.1996 року.

    У разі невиконання зобов’язань позичальника щодо сплати кредиту, який забезпечений заставою, банк звертає стягнення  на предмет застави відповідно до Закону України “Про заставу” від 02.10.1992 року. Згідно з цим законом  регулюються загальні умови реалізації заставного майна.

    У разі неспроможності боржника виконати зобов’язання, він або кредитор, сума вимог якого є не меншою від  трьохсот мінімальних заробітних плат, може звернутися в арбітражний суд  із заявою про порушення справи про  банкрутство. Відповідно до Закону України “Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом” від 14.05.1992 року, якщо арбітражний суд виносить ухвалу про порушення справи про банкрутство, встановлюється мораторій на задоволення вимог кредиторів. Суд призначає розпорядника майна, завдання якого контролювати використання майна боржника, аби забезпечити захист інтересів кредиторів. У подальшому суд за поданням комітету кредиторів виносить ухвалу щодо здійснення заходів санації, спрямованих на відновлення платоспроможності боржника.

    Якщо  заходи санації не відновлюють платоспроможності  боржника, кредитори звертаються  до арбітражного суду із клопотанням  про визнання боржника банкрутом  і початок ліквідаційної процедури. При цьому підприємницька діяльність боржника припиняється, а його майно розпродається. За кошти, отримані від продажу майна, задовольняються вимоги кредиторів. У першу чергу задовольняються вимоги, забезпечені заставою, а не забезпечені у четверту чергу. Іншим варіантом виходу із ситуації неспроможності боржника виконати зобов’язання є мирова угода.

    Таким чином, в умовах розвитку демократичної  держави з ринковою економікою основним призначенням кредиту є забезпечення зростання суспільного добробуту. З цією метою в Україні здійснюється правове регулювання щодо використання кредиту в економічних та соціальних процесах. Зазначимо, що регулювання кредитної діяльності і комерційних банків перебуває в постійному русі залежно від зміни потреб економічного розвитку країни. Необхідність регулювання кредитної діяльності пов'язана з циклічністю розвитку економіки, нерівномірністю інвестиційного процесу, коливанням споживчого попиту.

    Зазначимо, що в Україні здійснюється правове  регулювання кредитних відносин, оскільки вони мають свою складну  структуру, де виявляються інтереси кожного із суб’єктів, значною мірою суперечливі. Гармонізація цих інтересів – одне з головних завдань законотворчої діяльності держави. Завдання державних законодавчих актів у визначенні кола юридичних і фізичних осіб, на які певного часу поширюється дія правової норми; регламентації прав та обов’язків юридичних і фізичних осіб. 

    1.3. Зарубіжний досвід  кредитування розвитку  малого підприємництва 

    Налагодження  результативного механізму формування та реалізації кредитування малого підприємництва в Україні, без сумніву, потребує творчого запозичення та використання світових досягнень у цій сфері, насамперед досвіду країн з розвинутою ринковою економікою, де мале підприємництво є найбільшим сектором економічної діяльності.

    Показово, що саме органи влади країн, які досягли найвищих господарських результатів, приділяють найбільшу увагу сфері малого підприємництва. Взагалі у суспільній свідомості країн з розвинутою ринковою економікою вкоренилося переконання, що для досягнення успіху у XXI ст. суб'єкти господарювання повинні пристосовуватися до технологічних та економічних змін, які визначають напрями розвитку господарських систем у світі. Маючи метою гарантування конкурентоспроможності та здатності утворювати нові робочі місця національних підприємницьких структур, державні органи всіх рівнів взаємодіють з виробниками, науковими закладами, групами спеціальних інтересів над розв’язанням низки ключових проблем, а саме: створенням міцної, здорової економіки; розвитком активної, експортноспроможної бізнесової спільноти; створенням сучасної технологічної інфраструктури; забезпеченням здобуття молоддю країни відповідної кваліфікації та досвіду задля успіху на ринку праці завтрашнього дня. Мале підприємництво економічно розвинутих країн як основне джерело нових робочих місць — невід'ємна складова урядових планів.

    Вивчення  досвіду малого підприємництва свідчить, що сприяти його розвитку можна лише шляхом поєднання, узгодження, комбінування різних форм, методів, засобів регулювання  і підтримки, головними серед яких є законодавчо-правова та інституційна підтримка; фінансово-кредитна підтримка, яка передбачає прямі гарантовані позики, цільове субсидіювання, пільгове кредитування, гарантії перед кредитними товариствами, цільове бюджетне фінансування, створення різних фінансово-кредитних та інвестиційних організацій; сприятлива податкова політика, яка забезпечує формування системи пільгового оподаткування, надання права прискореної амортизації і вилучення амортизаційних відрахувань з об'єктів оподаткування; інформаційно-консультативна підтримка, що надає інформаційне обслуговування, консультативну допомогу з усіх питань становлення і функціонування малих бізнесових структур; організаційно-управлінська підтримка — технологічне навчання, допомога в інноваційній сфері, технічна допомога; стимулювання зусиль у сфері самоорганізації малого підприємництва. Такі форми і засоби сприяння розвитку малого бізнесу в більшості країн передбачені державними програмами, спрямованими на підтримку і стимулювання розвитку малого підприємництва [156, с.307].